O.I. Kocherga

Myth of T. Shevchenko in the Romanticism conception of F. Schelling’s myth. Text and philosophy

The article is written on the basis of fundamental both literary and philosophic concepts through the historical perspective of the Romantic era. The main issue is Taras Shevchenko's myth and the basis of myth existing as the form of transfering poetic and philosophic knowledge in the given historical period. Moreover, much attention is paid to the difference between modern scientific research devoted to this area of the myth in Shevchenko's poetry and the philosophic understanding of the same problem by Friedrich Schelling as the German theorist of the philosophy of the myth in Romanticism.

Key words: myth, Romanticism, philosophy, literature, history.

О.І. Кочерга

Міф Т. Шевченка в романтичній концепції міфу Ф. Шеллінга.

Текст і філософія

Наприкінці двадцятого століття Г. Грабович, за уважним спостереженням О. Забужко, спроектував Шевченкову поезію (мова суто про текст автора) у вимір міфу. Відтак, сколихнеться “історичне” літературознавство й ідеологічне (часом фанатичне) шевченкознавство. Г. Грабович, О. Забужко говоритимуть і про потребу для національної культури міфу, і про християнські аспекти міфу, і про історико-культорологічні виміри, де Т. Шевченко, особливо в "Шевченковому міфі України" О. Забужко поставатиме творцем авторського міфу, абсолютом у філософському вимірі цього слова. Зазначені автори “радикально” започаткували перепрочитування “Кобзаря” у значно ширших культурних контекстах.

Насправді, навіть якщо й зосереджувати увагу на тому, що Шевченків міф християнський, то це мова далеко не про міф у розумінні Гомера чи Гесіода. І це істотно з погляду раціональності у співвідношенні та ідентифікації письменника та доби. Т. Шевченко це, очевидно, романтик у вимірі не лише українському, а й європейському. Тому варто зупиняти увагу перш за все, на нашу думку, на міфові і тому як його трактують мислителі європейського Романтизму. І тут є важливий аргумент на користь міждисциплінарного підходу до вивчення тексту Т. Шевченка: німецький Романтизм безпосередньо пов'язаний із філософією. Отже, якщо Т. Шевченко створив національний міф України (ми це спробуємо довести), то важливо окреслити всі сутнісні міжкультурні рефлексії, які це безпосередньо аргументують. Цей шлях вважаємо за доречне почати від Ф. Шеллінга (1775 – 1854), представника ідеалізму в новій філософії, хто через свою світоглядну систему має право називатися "філософом романтизму" [Приліпко 2017, с. 20].

Перше і закономірне пояснення міфу з яким ми знайомимося у Ф. Шеллінга – є затребуваність самим мистецтвом міфу як такого: “Міфологія є необхідною умовою для будь якого мистецтва" [Овсянникова 1999, с. 112]. Ба більше, на думку філософа, мистецтво [поезія] постає з міфології, адже завдяки їй утверджуються вічні поняття, та й узагалі будь-яка цілісність.

Міфологію варто розуміти історично (боги як утілення світових переворотів), але з важливою поправкою про "спільну реальність в усі часи" [Овсянникова 1999, с.121]. Адже, справді, історичність (поділ на періоди, події) в своєму істинному потрактуванні означала би руйнування цілісності міфу. Втім, боги в грецькій міфології нас цікавлять лише як привід утверджувати історичну тяглість міфу, зосереджуючи увагу все ж на відмінностях національних і культурних типів мислення. Читаємо рядки з "Неофітів" Т. Шевченка: “П'яний кесар/Постригши сам себе в Зевеса/Завдав Зевесу юбілей//[Шевченко 2012, с.590]. Для Шевченкового міфу образ Зевса (Зевеса), на нашу думку, немає нічого спільного з верховним божеством у первісному міфологічному коді, скоріше витлумачується рядками дещо далі по тексту: “Ножем тупим/ Тебе заріжуть/мов собаку”[Шевченко 2012, с.590] Зевс десакралізується з позицій історичної тяглості міфу і постає образом-символом-маскою зла у романтичній свідомості Шевченка-поета. Не Зевс-бог є ключовим із позиції міфокритики, а перенесення акцентів між лексемами з міфологічного іменування бога Зевса на дієслово, що є проекцією в майбутнє: заріжуть (звертаємо увагу на те, що ми не працюємо в цьому разі з поетичними фігурами, не акцентуємо на метафорі, адже нас цікавить глибший, архетипальний, міфологічний рівні як типи мислення національного масштабу). Таке проектування закономірно пояснюється Шеллінгом: «Міфілогія повинна зображувати не лише минуле і теперішнє, а й майбутнє" [Овсянникова 1999, с.123]. Ця теза важлива тим, що візії в майбутнє були властиві поетам-романтикам, хоча про це вже сказано достатньо як ув українському, так і зарубіжному науковому середовищі.

Тарас Шевченко, яку б не взяти модель інтерпретації в межах літературознавства (соціалістичну, історичну, релігійну, філософську) – пророк. Важливо, що філософія Ф. Шеллінга в епоху розквіту німецького Романтизму і європейського загалом окреслила одну з найважливіших рис міфотворчості поета – універсальність міфу з проекцією в майбутнє, що не має кінця [остання теза реалізована у Т. Шевченка]. Звертаємо увагу на "не має кінця". Цим ми утверджуємо "вічність" про яку говоритиме Ф. Шеллінг: міф Шевченка буде постійно знову актуальним в переломні моменти історії України. Теза про вічність міфу виправдовується хоча б його універсальністю (з часів грецької міфології) і не є відкриттям, проте формула майбутнього у Шевченка є постійно актуальною формулою майбутнього в контексті міфу на перетині романтизму та аж до сьогодення. Таким чином міф і німецький романтизм через філософію Ф. Шеллінга сходяться в проекції на майбутнє. Тарас Шевченко виводить міф (невідомо) в межах романтизму до міфу-абсолюту аж до сьогодні і далі (абсолют, нагадаємо, є ключовим поняттям філософії Романтизму) в тому розумінні, що його текст (Шевченка-поета) постулює таке майбутнє, яке підкреслює всюдиприсутність міфу безвідносно до часу і водночас виводить його далі, за межі суто романтизму. Саме міф утверджений Т. Шевченком ламає схематичність і визначеність суто романтичного світогляду як єдиного засадничого, особливо з позиції літературного аналізу властивого кінцю ХІХ і всього двадцятого століття. Водночас, оживлює і постулює дух Романтизму як типу мислення через текст Т. Шевченка в двадцять першому столітті. Ті, хто започаткували тип романтичного мислення, зокрема у Німеччині (акцент саме на мисленні і світогляді всього мистецтва в принципі) змогли утвердити значущість філософського обґрунтування міфу в контексті різнопланового аналізу літературного твору (мова перш за все про поезію). Ф. Шеллінг свого часу критикуватиме Канта й кантіанців через "річ у собі" як таку непримеренну позицію у філософії, що повністю суперечить поняттю свободи (Кант на думку Шеллінга розділив теоретичну й практичну філософію [Овсянникова 1999, с.12]). Втім, І. Кант у своїй теоретичній філософії ретельно обґрунтовує ідею свободи людини, концепт ЩАСТЯ, які, в епоху Романтизму є засадничими для всього мистецтва. Річ у тім, що міф дає можливість залучати до літературознавчого дослідження тексту філософські спостереження, що свого часу піддавалися критиці одне одного або ж просто не були лінійними чи послідовними. Тобто той факт, що Ф. Шеллінг заперечував ідеї І. Канта аж ніяк не визначає правомірність того чи іншого філософського концепту при достосунку до міфу Т. Шевченка. І це важливо з погляду міфу, що конденсує в собі часом протилежні світоглядні інтенції навіть мислителів одного історичного (не міфологічного) часу. Романтизм і міф відтак взаємопроникають навіть через суперечливість як "порядок речей", без якого Романтизм можливо б й існував, міф навряд. Згадаймо лише дискусії про Шевченкову хаотичність мислення чи непослідовність, що в результаті(!) у двадцять першому столітті породжує усвідомлення національного (а також християнського) міфу.

Важливо зазначити, що міф не виникає в епоху Романтизму. У разі з Шевченковим текстом ми маємо справу радше з актуалізацією міфу в час, коли він максимально спорідниться зі світоглядом та умонастроєм, що був властивий дев'ятнадцятому століттю. А подальші спроби тлумачення Кобзаря-поета є наслідком функціонування міфу.

Приліпко І. у статті "Ідейно-естетична суголосність у парадигмі Романтизму: Тарас Шевченко і Йоганн Вольфганг Гете" порівнюючи тексти двох романтиків зауважить на "єдності історіософських мотивів, народної творчості, героїзації минулого" [Приліпко 2017, с.3]. Втім автор акцентує на міфові як "важливому аспекті романтичного типу творчості", а інтерпретації міфу Шевченка взагалі постають неоднозначними. [Приліпко 2017, с.3] Очевидно, що автор правомірно порівнює тексти Ґете і Шевченка з огляду на постулати Романтизму, адже без сумніву й національна ідентичність, і народні (фольклорні) мотиви, й увага до історичного є в обох. Та у випадку із Т. Шевченком міф є не стільки "аспектом" творчості поета, скільки тією апріорною основою, про яку веде мову Ф. Шеллінг (до питання міфу, що лежить в основі поезії). Романтичний світогляд Тараса Шевченка лише актуалізує глобальний національний міф, що чітко прослідковується у ХІХ ст. І це теж важливий нюанс: міф проходить історичну дистанцію, щоби бути "правильно" усвідомленим (ми не вважаємо трактування міфу Шевченка в О. Забужко неоднозначним, скоріше таким, що важко "вписується" в звичні контексти і норми шевченкознавчих досліджень). Згадаймо, що Ф. Шеллінг назве доктора Фауста головним міфологічним персонажем у німців, тоді як інших вони ділять з націями-претендентами на подібне [Овсянникова 1999, с.157]. Тобто, якщо ми звертаємося до міфу Т. Шевченка і європейського тогочасного світосприйняття, то маємо чітко розмежовувати суто текстологічні дослідження, що так чи інакше утверджують Романтизм та тип мислення і філософію, що була притаманна всьому мистецтву епохи Романтизму.

Не можна оминати питання "історизму" як частини єдности міфу. Зауважимо, що теза Г. Грабовича, що "Шевченкова Україна існує в міфологічному, а не історичному континуумі" (різні лапки) є спірною з огляду на дефініції Ф. Шеллінга як власне мислителя Романтизму в свої зародках. Філософ, у свої романтичній парадигмі міфу звертає увагу на історичне осягнення християнства та міфологічну історію світу, що має бути закладена в християнстві. Історія янголів, цікаво зауважує Ф. Шеллінг, сама по собі позбавлена міфологічного , за винятком Люцифера, що постає індивідуальністю [Овсянникова 1999, с.156] Тобто з усього плетива історичних символів і образів, зокрема християнства, виокремлюються ті, що здатні показувати рух, характер. Саме Люциферу вдячний німецький народ за доктора Фауста як єдиного міфологічного персонажа. Якщо ми погоджуємося з тим, що міф Т. Шевченка є християнським (на цьому особливо наголошує О. Забужко), то за мірками німецького осмислення міфу "історичне" апріорі є таким, що присутнє в Шевченковому міфі. Для нас це важливо тому, що міф конденсує в собі історію як аргумент вічності того ж християнства, що через символ стає частиною глобального національного Шевченкового міфу. Назагал, міф Шевченка й історія як його істотна частина дозволяє, говорячи мовою Ф. Шеллінга, знімати "псевдоісторичні одіяння", тобто у двадцять першому столітті завдяки міфові Шевченка десакралізується хибне бачення історії України. Відтак, Шевченкова Україна, правильніше сказати, існує в міфологічному та історичному ( як частині міфологічного) вимірах.

Романтична концепція Ф. Шеллінга постулює своєрідний важливий закон для історії в контексті міфу, а саме – неможливість тут і зараз сповна відкрити міфологічну картину світу. Автор наголошує на тому, що поет покликаний перетворювати в ціле ту частину міфологічного світу, що йому відкрився. Це дуже важливо з огляду на провіденційність міфу в контексті Романтизму. Можна, звісно, кожному великому письменнику "приписувати" пророкування, але потрібно віддати належне – воно, це "майбутнє" має відбутися в реалістичному вимірі. Майдан активізує Т. Шевченка не через потребу національного пророка (бо як такий він уже відбувся раніше і ним є в контексті міфу), а через текст, що свого часу (ХІХ ст.) прочитаний не до кінця вдумливо у площині постромантичної нездатності (вона є закономірною, так само як і ми зараз не можемо знати, якою буде перцепція через п'ятдесят років) збагнути про яке ж майбутнє говорить поет.

Таким чином, Ф. Шеллінг лише наштовхує нас на виважене потрактування Шевченкового міфу в контексті європейського Романтизму. Одним із головних аргументів на користь міфу Т. Шевченка, є, звісно, постійний зв'язок тексту і повторюваності майбутнього, в якому поетичне слово буде реалізоване в міру того, який запит буде у суспільства і наскільки воно (суспільство) матиме можливість до осмислення окремих романтичних концептів.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Грабович Г. Поет як міфотворець/ Г. Грабович. – К.: Часопис Критика. 1998

2. Кобзар/Т. Г.Шевченко. – Харків: Фоліо, 2012. – 736 с.

3. Приліпко І. Л. Ідейно-естетична суголосність у парадигмі романтизму: Тараса Шевченка і Йогана Вольфганга Ґете / І. Л. Приліпко // Літературознавчі студії. – 2017. – Вип. 1(2). – С. 142-153. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Lits_2017_1%282%29__18

4. Философия искусства/Под общ. Ред. М. Ф. Овсянникова; Пер. с нем. П. С.  Попова. – М.: Изд-во Мысль, 1999. – 608 с.

5. Философия мифологии. В 2-х т. Т.1 Введение в философию мифологии; под ред. Т. Г. Сидаша, С. Д. Сапожниковой. – СПб, 2013. – 480 с.

О.І. Кочерга

магістрант Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

O.I. Kocherga

Master’s student of the Institute of philology of Taras Shevchenko National University of Kyiv