Olexander Strokal

POETIC OF SPACE

 

 

The concept of space is a cultural constant. The study of the concept and understanding it as a universe presented in the works of ancient and modern philosophers. Theoretical bases, which are connected with the concept of art space, were laid in the mid-18th century. However, there are many theoretical and philosophical points of view on the problem of artistic space in our days. Particular attention needs Lotman's point of view. Linguist introduces the concept of a spatial model of the world and considers the spatial relationships as a way of artistic modeling. We analyze the semantics of space in the neologisms, following the topological approach and consider such intuitive concepts: distance, proximity, the world, the continuity and the boundary in this article.

The features of functioning of occasional nominations of concepts of space in Vladimir Kolomijet’s and Pavlo Movchan’s poetry are considered in our work. Character of the use of neologisms with space semantics in the art text for creation of bright poetic images is investigated.

Key words: space, hronotop, idiastyle, poetics.

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

ПОЕТИКА ПРОСТОРУ

 

Поняття «простір» як світоглядна та культурна універсалія з’являється ще в працях VII ст. до н. е. Розуміння простору як Всесвіту, як складної і міцно пов’язаної «структурної місткості» маємо у працях Демокріта, Платона та Арістотеля. Г. Гегель, Р. Декарт, І. Ньютон у своїх дослідженнях чітко окреслюють основні параметри категорії простору, її сутність, зміст та функції, але передусім як категорії філософської.

Теоретичні засади, пов’язані з поняттям художнього простору, були закладені ще в 60-х роках XVIII століття саме завдяки дослідженню Г.-Е. Лессінга «Лаокоон, або Про межі малярства в поезії» [Лессінг 1968]. Однак, на думку І. Нікітіної, уявлення про художній простір як своєрідний, особливий спосіб відображення фізичного простору, властивий виключно мистецьким творам, набуло вигляду чіткої концепції лише наприкінці ХІХ ст. [Никитина 2001, 11].

Проте, не зважаючи на появу численних наукових розвідок, присвячених цій проблематиці, поняття художнього простору і сьогодні викликає чимало дискусій. Так, Т. Філат зазначає, що простір виступає способом вираження певних концепцій [Филат 2001, 34], Г. Слепухов акцентує на функціональній властивості простору як своєрідного організатора структури твору [Слепухов 1984, 67], П.Флоренський розглядає простір та його організацію як наслідок діяльності культури [Флоренский 1993, 55]. Особливу увагу слід звернути на дослідження та висновки Ю. Лотмана щодо категорії простору, який уводить поняття просторової моделі світу і розглядає просторові відношення як засіб художнього моделювання. Так, науковець зауважує, що завдяки художньому простору «виникає можливість моральної характеристики літературних персонажів через відповідний їм тип художнього простору, що постає вже як своєрідна двопланова метафора» [Лотман 1968, 10]. Розглядаючи простір як першооснову літературного твору, як певну активну «оречевлену сутність», В. Топоров зазначає, що «…Простір вивільняє місце для сакральних об’єктів, відкриваючи через них свою вищу суть, даючи цій суті життя, буття, смисл…» [Топоров 1983, 238], порівняймо, наприклад, уживання таких неолексем як «далінь», «небовись», «навстіжність» у Володимира Кломійця, або ж промовисте «Треба глиб мерщій пронурить, / щоб до зірки змірять путь» Павла Мовчана.

Така різноплановість підходів, поглядів та оцінок наштовхує на думку про те, що «поняття художнього простору – інтегральна категорія, в основі якої лежать просторовий прафеномен культури, картина світу, філософські узагальнення та індивідуальний образ простору» [Боронь 2005, 8].

Аналізуючи семантику простору в новотворах В. Коломійця та П. Мовчана, ми відштовхуємось від топологічного підходу до абстрактного поняття простору, виділяючи в ньому такі інтуїтивно зрозумілі просторові поняття, як відстань, близькість, довкілля, неперервність та межу. Поняття «довкілля» виступає дещо узагальненим у відношенні до інших, які своєю чергою постають у ряді випадків його конкретизаторами. Певні просторові величини з проекцією на вісь координат можуть бути пов’язані з горизонтальною або вертикальною площинами.

Так, лексеми із семантичною вказівкою на горизонтальну просторову площину представлені переважно в поезії П. Мовчана: роздалля (Від роздалля біль під серцем: / леле, що за глибина! / Синь-блакить черпав наперстком, / щоб добутися до дна. / Та блакиті прибувало, / хоч росла щодня жага; / пив захланно – було мало, / синь кипіла в берегах…[Мовчан 1989, 73]); розплощуватись (Та крізь дрімоту чути іржання/ здичавілого коня, / в тоненькі щілини жита видно шию дороги, / рука узброєна. Слух розплощується по землі, / печатається гербованим копитом. / А з чотирьох сторін летять червоні півні – / о ратаю, рятуй перепелицю! [Мовчан 1999, 80]).

Серед новотворів цього семантичного типу маємо деривати на позначення антиномії просторових понять «близький-далекий»: близь (І я крізь полум’я дививсь і збільшеним все бачив: вчорашній день і нову близь. [Мовчан 1989, 42]); далінь (Ураган овіює… / І міць озонна. / І глибінь відкрилася, далінь. [Коломієць 1990, 20]);здаленілий (Ох, як пахне життя! Особливо – минуле. / День від дня не відняти – суцільний клубок. / Тільки голос подасть здаленіла зозуля / з глибини забуття, з осерддя думок… [Мовчан 1989, 80]); то­го­боч­чя (І ген близнюк стоїть на дальнім тогобоччі, / печаль його ясна, хоч голос олов’яний…[Мовчан 1989, 111]).

Оказіоналізми на позначення певних просторових величин, пов’язаних із вертикальною площиною, містять додаткову вказівку на її яруси – верхні та нижні. У більшості випадків семантика «ярусів» доповнюється конотативним значенням негативного чи позитивного образу – зокрема, образи, пов’язані з верхніми ярусами, в основному розуміються як позитивні, у той час, як ті, що пов’язані з нижніми, мисляться як негативні, або як «такі, що містять певну таємницю» – такі конотації є природними  й пов’язані з космологічними уявленнями людства.

У Володимира Коломійця індивідуально-авторські утворення зі значенням вертикальної просторової площини семантично окреслюють верхні її яруси: небовись (Заповітні обрії – у квітні: / ожива трава… ясніє небовись; / і зустрічних усмішки привітні… [Коломієць 1975, 7]); звисочений (Я – твій дух, а ти – моя снага, / Україно, доле дорога. / Колоском на ниві велелюдній, / димарем, звисоченим у небо…/ буть – для тебе! [Коломієць 1969, 51]).

У поезії Павла Мовчана зустрічаємо як деривати з семантикою «нижнього ярусу» вертикального простору безоднявий, І хоч кричма викрикуй свій відчай, / хоч мовчанням вимовчуй, терпи, / під тобою безоднява вічність / мерзлотою гуде з-під стопи…[Мовчан 1989, 106], пронурити, І метелики летіли – / білим білі пелюстки, / покривали всеньке тіло, світлим полиском луски. / Треба глиб мерщій пронурить, / щоб до зірки змірять путь, / треба здерти власну шкуру, / щоб безмежжя осягнуть.[Мовчан 1989, 73], так і зі значенням «верхнього ярусу» – хмаро-небо (…де хмаро-небо змішане з водою, / і все оте з тобою є й тобою … [Мовчан 1989, 97]).

Іноді  в поетичних текстах Павла Мовчана шляхом поєднання окремих лексем, які позначають певні реалії дійсності, що асоціативно пов’язані з ярусними рівнями вертикальної просторової площини, моделюється векторна семантика в межах цієї площини (у нашому випадку – це спрямованість «згори-вниз») – птахо-дерево-людо-глино-зерно («Миром світлосте!» – з яблуні, з молодого / вершка… / перемішані, зв’ялені: тут плоди, там рука… / крізь лунку горловину прокручує час / і зернину, й пилину, і здрібнених нас. / Та склубочений вихор готує ретельно заміс, / щоб розлити по формах нетанучий віск: / птахо-дерево-людо-глино-зерно… [Мовчан 1989, 46–47]).

Вектор вертикальної просторової площини «знизу-вгору» в поезії П. Мовчана семантично виявляється шляхом введення в контекст лексеми «плодоспрямований», поряд із номінацією означуваного предмета «коріння» – Невинна фарба червоніє, / Горить слізьми на полотні; / Так в земляній горить пітьмі / Плодоспрямованекоріння [Мовчан 1999, 31].

В окремих випадках новотвір може містити одночасну семантичну вказівку на вертикальну й горизонтальну просторові площини – ушир-глибину (Та поки у камені іскри ще сплять, / хутчій витискай з нього соки, / і мури розкидай, і вежі зруйнуй, / і вилущи зрілу бруківку, / щоб час розступився ушир-глибину, / щоб легко було проростать, мов зерну, / ногами торкнувшись долівки. [Мовчан 1989, 77]).

Деякі деривати, що семантично не пов’язані з просторовими площинами та ярусами, попри загальне значення «просторовості», містять ряд додаткових семантичних відтінків.

Так, лексеми «скрізьнота» й «навстіжні» в поетичному контексті використовуються з метою зображення внутрішнього стану ліричного героя:

навстіжні (Розплющив очі світ – крізь мене. / Буйноквітий!... / Мов жмут багряного жбурнув / хтось дужий з кручі / та й зупинив у навстіжних очах… – Мій світ![Коломієць 1969, 5]); скрізьнота (Леле, скрізьнота така, / що тебе розмива по піщинці, – / вужчає вітер, тоншаєш ти при стежинці… [Мовчан 1999, 87]).

За допомогою деривата «навстіжність» Володимир Коломієць художньо увиразнює семантику «безкрайності, безмежності» простору – Всім єством / у світовійнавстіжності / припадаю до Тарасових слідів. [Коломієць 1990, 20].

Новотвір «навкружниця» в поезії Павла Мовчана використовується з метою персоніфікації й певної художньої ідеалізації довколишнього простору в очах ліричного героя, який асоціативно пов’язується з образом Раю –… перецвіта / навкружниця у колір диму, / і накривають хатній дах / дерева крилами прудкими. / І місять листя, наче глину, / бо чути: ноги шелестять, / і на березову бантину / саджають діти каченят. / Глибшає річищем ріка / під повстю сизого туману, / і в житла спокій затіка / дрімотою – безперестанно…[Мовчан 1999, 110].

Семантична вказівка на процес інтенсивного поширення в просторі певного явища присутня в новотворі П. Мовчана «просторитися» –Від хвилі трепету – на скон / дві птиці сну ураз злетіли, – / гнів люто випік п’ятаком / цілкого яструба на тілі. / Вживаючись в єство чуже, / він вільно в об’ємі просторивсь, / влягавсь у тіло, та невже / людську статуру геть спотворить? [Мовчан 1999, 76].

Номінацію ознаки певного предмета за місцем його знаходження в просторі у відношенні до ліричного героя в текстах П. Мовчана здійснює лексема «супротній», яка в художньому контексті виступає як вказівка на місце знаходження відповідного топосу – містилища подій та образів – Та що це?  – у вікні супротнім / з’явилась птича голова. / Високий гребінь цвів, мов квітка, / і дзьоб, як голка, скло прошив; / і червоняста бігла нитка / до втиснутої в пух душі. / І щоб не бачить кров злочинну, / він двері прочинив скоріш, – / спалахонув перед очима / хазяйчин добровірний ніж. / Лиш домовик давився сміхом, / немов звертаючись до дня: / – Коли приходить гостре лихо, / то двері настіж прочиняй [Мовчан 1999, 72].

Нерідко одиниці на позначення часу та простору тісно взаємодіють у поетичному тексті (Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле, / а лінія долі все глибше долоню січе…) та моделюють тривимірну систему координат, центром якої постає ліричний герой. Звернімо увагу на те, як часопросторова семантика в поезії Павла Мовчана «Поволі, по хвилі весь час відхлинає минуле…» пов’язується з образами власне ліричного героя, його душі (і небо важкого мене не підійме ніяк); (бо навіть минуле заснуло тебе полиша?), його тіла – долонь (лінія долі все глибше долоню січе), обличчя (тінь лиш ковза по обличчю туди і навспак) та очей (із денця очей споночілих / пташина по пташці зліта). Образ душі ліричного героя в поетичному контексті виразно пов’язується з образом дому – тут – порожньої хати-пустки (шпаківня), покинутої птахами, які для ліричного героя виступають символами мрій, життя, думок, ідей (Невже ж ти спустошишся так, як шпаківня). Таким чином, внутрішній мікрокосм ліричного героя в поетичному контексті, проектуючись у простір довкілля, природи, набуває якості макрокосму (без ліку птиць у тобі, загніздившись, поснуло), у системі якого вибудовуються часові та просторові підсистеми.

Час як триєдність минулого, теперішнього, майбутнього та простір як взаємозв’язок горизонтальної і вертикальної площин у зазначеному поетичному тексті особливо яскраво передає індивідуально-авторське утворення «пронурити» (Невже ж ти спустошишся так, як шпаківня… Пронурив життя, як негоду осінню), яке, символізуючи перехід із верхніх до нижніх ярусів просторової вертикальної площини, виступає метафорично-образною номінацією прожитого життя. Художній образ минулого в тексті семантично пов’язаний із нижніми ярусами. Звернімо увагу на лексеми, що номінують власне статичний топос – денце – І тільки із денця очей споночілих / пташина по пташці зліта, стан нерухомості й навіть безпомічності ліричного героя – На плівці водиці лежу немовлям у купелі, / і небо важкого мене не підійме ніяк – показовим у цьому контексті є ад’єктив «важкий», що не лише семантично пов’язаний із нижнім ярусом, а й позначає стан героя як певний «стан обтяженості життєвим досвідом», який ніби карбується в його пам’яті – що символізують лексеми зі значенням «занурення» в нижні просторові яруси «глибше» та «січе» (лінія долі все глибше долонюсіче). З образами минулого в поетичному тексті тісно пов’язані образи спогадів.

Спогади про прожите життя сприймаються ліричним героєм у проекції на горизонтальну та вертикальну просторові площини. Вони постають, на відміну від минулого, не як статичні станові константи, а як певні динамічні величини – звернімо увагу на вербативи з векторною семантикою «знизу-вгору» (підіймати, злітати, зринати). На рівні горизонтальної просторової площини, представленої лексемами «туди» і «навспак», спогади набувають семантики невиразності, невизначеності, як певна тінь, що має спорадичний характер вияву (та тінь лиш ковза по обличчю туди і навспак). На рівні вертикальної просторової площини образ спогадів розуміється ліричним героєм як згадка про щось прекрасне, символами якого виступають образи птахів (чайок), що асоціативно пов’язані з «вищими сферами» (І тільки із денця очей споночілих / пташина по пташці зліта); (коло за колом заточують чайки веселі).

Категорія простору в поезії В. Коломійця та П. Мовчана реалізується в дериватах, які в більшості випадків семантично пов’язані з її горизонтальною та вертикальною площинами. Проте, якщо у В. Коломійця превалюють лексеми зі значенням верхніх ярусів вертикальної площини, то в П. Мовчана зустрічаємо деривати з семантикою «нижнього ярусу» та поодинокі номінації з семантичною вказівкою на вертикальну й горизонтальну площини одночасно. У текстах Павла Мовчана в семантиці неолексем на позначення часу й простору простежується тісний взаємозв’язок цих категорій, які в поетично-образній системі проектуються на життя й внутрішній стан ліричного героя. Зокрема, для ліричного героя рух вертикальною просторовою площиною символізує прожите життя. Нижні її яруси виступають як певний духовно-психологічний досвід, а верхні пов’язуються зі сферою спогадів.

Також у поетичних тестах обох митців репрезентовані деривати, що контекстуально не пов’язані просторовими площинами, хоч і містять загальне значення «просторовості». У В. Коломійця ці новотвори підкреслюють семантику «безмежності» простору. П. Мовчан використовує лексеми зі значенням «просторовості» з метою ідеалізації довколишнього простору, підкреслення інтенсивності поширення в просторі певного явища та вказівки на місце знаходження в просторі певного предмета.

 

ЛІТЕРАТУРА:

 

Боронь О.В. Поетика простору в творчості Тараса Шевченка. – К. : Агентство «Україна», 2005. – 152 с.

Коломієць В.Р. День творення: Лірика / Коломієць В.Р. – К. : Молодь, 1975. – 175 с.

Коломієць В.Р. Поміж чуттями і дивами: Поезії / Коломієць В.Р. – К. : Рад. письменник, 1969. – 142 с.

Коломієць  В.Р. Семигори / Коломієць В.Р. – К., 1990. – 419 с.

Лессінг Г.-Е. Лаокоон, або Про межі малярства в поезії. – К. : Мистецтво, 1968. – 260 с.

Лотман Ю.М. Проблема художественного пространства в прозе Гоголя // Ученые записки Тартуского  гос. ун-та. Труды по русской и славянской филологии. – Тарту, 1968. – Вып. 209. – С. 5 – 50.

Мовчан П.М. Сіль: Поезії / Мовчан П.М. – К. : Дніпро, 1989. – 380 с.

Мовчан П.М. Твори в трьох томах : в 3 т. / П. Мовчан. – К.: Просвіта, 1999. – Т. 1: Голос: [поезії]. – 1999. – 622 с.

Никитина М.П. Пространство мира и пространство искусства. – М. : Российский гос. гуманит. ун-т, 2001. – 210 с.

Слепухов Г.Н. Пространственно-временная организация художественного произведения // Философские науки. – 1984. – №1. – С. 64 – 70.

Топоров В.Н. Пространство и текст // Текст: семантика и структура. – М. : Наука, 1983. – С. 227 – 284.

Филат Т.В. Поэтика пространства и времени в русской повести конца 1880-х – начала 90–х годов.  – Днепропетровск : АРТ-ПРЕС, 2001. – 418 с.

Флоренский П.А. Анализ пространственности и времени в художественно-изобразительных произведениях. – М. : Прогресс, 1993. – 324 с.

 

Olexandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Lecturer at the Department of modern Ukrainian language,

Taras Shevchenko National University in Kyiv