Karolina Harat ( IP UAM)

 

THE RITE OF HOUSE BURNING IN THE NEOLITHIC AND ENEOLITHIC OF SOUTHEAST EUROPE

 

Massive accumulations of burned clay rubble are discovered at the archeological sites of Neolithic and Eneolithic cultures in Southeast Europe. Those are the rests of totally burned dwellings, that were built by the wattle-and-daub method of construction, in which a layer of  clay with some admixtures has been daubed on the wooden framework. Objects of this type (accumulations of burned clay rubble, called “platform” by Romanians and “ploschadka” by Russians and Ukrainians) are revealed in such archaeological cultures as Vedastra, Boian, Karanovo, Bolgrad-Aldeni, Tisa and Vinča, but especially in Cucuteni-Tripolie culture, in which the phenomenon of house conflagration gained the most spectacular form.

Many archaeologists treat the rest of burned houses as a result of an accidental fire. The artefacts, that were left in dwellings, the order of their distribution, some ethnological analogies, as well as the results of experimental research, let us suppose, that the conflagration was not  an accident, and that the fire was set intentionally by the inhabitants.

The experiments on house conflagration, that were made independently by the Romanian, Ukrainian and Serbian researchers showed, that the extra fuel (wood, brushwood, reed) was needed, to burn the replicas of wattle-and-daub houses thoroughly. Also a good draft can be treated as an additional help in the process of burning. The temperature in the accidental fire was not high enough, to entail for example clay vitrification. Construction clay with an bubbly structure, which is a result of extremely high temperature influence, is often observed on the rests of burned dwellings at Neolithic and Eneolithic archaeological sites.

A few questions stands up when we talk about house conflagration as a deliberate practice. What is the reason for this phenomenon? Had the house been burned because of pests infection or as a result of an enemy invasion? If not, was the house conflagration a ritual, that had in view the purification of the building place, before the new house was built? Was it a prelude to its rebirth? Or was it , maybe, an oferring to some higher powers, that definitively ended the “life” of the house?

 

 

Кароліна Харат

Інститут Праісторії Університету Адама Міцкевича у Познані, Польща

 

ДО ПИТАННЯ ПРО СПАЛЮВАННЯ БУДІВЕЛЬ У НЕОЛІТІ-ЕНЕОЛІТІ ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ

 

У даній статті порушується питання про процес деструкції будівель, особливо житлового призначення, що здійснювалася за допомогою вогню, а також про можливі причини та значенням такого кінця «життя» будівлі. В археологічному дискурсі велика увага присвячувалась як житлам, так і будівлям з сакральними та соціальними функціями, будівельним матеріалам, прийомам будівництва, місцю будівель у світогляді первісних суспільств, ритуалам, що виконувалися під час споруджування [пор. напр. Lazarovici, Lazarovici 2006; Nanoglou 2008; Nikolov 2004; Theocharis 1973; Відейко, Терпиловський, Петрашенко 2005; Тодорова 1976]. Однак процес деструкції будівель, в тому числі феномен їх спалювання, та причини того явища довгий час залишалися майже повністю поза полем зору дослідників. Як виняток слід назвати дослідження археологічної культури Кукутень-Трипілля, дослідники якої присвятили відносно велику увагу процесу знищування житла, та ролі вогню у циклі його існування. [Пассек 1949; Пассек 1961; Маркевич 1964; Маркевич 1981; Бурдо 2005; Відейко 2002; Колесников 1993]. Слід згадати також детальні студії М. Стевановіч та Р. Трінгем на поселенні Опово, яке належить культурі Вінча [Stevanović 1997, Trinhgam 2005], а також експериментальний проєкт Ведастра [Gheorghiu 2008; Cavulli, Gheorghiu 2008].  Як не дивно, саме процес деструкції (хоча, звичайно, не виключно він) має великий вплив на вигляд архітектурних залишків, реєстрованих під час польових досліджень.

Залишки будівель, що «загинули» у пожежі неодноразово відкривалися на неолітичних та енеолітичних поселеннях у південно-східній Європі. Об’єкти такого типу присутні між іншими у таких археологічних культурах як Ведастра, Боян, Караново, Вінча, Кукутень-Трипілля. [Stevanović 1997; Chapman 1999; Gheorgiu 2008; Бурдо 2008]. Це явище здобуло навіть назву «горизонт спалених жител» (Вurned-house Horizon).

Дослідники неоліту та енеоліту південно-східної Європи наголошують на схожості архітектурних залишків у цей час, як у плані будівельних матеріалів та прийомів, так і у поширеності будівель певного типу не поселеннях згаданих вже археологічних культур М. Стевановіч називає неоліт та енеоліт «віком глини» («the age of clay»), беручи до уваги поширеність цієї речовини та її використання у цей час  [Stevanović 1997: 336; Відейко 2002; Енциклопедія трипільської цивілізації 2004, т. 1: 315-342]. Як згадує Р. Трінґем, не всі дослідники, відмічаючи спільні риси неолітичної-енеолітичної архітектури, помітили також, що будівлі руйнувалися внаслідок пожежі. Вперше питання про навмисність спалювання/обпалювання будівель з’явилося у дискусіях про способи  виникнення та функцію так званих площадок у культурі Кукутень-Трипілля, [див. між іншими: Пассек 1949; Пассек 1961; Маркевич 1964; Маркевич 1981]. Oдначе, дискусія не набула популярності між дослідниками інших культур, які, як здається прийняли, що сліди дії вогню були результатом випадкових пожеж, або воєнних сутичок [напр. Gimbutas 1973; 1991]. Поширеність явища спалювання жител, як навмисної практики неолітичних та енеолітичних суспільств згаданого регіону було підтверджено у 90-і роки ХХ століття [Tringham, Stevanović 1990: 57-156; Stevanović 1997], всеж таки багато дослідників не усвідомлюють собі масштаб того явища [пор. зауваження в: Nanoglou 2008: 146].

Представники неолітичних та енеолітичних суспільств споруджували свої житла з загальнодоступних матеріалів – дерева та глини. Скелет  наземних споруд складался з дерев’яних стовпів, що вкопувалися у землю, або іншим способом закріплювалися на поверхні [Stevanović 1997, s. 337; Harat 2008, s. 14-15].  Простір поміж стовпами був, частіше всього, заповнений плетінкою з гілок, яка обмазувалася глиною з рослинною домішкою. Спираючись на трипільски моделі будівель (Коломийщина ІІ) можна також припустити, що у деяких випадках стіни споруджувалися з дерев’яних плах. Житла були як одноповерховими, так двоповерховими [Маркевич 1981; Енциклопедія трипільської цивілізації 2004, t. 1 i 2; Theocharis 1973; Nikolov 2004, Stevanović 1997]. Проте, якщо дослідники культури Кукутень-Трипілля переважно прийняли тезу про наявність двоповерхових споруд, то дослідники інших археологічних культур того часу ставляться до неї дуже обережно або взагалі піддають під сумнів [пор. зауваження M. Стевановіч i В. Ніколова на цю тему: Stevanović 1997; Nikolov 2004].

Будівлі здебільшого споруджувалися на плані прямокутника або квадрата, внутрішній простір міг бути розділеним на декілька (2-3) приміщень [Stevanović 1997: 344; Відейко, Терпиловський, Петрашенко 2005: 26-76]. Всередині будівлі знаходилася піч, або відкрите вогнище, житло оснащувалося також різного типу глиняними підвищеннями, що могли виповнювати функцію лав або вівтарів [Видейко 2005: 73-74; Пассек 1949: 89-90; Stevanović 1997: 344]. З доступних для археологів залишок будівель важко робити висновки стосовно конструкції покрівель, а також розташовання вікон. Припущення дослідників спираються здебільшого на знахідки моделей будівель та етнографічні аналогії [Гусєв 1996: 15-29; Бурдо 2008: 202-216; Harat 2008: 40-60, 80-82; Harat in print; Šemrov, Turk 2009: 45, 170-180; Trenner 2010, Шатіло 2012]. Найбільш поширеною є думка, що покрівлі були двосхилими, рідше чотирисхилими, й що вкривалася очеретом. Що стосується вікон, на моделях будівель частіше всього зображували кругле віконце, розташоване у задній стіні будівлі, навпроти дверей. М. Стевановіч висловила припущення, що таке розміщення вікна та дверей могло підсилювати вогонь, забезпечуючи тягу повітря [Stevanović 1997: 383-384]. Воно було підтверджено експериментальними дослідженнями Д. Ґеорґю – після спалення дерев’яного каркасу залишалися негативи стовпів, які діяли як своєрідна система труб, що додатково покращували тягу [Gheorghiu 2008: 173].

Споруда з каркасно-стовповою конструкцією відрізняється від житлових будівель з півдня Європи (напр. з Фессалії) та з Анатолії, що мали стіни з невипаленої цегли (самана) та кам’яний фундамент. Щоб спорудити такий будинок потрібно більше зусиль та часу, чим у випадку каркасно-стовпової конструкції. Це, на думку М. Стевановіч, ймовірно мало також значення для процесу деструкції будівлі, тому суспільства, яки практикували спалювання жител, давали перевагу стовповій конструкції, яку простіше збудувати, а також знищити [Stevanović 1997: 385]. Таку думку поділяє також Д. Ґеорґю, який вважає, що такі будівлі споруджувадися для того, щоб бути спаленими [Gheorghiu 2008: 173].

Одним з питань, що виникають під час розгляду навмисності пожеж на неолітичих та енеолітичних поселеннях, є питання про горючість будівлі з каркасно-стовповою конструкцією та зі стінами, обмазаними товстим шаром глини. Етнографічні аналогії, результати археологічних експериментальних досліджень показують, що дана конструкція досить важко піддається дії вогню. Швидко спалюється покрівля, зате стіни лише обпалюються на поверхні [Stevanović 1997: 383; Зиньковский 1982: 19-32; Bankoff, Winter 1979: 8-14; Cavulli, Gheorgiu 2008; Gheorghiu 2008].

Щоб згорів дерев’яний скелет, і щоб обмазка повністю перегоріла, всю будівлю слід піддати довготривалої дії вогню. Обмазка набирає рис (в основному твердості та кольору), що нагадують кераміку у 500-600°C, до переходу у стан шлаку потрібно щонайменше 750°C, процес шлакування найінтенсивніше проходить у температурі більше 900°C [Stevanović 1997: 366]. Щоб зруйнувати будинок у такій мірі, як це фіксується під час польових досліджень потрібна чимала кілкість додаткового палива (дерева), без якого вогонь швидко згасає [Gheorghiu 2008: 172-174]. Отже, слід припустити, що акт спалювання був навмисним, й проходив у момент, вибраний мешканцями будівлі [Зиньковский 1983, s. 16-22].

Для того, щоб встановити шкалу температур, на згаданому вже поселенні Опово було проведено експеримент – у контрольованих умовах було випалено зразки обмазки з місцевої глини з відповідними домішками. Це дало можливість приписати фрагменти археологічної обмазки до окреслених температур, зреконструювати розподіл температури у будівлях під час пожежи, й окреслити  у яких місцях вона була найвищою. У Опові досліджувалися чотири житла, одне з яких дослідники вважали двоповерховим – всі будівлі завершили своє існування внаслідок пожежі [Stevanović 1997: 344, 346-352]. У кожному будинку, на підлозі, занйдено 3 до 6 точок з ошлакованою обмазкою, яких, на думку М. Стевановіч, можна інтерпретувати, як місця початку пожежі. Найбільш руйнованим було житло №4, тобто двоповерхове [Stevanović 1997: 67]. Одначе важко дати відповідь на питання, чи такий результат викликаний самою двоповерховою конструкцією будівлі, чи можливо для його знищення була потрібна більша, ніж у випадку інших будівель, кількість додаткового палива. Щоб вирішити цю проблему, слід було б провести наступні експерименти зі спалювання одно- та двоповерхових реконструкції жител. Завдяки оповському експерименту дослідники отримали інформацію про зміни, які відбуваються у глиняній масі у певних термічних умовах, особливо про процес переходу обмазки у пористу, осклянілу субстанцію [Stevanović 1997, s. 365-369]. Нажаль, ні подібні експерименти, ані так детальні дослідження, що відбулися на вінчанському поселенні Опово, не мали місця на поселеннях інших культур доби неоліту-енеоліту, окрім можливо кукутень-трипільських [Nanoglou 2008, s. 146; порю: Маркевич 1981; Відейко, Терпиловський, Петрашенко 2005; Cucoş 1999].

Один з аргументів за концепцією про навмисне спалювання будівель є майже повна відсутність людських останків у руйнованому пожежею житлі [Енциклопедія трипільської цивілізації 2004, т.1 i 2; Stevanović 1997]. У небагатьох випадках, коли під час розкопок було знайдено поховання, воно мало риси навмисного захоронення [Chapman 1999: 118-119].

У своїй статті Дж. Чепмен наводить шість можливих пояснень феномену горизонту спалених жител, що висловлюються у археологічній літературі [Chapman 1999: 115]. Я дозволю собі привести їх тут за переліком Чепмена:

1) гіпотеза про напад ворожих племен кочівників зі степів, автортсва М. Гімбутас [Gimbutas 1979]. Як варіант цієї концепції Чепмен загдує можливість локальних сутичок між племенами з тотожнією матеріальною культурою;

2) випадкові пожежі, що виникали у наслідок необережності, грози, тощо;

3) гіпотеза про вткористання вогню під час споруджування будівлі з метою зміцнити конструкцію й надати її водостойкості. Авторами її були Т. Пассек та Є. Кричевський;

4) спалювання старої будівлі з метою повторного використання деяких елементів;

5) використання вогню для очищення будівлі у випадку появи плісені, грибів, комах, та інших шкідливих факторів;

6) навмисна деструкція будівлі, яка завершувала період її функіонування;

Дж. Чепменом було відхилено тільки гіпотезу М. Гімбутас про навалу степових племен. Стосовно інших припущень він пропонував окремо підходити до кожного випадку спаленого житла, вивчати його у контексті, оскільки не слід остаточно виключити можливість випадкової пожежі, спроб очищення дому від шкідників, міжплемінних локальних сутичок у рамках однієї спільності, а також використання фрагментів спаленої будівлі, необовязково як будівельного матеріалу для нового житла, але швидше за все для встановлення нерозривності між минулим, до якого належать предки, та сучасністю [Chapman 1999: 120].

М. Стевановіч вважає, що одноразово спалювалося тільки одне житло. Своє припущення вона спирає на відсутність перепалених фрагментів між залишками сусідніх споруд, які могли б вказувати на перенесення вогню з однієї будівлі на іншу Stevanović 1997: 382-383]. Одначе, у випадку навмисного спалювання, яке, на думку дослідниці, потребує деяких зусиль з боку спільноти, можна також припустити, що простір між спорудами приводився у порядок вже після пожежі, наприклад перед тим, як споруджувался новий будинок. Очевидно, таке припущення можна висловити тільки у випадку поселень, на яких фіксується безперервність заселення.

Як задється, на етапі формування археологічної культури Прекукутень-Трипілля, відбулися певні зміни у світогляді суспільств, що брали участь у цьому процесі. Ці зміни віддзеркалилися між іншими у звичаї спалювання будівель. Характерною рисою культури (Пре-)Кукутень-Трипілля є масштаб того феномену [Бурдо 2008]. Постає враження, що у жодній іншій археологічній культурі доби неоліту-енеоліту явище спалювання жител не досягнуло такого розміру (одначе, втаке враження може виникати, як результат стану досліджень. Він, в свою чергу, може бути наслідком іншого підходу різних дослідників неоліту та енеоліту до феномену горизонту спалених жител – пор. зауваження у вступній частині даної статті). Представники цієї культури спалювали у одноразовому акті (ймовірно ритуальному) ціле поселення. Таким чином вони остаточно завершували цикл існування поселення, як місця, у якому мешкали живі люди. Не маємо археологічних доказів відбудови жител точно у місці спалених будівель, як у випадку теллів, ні на реорганізацію простору селища.

З розвитком культури Кукутень-Трипілля процес деструкції змінював свої прояви. Початково, будівель не тільки спалювали, але також навмисно руйнували. Наприкінці етапу Прекукутень-Трипілля А зявилася нова традиція залишати у житлах спеціально підібраний інвентар. З використанням додаткового палива все поселення  спалювалося й таким чином перетворювалося на культовий об’єкт [Зиньковский 1982: 16-22]. Ця традиція збереглася майже до кінця існування даної культури, одначе у пізному етапі позвитку частина локальних угруповань трипільської культури звернулася до звичаїв раннього етапу, про що свідчать так звані редуковані площадки, які складаються з невеликої кількості обмазки, що не утворює щільного залягання [Енциклопедія трипільської цивілізації 2004, т. 2: 423]. На наддніпрянській території в житлах залишали відносно невелику кількість кераміки у порівнянні з сусідніми регіонами. Можливо, що такий відхід від поширених звичаїв викликаний впливами груп населення з «нетрипільськими» традиціями – таких як культура любельсько-волинська та культура лійчастого посуду [Видейко 2001: 222].

Вивчаючи світогляд культури Кукутень-Трипілля, українська дослідниця Н. Бурдо прийшла до висновку, що її населення практикувало своєрідний ритуал залишення поселень, принесення їх в жертву сповіданим вищим силам. Ритуал мав відбуватися циклічно, протягом цілого часу існування даної культури. Момент здійснення ритуалу залежав від певного святого циклу, можливо зв’язаного з відновленням Всесвіту [Бурдо 2008 s. 79].

Одночасної пожежі сприяло імовірно розміщення жител впритул одне до одного, яке фіксується на багатьох трипільських поселеннях. Беручи до уваги факт, що у вогні знищувалися всі без винятку поселення, в тому числі так звані «протоміста», які налічували тисячі будівель», слід прийняти, що цей ритуал був одним з найважливіших, які практиткувалися населенням культури Кукутень-Трипілля. Внаслідок ритуалу поселення, як місце проживання людей, перетворювалося на свого роду культовий комплекс [Бурдо 2008: 87].

Можливо, що у звязку з цим ритуалом серед трипільського населення існувало якесь табу, яке забороняло знов поселятися в даному місці після здійснення обряду. Трипільскі поселення в основному є однофазовими – не фіксуємо відбудови спалених жител й продовження існування поселення. У випадку наявності двох (або більшої кількості) фаз використання одного місця, між окремими фазами заселення виступає перерва. З точки зору сучасної людини, табу може бути логічно обґрунтованим і пов’язуватися з використанням більшості натуральних ресурсів, доступних в навколишньому середовищі. Погіршення умов життя могло сприйматися як неприхильність «вищих сил» (богів, предків тощо), залишення ними даного місця, що в свою чергу спричинювало бажання уласкавити їх за допомогою здійснення вогненного ритуалу, у якому поселення приносилося в жертву й покидалось. Заборона (якщо прийняти, що вона існувала) заселяти ще раз поселення, яке перетворилося жертовне місце вплинула на це, що на території проживання «трипільців» не витворилися поселення типу теллів на відміну від напр. археологічних культур балканского енеоліту. Культовий об’єкт, на який перетворювалося спалене поселення, міг слугувати у «трипільському» суспільстві орієнтиром, на зразок курганів у стерових племен. Він позначав територію, щодо якої діяла заборона заселення й одночасно був «місцям пам’яті», яке сприяло збереженню традиції та ідентичності [Harat 2008: 63].

На думку Дж. Чепмена феномен спалювання будівель слід пов’язувати зі смертю знатної людини (голови спліьноти). Ритуальний акт спалення житла мав легітимувати залучення такої людини до групи предків та забезпечити їхню прихильність живим членам спільноти [Chapman 1999: 123]. Якимось чином такі ідеї прегукуєюься з думкою Н. Бурдо, що у пожежі споруда перетворювалася на будинок померлих предків [Бурдо 2008: 87].

З точки зору М. Стевановіч це явище пов’язане з необхідністю замінити старе житло новим (house replacement), спричиненою різними обставинами – пошкодженням конструкції будівлі, раптовою смертю одного з мешканців, тощо. Як здається, послідовність між минулим, сучасним та майбутнім була важлива для представників культури Вінча. Залишки спаленої будівлі входили в основу нового житла, акт же деструкції запечатував стару споруду [Stefanović 1997: 388]. Прагнення зберегти безперервність чітко видно у випадку поселень типу теллів.

Картина, яка змальовується на основі концепцій, представлених різними дослідниками, настільки складна, що важко дати відповіді на питання, які виникають у дослідженні феномену спалювання будівель – в тому числі на питання про причини, перебіг акту деструкції, значення того явища. Слід підкреслити необхідність індивідиуального вивчення кожного випадку, оскільки прояви феномену змінювалися протягом певного часу. Слід допустити можливість, що він міг бути викликаний різними причинами, й що його значення могло також бути різним у різних суспільств [Chapman 1999: 122]. Можливо, обґрунтованим було б відокремити два варіанти феномену спалювання будівель – «балканський» та «трипільський». У «балканскому» варіанті наголос робився на прагнення до безперервності в рамках житла або ж поселення. «Трипільскьий» варіант передбачає створення місц виключених, запечатаних, імовірно підданих табу – забороною поновного заселяння. Одначе, це не позначає, що вони не виповнювали якихось функцій, важливих для даного суспільства. У кожному же випадку, інтерпретація має спиратися на передусім на дані з польових досліджень та експериментів, що мають мету пояснити хід процесу деструкції та умови, необхідні для його здійснення. Адже кожне нове відкриття може суттєво змінити існуючі вже інтерпретацій.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

Bibliografia

Bankoff A., Winter F.

1979 A house-burning in Serbia, Archaeology 32, 8-14.

Cavulli F., Gheorghiu D.

2008 Looking for A Methodology Burning Wattle and Daub Housing Structures. A Preliminary Report on An Archaeological Experiment, Journal of Experimental Pyrotechnologies 1, 37-43.

Chapman J.

1999 Deliberate house burning in the prehistory of Central and Eastern Europe, [w:] A. Gustafsson, H. Karlsson (Eds), Glyfer och arkeologiska rum – en vänbok till Jarl Nordbladh, 113-126, Göteborg.

Cucoş Ş.

1999 Faza Cucuteni B în zona subcarpatică a Moldovei, Bibliotheca Memoriae Antiquitatis, vol. 6, Piatra Neamţ.

Gheorghiu D.

2008 Cultural landscapes in the lower Danube area. Experimenting tell settlements, Documenta Praehistorica XXXV, 167-178.

Gimbutas M.

1979 The first wave of Eurasian steppe pastoralists into Copper Age Europe, Journal of Indo-European Studies, vol. 5, 277-338.

Harat K.

2008 Domostwa ludności kultury trypolskiej (maszynopis pracy magisterskiej), Poznań.

in print Мініатурні споруди. Зауваження на тему наявності глиняних моделей будівель в неолітичну та енеолітичну доби на території Європи – інтерпретаційні напрямки, [w:] Актуальні проблеми археології. Матеріали Міжнародної наукової конференції на пошану І.С. Винокура, м. Кам’янець-Подільський, 23-25 вересня 2010 року (w druku).

Lazarovici C. M., Lazarovici G.

2006 Arhitectura neoliticului şi epocii cuprului din România, vol. I, (http://arheologie.ulbsibiu.ro/publicatii/carti).

Nanoglou S.

2008 Building biographies and households. Aspects of community life in Neolithic northern Greece, Journal of Social Archaeology, vol.8(1), 139-160.

Nikolov V.

2004 Neolitische zweigeschossige Häuser in Thrakien, Prähistorische Zeitschrift, Bd. 79(2), 231-243.

Šemrov A., Turk P. (Eds.)

2009 Neolithic Art in the Republic of Macedonia, Ljubljana.

Stevanović M.

1997 The Age of Clay: The Social Dynamics of House Destruction, Journal of Anthropological Archaeology, 16, 334-395.

Theocharis D.

1973 Neolithic Greece, Athens.

Trenner J.

2010 Untersuchungen zu den sogenannten Hausmodellen des Neolithikums und Chalkolithikums in Südosteuropa, Universitätsforschungen zur prähistorischen Archäologie, Bd. 180.

Tringham R., Stevanović M.

1990 Field research, [w:] R. Tringham, D. Krstić (Eds) Selevac: a neolithic village in Yugoslavia, Los Angeles, 57-156.

Бурдо Н. Б.

2008 Cакральний світ трипільської цивілізації, Київ.

Видейко М. Ю.

2005 Путешествие в трипольский мир, Киев.

Відейко М. Ю.

2002 Трипільські протоміста. Історія досліджень. Київ.

Відейко М. Ю., Терпиловський Р. В., Петрашенко В. О.

2005 Давні поселення України, Київ.

Гусєв C. O.

1996 Моделі жител трипільської культури, Археологія, №1, c.15-29.

Дослідження трипільської цивілізації

2006 Дослідження трипільської цивілізації у науковій спадщині археолога Вікентія Хвойки, ч. 1. Київ.

Зиньковский К. В.

1982 Значение моделирования в исследовании остатков построек на поселениях трипольской культуры, Археологические памятники Северо-Западного Причерноморья, с. 19-32.

Енциклопедія трипільської цивілізації

2004 Енциклопедія трипільської цивілізації, т. 1, т. 2, Київ.

Колесников О. Г.

1993 Трипільське домобудівницьтво, Археологія, №3, с. 63-74.

Маркевич В. И.

1964 Трипольское поселение Варваровка-VIII, Тезисы докл. Первого симпозиума по археологии и этнографии Юго-Запада СССР, Кишинев.

1981 Позднетрипольские племена северной Молдавии, Кишинев.

Пассек Т. С.

1949 Периодизация поселений трипольской культуры (III-II тысячелетия до н.э.), Материалы и исследования по археологии СССР, №10, Москва, Ленинград.

1961 Раннеземледельческие (трипольские) племена Поднестровья, Материалы и исследования по археологии СССР, №84, Москва, Ленинград.

Пассек Т. С., Кричевский Е. Ю.

1946 Трипольское поселение Коломийщина (Киевcкая область). Опыт реконструкций, Краткие сообщения Института истории материальной культуры, вып. 12, 14-22, Москва, Ленинград.

Тодорова Х.

1976 Энеолит Болгарии, София.

Трипільська культура

1940 Трипільська культура, т. 1, Київ.

Шатіло Л. О.

2012 До реконструкції даху будівель Кукутень-Трипільської культруи, Археологія 1, 93-97.