Oleksandr STROKAL
OLEKSII DOVHIY'S SON'S WORD TO UKRAINE
The article clarifies that poetic language is a special sphere of speech – in it the contextual word, which is the bearer of the emotionally-expressive estimation of a phenomenon becomes extremely significant. The language structure of poetic texts is a very deep repository of the outlook of mankind, which manifests itself in numerous artistic images. The conceptual view of the world is directly involved in creating the language picture of a certain author's world. Oleksii Dovhiy's language view of the world is a multi-faceted system composed of linguistic units that denote archetypal representations of mankind and the individual-author's vision of the world. The wealth of author's poetic language gives rise to an incomparably elegant and diverse linguistic view, full of plenty of meanings, associations, conceptual units. In poet's language the words that represent the concept EARTH are the most expressive. One of the brightest, in our opinion, is the lexical-semantic variant ʻthe country, the land, the state (Ukraine)ʼ of the word «earth». The article highlights the conceptual aspect ʻthe country, the land, the state (Ukraine)ʼ within the microconcept «territory», which is one of the main components of the concept LAND. The image of his native land in Oleksii Dovhiy's poetry language manifests itself at all levels – at the level of nomination of the realities associated with them, their attributes, activity characteristics. In the article the peculiarities of the verbalization of the most frequency groups of semantic attributes of the conceptual aspect ʻthe country, the land, the state (Ukraine)ʼ.
Key words: concept, earth, conceptual view of the world, lyrical hero.
Олександр СТРОКАЛЬ
СИНІВСЬКЕ СЛОВО ДО УКРАЇНИ ОЛЕКСІЯ ДОВГОГО
Поетична мова є особливою сферою мовлення – у ній, як у жодному іншому різновиді людської комунікації, надзвичайної ваги набуває контекстуальне слово, слово образне, слово-носій емотивно-експресивної оцінки явища. Саме слово як основна одиниця мови не має аж надто такої ваги в поетичному тексті, оскільки є одиницею полісемантичною і, природно, не може одразу реалізовувати всі можливі значення. До того ж, поезія – то не тлумачний словник – радше словник почуттів, емотивних натяків та напівнатяків, різного штибу асоціативних напівтонів і напівтіней його величності смислу.
Словесна, власне, мовна структура поетичних текстів є надзвичайно глибоким вмістилищем світогляду людства, виявленого в численних художніх образах та закодованого у відповідних одиницях. Концептуальна картина світу, вербалізована мовними одиницями, бере безпосередню участь у створенні мовної картини світу певного автора, поетичної школи, доби, літератури.
Мовна картина світу Олексія Довгого – це дивовижної сили багатогранна, барвиста і різноманітна система, яку складають мовні одиниці як на позначення загальнолюдських, глибинно-універсальних, архетипних уявлень людства, наприклад, про дім, землю, сонце, вітер та воду, так і національних (Вітчизна, Україна, калина, лелека) та індивідуально-авторських. Останні формують особливий художньо-образний простір поета, виявляючись у численних мовних конструкціях на зразок «кленової папахи», «запахущих звуків і слів» або ж «кермуванням у світ без причальності». Таке багатство художньої мови автора породжує незрівнянно вишукану і різноманітну мовну картину його ліричного героя, наснажену великою кількістю смислів, асоціацій, концептуальних одиниць, порівняймо:
Я не знав, що Поезія – все:
І погода, і спека, і холод,
І цей дощ, що мій сон понесе
Із кімнати у луки і поле.
Я не знав, що один тільки раз
Стеле доля у невідь дорогу
І один тільки простір і час
Викрада мене в світу потроху.
Я не знав, що як вранці туман
Висіваюсь у землю щомиті.
Тільки серце, все з шрамів і ран,
Залишаю на білому світі
[Довгий 2009, Т3, 244].
У цитованій поезії бачимо, як поет точно і влучно маркує основні константи своєї творчості – світоглядні маркери, довкола яких і розгортатимуться численні ліричні фабули. Зокрема, іменниковими одиницями автор означує погодні явища (погода, спека, холод, дощ), стан ліричного героя (сон, шрами, рани), поняття (доля, невідь, простір, час); дієслівними – персоніфікує означені реалії (сон – понесе; доля – стеле; простір і час – викрада). Як наслідок, маємо цілком художньо «олюднений», сповнений живої динаміки, унікальний художній простір, у якому індивідуально-авторський, оказіональний граматичний контекст «Висіваюсь у землю» виступає поетично-образною кульмінацією екзистенційної саморефлексії ліричного героя.
Ведучи мову про численні мовно-образні засоби, використовувані поетом з метою вербалізації реалій і понять концептуальної картини світу ліричного героя, зауважимо, що одними із найяскравіших є лексеми та конструкції на позначення концепту ЗЕМЛЯ. У такій значущості названого образу-символу для ліричного героя немає нічого дивного, адже в системі словесної національної символіки українців цей образ також є одним із ключових. І цілком очікувано, що для ліричного героя, зануреного в українськомовний культурний контекст, названий концепт також набуває ваги виняткової.
Особливості образної інтерпретації поетом названого концепту зумовлені, передусім, семантичним полем лексеми «земля». Як зазначено в третьому томі одинадцятитомного Словника української мови, лексема «земля» має такі лексико-семантичні варіанти: 1) третя від сонця велика планета; // місце життя і діяльності людей; 2) верхній шар земної кори; 3) речовина темно-бурого кольору, що входить до складу земної кори; 4) суша (на відміну від водяного простору); 5) ґрунт, який обробляється і використовується для вирощування рослин; 6) країна, край, держава [Словник 1972, Т3, 558]. В. Кононенко зауважує, що вибір одного зі значень, властивих символу, визначає функцію розмежування, в основі якої лежить бінарна семантична опозиція – співвідношення двох символічних засобів, що побудовані на принципі протилежної якості або кількості [Кононенко 2008, 156].
У мовній картині світу ліричного героя Олексія Довгого актуалізовано тою чи іншою мірою, у тому чи іншому контексті усі шість варіантів. Одним із найяскравіших, на нашу думку, є лексико-семантичний варіант ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ, мовні вербалізатори якого досить різноманітні. Так, це, наприклад, прямі номінації на кшталт «Україна», «край», «рідна батькова земля», а також метафорично-образні різного штибу (де садами заквітчані села, де з серцями хорошими люди і под.).
На основі зазначеного варіанта нами виділено концептуальний аспект ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ у межах мікроконцепту «територія» як одного з основних складників концепту ЗЕМЛЯ. Якщо говорити про семантично-образну наповненість названого концептуального аспекту, то вважаємо за доцільне узяти за основу поділ концепту на смислові атрибути або сегменти Н. Голікової [Голікова 2017], який нами було доповнено відповідно до мовно-образних особливостей поезії Олексія Довгого.
У автора є кілька поезій, безпосередньо присвячених Україні, низка поезій без назв, у яких думки ліричного героя у той чи інший спосіб спрямовані до Батьківщини, але усю творчість Олексія Довгого буквально пронизує синівська любов до найменшої зернини рідного краю – тут і зворушливе замилування, і гаряче серце патріота, і громадянська відданість, і, зрештою, наповненість душі ліричного героя символами, образами і казковими реаліями із власне українського етнокультурного простору. Однак, на нашу думку, особливим, фактично центральним і програмовим для всієї творчості митця є саме згадана нижче поезія «Україні»:
Для мене ти і совість, і душа,
І мій пролог в путі до епілогу.
Впаду сльозою на твою дорогу,
Коли перейде у безмеж межа.
Тебе люблю, як матір, як дитя,
Як цвіт рослини на листку зеленім…
У цім житті, летючім і шаленім,
До тебе йду на сповідь-каяття.
Пробач мені усі мої дива,
І необачність, і усі наруги…
Тебе ж для мене вже не буде вдруге,
Як другої матусі не бува.
Бо ти моє єдине торжество
У центрі світу, а не на обоччі.
Твої ласкаві, всепроникні очі
Пронизують усе моє єство
[Довгий 2009, Т3, 25].
Звертає на себе увагу цілковита відсутність у тексті будь-яких прямих вербалізаторів семеми ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ – такого типу лексема наявна лише в заголовку і покликана зорієнтувати читача щодо об’єкта посвяти. Образ рідної землі в тканині самого поетичного тексту експліковано такими метонімічно-образними субстантивними варіантами, як «совість», «душа», «пролог», «матір / матуся», «дитя», «цвіт рослини», «торжество». Означена експлікація стає можливою за умови актуалізації у кожній із номінацій інтегральних, часто індивідуально-авторських сем, асоціативно пов’язаних для ліричного героя з огляду на власний емотивно-експресивний досвід, та упізнаваних читачем завдяки художньому контексту.
Досить особливою є уживана поетом опозиція художніх образів матері та другої матері. Зауважимо, що використання митцем лексеми «мати» у значенні ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ зумовлене наявністю інтегральної концептуальної ознаки ʻріднийʼ, властивої усім згаданим поняттям, і є цілком виправданим і традиційним уявленням для ліричного героя, оскільки із глибини віків для людства в цілому земля шанувалася та обожнювалася, як мати, що родить (дає) людям потрібне для життя і забирає до себе по смерті; а в народних уявленнях виступає персоніфікованою істотою… [Жайворонок 2006, 243].
Друга матір для ліричного героя мислиться нереальною (другої матусі не бува). Завдяки такому апелюванню до загальнолюдського образу матері у тексті не лише актуалізується лексико-семантичний варіант ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ, але й посилюється патріотична позиція ліричного героя, заявлена у попередньому контексті (Тебе ж для мене вже не буде вдруге), яку значно увиразнено нижче урочисто-піднесеною номінацією згаданої семеми – лексемою «торжество» (моє торжество).
Таким чином, зауважимо, що в поетичній тканині тексту О. Довгого образи України, Батьківщини, рідної землі суголосні образу матері, що свідчить про актуалізацію жіночого начала у відповідних лексемах, асоціативного архетипного уявлення про землю-годувальницю, землю-мати, яка народжує і забирає.
Ведучи мову про актуалізацію лексико-семантичного варіанта ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ в поезії Олексія Довгого, зауважимо, що для його ліричного героя він (варіант) існує у вигляді цілісного поняття «рідна земля» – тобто, до ядрової зони концепту ЗЕМЛЯ вводиться концептуальна ознака, що цілком виправдано, оскільки вона бере участь у створенні цілісного образу Батьківщини – локації, де ліричний герой мислить свій початок, своє коріння, свій рід. Крім того, названа концептуальна ознака виступає диференційною семою у розрізненні таких понять, як «рідна земля» та «чужа / ворожа земля», як наприклад: «вкраїнська річ – російський смітник»; «Русь чорноброва – пазурища орла»; «земля моя і не моя» тощо.
У поетичній мові письменника означене цілісне поняття представлено низкою таких мовних варіантів, як: всеплодючий сад, дивовижна земля, древній храм, єство землі і плуга, Задесення моє, заквітчані села, земля від поту аж крута, земля свята, земля Хорива, матір-земля, олюднений світ, прабатьківські лани, синь жовто-голуба, славний прасвіт, твоя вітчизна, ця земля тощо [Довгий 2009, Т3].
Також особливу художньо-поетичну роль відіграють і описові конструкції-репрезентанти, як-от: звідтіля, де в гаях туманіють озера; край, де ще живуть лелеки; народ, що вславив собою весь світ; де росенята, де колосочок [Довгий 2009, Т3].
Образ рідної землі в поетичній мові Олексія Довгого виявляється, як бачимо, на всіх рівнях – на рівні номінації пов’язаних із ним реалій, їхніх атрибутів, процесуальних характеристик. Досить промовистим для цього твердження є поезія, присвячена Миколі Шелесту, художнику, у якій автор висловлює любов свого ліричного героя до рідної землі на рівні таких смислових атрибутів, як «Рослинний світ», або ж «Об’єкти неживої природи», «Явища природи та пори року», «Акустичні характеристики», «Кольоропозначення» тощо.
Так, смислова мікрогрупа «Рослинний світ» представлена лексемами на позначення образів зела, кореня, листка, трави, порівняймо:
Шукай свій корінь. Саме тут шукай:
У цій траві, у заводі, листочку,
У цьому перелітному місточку
Через ріку на дальній небокрай.
Шукай свій корінь. Саме тут шукай.
Пий з витоків тремткого джерела,
Яке струмить з глибокої безодні.
То ж кров твоя з минулого в сьогодні
З росини переходить до зела.
Пий з витоків тремткого джерела…
[Довгий 2009, Т3, 121].
Окрім того, багатство рідної землі, наповненість її значущими для річного героя реаліями вербалізовано в наведеному уривку лексемами, що входять до сегментів «Об’єкти неживої природи» (елементи рельєфу – джерело, заводь, ріка; елементи простору – небокрай, безодня; елементи інфраструктури – місточок) та «Явища природи та пори року» (погодні умови – росина). Слід наголосити на глибокому символізмі згаданих поетичних образів. Так, лексема «джерело», відповідно до свого переносного значення «Те, що дає початок чому-небудь, звідки постає, черпається щось»[Словник 1972, Т2, 262], контекстуально посилена лексемами «корінь» та «безодня», уживається автором з метою підкреслення ознаки «рідна» у понятті «рідна земля», а поруч із лексемами «росина» та «зело» у реченні «То ж кров твоя з минулого в сьогодні / З росини переходить до зела» посилює семантичний відтінок лексеми «рідна» відповідного поняття в аспекті ʻта, що дає життяʼ.
Лексема «заводь» («перен. Спокійне, затишне місце чи середовище з відсталим і закоснілим буттям» [Словник 1972, Т3, 57]) покликана передати внутрішній стан комфорту ліричного героя, асоціативно пов’язаного із названим образом. А номінація образу ріки («Уживається для образного позначення процесу протікання, розвитку чого-небудь» [Словник 1972, Т8, 574]) поруч із лексемою «небокрай» символізує саме життя. У лексемі ж «місточок» саме демінутивний суфікс -очок-, який створює відчуття чогось рідного, близького і знайомого, уводить її в асоціативне поле образу рідної землі.
Лексеми-репрезентанти груп «Акустичні характеристики» (гами, звуки, музика) та «Кольоропозначення» (барви, кольори), які, хоча і є власне родовими поняттями, а відповідно, меншою мірою мають бути експресивно наснажені, у мові автора художньо доповнюють, візуалізують для ліричного героя образ України, читаємо:
Уловлюй звуки й кольори лови
По кожній барві і по кожній гамі.
На цій землі, немов у древнім храмі,
Все в музиці і барвах оживи.
Уловлюй звуки й кольори лови…
[Довгий 2009, Т3, 121], –
звернімо увагу на сполуку слів «у древнім храмі», яка виступає художнім порівнянням образу рідної землі, а в наведеному контексті актуалізуючи семи ʻслужбаʼ та ʻправитиʼ, створює довершене відчуття сакрального для ліричного героя Олексія Довгого.
Ведучи мову про смислово-поняттєву наповненість концептуального аспекту ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ, зауважимо, що у мовній картині світу Олексія Довгого представлено одиниці на позначення кількох груп смислових атрибутів.
Так, один зі смислових атрибутів у мові митця «Об’єкти неживої природи» представлено одиницями, які можна згрупувати в такі тематичні підгрупи: елементи рельєфу – гай, діброва, луг, нива, поле, сад; власне предмети – знамено, тин. Так, лексеми «гай», «діброва», «луг», «нива», «поле», «сад» номінують низку реалій, які традиційно пов’язані з образом України, а в художньому контексті покликані не лише підкреслити зв’язок ліричного героя із відповідною країною, але й створити ідилічний образ рідного краю, порівняймо: Я зріс, де гречки під гаями цвітуть, / де лугом прямують тополі…/ Сад нахилявся на плетений тин [Довгий 2009, Т2, 161] – тут лексема «тин», додатково увиразнена атрибутом «плетений», є семантично прозорим етнонаціональним словом-символом, яке номінує досить стереотипну реалію побуту українців; Синя діброва. Синя діброва. / Синій усесвіт над вереском трав [Довгий 2009, Т2, 98]; Тіні і промені – раптом по ниві! [Довгий 2009, Т2, 18]; Ще так ніколи поле не цвіло / І так ніколи не синіло небо [Довгий 2009, Т2, 41]. Лексема «знамено», відповідно до свого значення ʻпрапорʼ, виступає словом-символом патріотичного незламного духу як незмінного атрибута одного зі смислових компонентів названого аспекту – мешканців («Жовті знамена ідуть стороною, / Сині знамена колишуть тебе» [Довгий 2009, Т2, 98]) – тут граматичне значення множини покликане посилити художній вияв великої маси людей.
Смислова мікрогрупа «Кольоропозначення», об’єднуючи лексеми «голубизна», «голубий», «жовтий», «синіти», «синь» разом із лексемами на позначення індивідуальної оцінки ліричним героєм тих чи тих явищ, які складають групу «Оцінка» (багатший, великий, високий, віщий, вродливий, красивий, могучий, мужній, праведний, славний, сонячний), ужиті як атрибути рідної землі, народу і роду, покликані сформувати у свідомості ліричного героя його оцінку, враження, бачення відповідних реалій чи подій, які стосуються його рідної землі. Порівняймо: «Ранок! І маєвом хлюпнула синь… / Чуєш, говорять дерева красиві? / А, може, то люди? То їх голоси?» [Довгий 2009, Т2, 18].
Семантика кольоропозначень завше має дуже глибоку традицію, оскільки апелює переважно до загальнолюдського, архетипного досвіду та культурно-національного. Ведучи мову про голубий (або власне блакитний) та про його значення для ліричного героя Олексія Довгого, зауважимо, що такий колір, який має забарвлення одного з основних кольорів спектра – середнього між зеленим і синім; кольору ясного неба; світло-синій, блакитний [Словник 1972, Т2, 118], «в українському народному сприйманні набув символіки справедливості, доброї слави, доброго походження…колір неба і один з кольорів українського національного прапора, що єднає блакить неба з жовтизною достиглого збіжжя, на що така багата українська земля» [Жайворонок 2006, 41]. Не зважаючи на традиційне бачення символіки названого кольору, такий погляд на нього в контексті аналізу поетичної мови Олексія Довгого цілком виправданий. Більше того, жовтий колір, який «в українському народному сприйманні асоціюється з небесним денним і нічним світилами, з багатим урожаєм хлібного лану» [Жайворонок 2006, 225], у ліричного героя поета також має схоже символічне навантаження, а в наведеному нижче тексті поезії виступає як один із кольорів українського прапора, порівняймо:
Синя діброва. Синя діброва.
Синій усесвіт над вереском трав.
Синя і жовта сьогодні Покрова,
Синя і жовта сьогодні Пора.
Все поріднилося з голубизною.
Все перевтілилось у голубе.
Жовті знамена ідуть стороною,
Сині знамена колишуть тебе
[Довгий 2009, Т2, 98].
Як бачимо, поет за допомогою уживання низки кольороназв, а також використовуючи номінації із груп «Космологічні уявлення» (усесвіт), «Рослинний світ» (трави), «Культурно марковані поняття» (Покрова), творить національно і культурно маркований унікальний локус, наповнюючи його різного штибу складниками – від оцінок до реалій.
Також звертає на себе увагу у межах названого концептуального аспекту тематичне мікрополе «Соціальна стратифікація», яке формують денотати, позначувані лексемами: «лицар», «народ», «рід», «родина». Зауважимо, що названі реалії ужито в поетичних контекстах на позначення героїчних образів славного минулого рідної землі ліричного героя. Порівняймо такі контексти:
Повік нічим не прогнівлю
тебе, мій праведний народе.
І дум твоїх високу вроду
для тебе в слово переллю.
У всі віки, у всі часи
ти завше був самим собою.
В епоху смертного двобою
ти славним лицарем єси!
[Довгий 2009, Т2, 25] –
у цитованій поезії лексеми на позначення соціальних реалій «народ» і героїчна «лицар» уживаються автором для підкреслення позитивних внутрішніх рис націєтворчих суб’єктів певного етносу. Оскільки перша лексема є відносно нейтральна, то друга, відповідно до двох своїх лексико-семантичних варіантів: «іст. Вільний козак-запорожець, якому властиві козацька доблесть і воєнне мистецтво» та «перен. Самовідданий, благородний захисник кого-, чого-небудь» [Словник 1972, Т4, 499], виступає семантично основною, підкреслюючи як зв’язок із героїчною минувшиною, так і внутрішні характеристики. Однак, наповнення семантичного поля поняття «народ» не вичерпується означеними вище акцентами. Так, уживання митцем численних мовних одиниць, які входять до груп «Оцінки» (високий, праведний, славний) – сюди ж зараховуємо і лексему «врода», «Ментально-духовних сутностей» (думи) сприяє створенню в художньо-поетичному контексті урочисто-піднесеного тону.
Означений поетом образ героїчного і лицарського люду, який наповнює і творить історію своєї землі, посилено і в поезії «Це мій народ…», однак у ній ліричний герой не просто оспівує славне минуле, але за допомогою уведених у контекст лексем на позначення реалій смислового мікрополя «Біологічні реалії» (кров, кровина) створює відчуття ліричним героєм своєї і належності до народу, і відповідальності за його славне ім’я, порівняймо:
Це мій народ. В мені його не вбить.
Я в нім кровина, чесна і болюча.
Народу кров, велика і могуча,
Тече в мені, нуртує і кипить!
[Довгий 2009, Т2, 26].
Образи рослинного світу, традиційно, займають вагому частину українськомовного поетичного тексту. Така особливість невипадкова, оскільки людина з давнини перебувала у тісній взаємодії зі світом рослин – вони годували, давали силу, на їхній основі робили численні чарівні зілля, ними лікували і вбивали, до них ішли висловити радощі і горе. Як зазначає В. Кононенко, рослини віддавна досить широко використовувались в обрядодіях, під час календарних свят, весілля, похорон, їх наділяли здатністю вберігати від нечистої сили, «лихого ока» [Кононенко 2008, 172].
Як уже згадувалося нижче, у межах концептуального аспекту ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ виділяємо смислову мікрогрупу «Рослинний світ», представлену лексемами на позначення образів жита, зела, калини, квітів, клена, кореня, листка, соняха, тополі, трави та ін. Так, калина традиційно є символом духовного життя жінки: її дівочості, краси та кохання, заміжжя, радості і горя, родинних почуттів [Жайворонок 2006, 269], однак, завдяки певним культурним особливостям, традиції, кольоровим характеристикам, образ цієї рослини став пов’язуватися з культурно-традиційним простором українців – що і підтверджує низка поезій Олексія Довгого, наприклад:
Я поїду в гості до калини,
Із якою бачився давно.
Вигаптують квітами долини
Мого слова біле полотно.
Рідне сонце молодого літа
Мене вгорне золотим крилом.
І висока дума в морі жита
Встане, мов тополя, за селом
[Довгий 2009, Т2, 179].
Бачимо, що образ рідного краю у поетовім вірші вербалізується як лексемами на позначення реалій рослинного світу (жито, калина, квіти, тополя), так і лексемами на позначення об’єктів неживої природи (долини, село), астрономічних відтинків часу (літо), ментально-духовний сутностей (слово, дума) та неба, небесних реалій (сонце). Рослинний образ жита (як і пшениці) у народній традиції є символом добробуту, заможності, плодючості [Кононенко 2008, 184]; у поета, очевидна актуалізація саме цього символічного значення, на що вказує метафоричне поєднання із лексемою «море». Образ тополі, попри традиційну символізацію молодої дівчини, у художньо-поетичному авторському контексті має дещо інше значення. Внаслідок уживання митцем порівняльної конструкції «Встане, мов тополя», маємо лише актуалізацію семи ʻвисокийʼ, яка, однак, внаслідок попередньо використаної сполуки слів «висока дума», уживається митцем з метою візуалізації образу думи.
Таким чином, як засвідчує проведений аналіз, концептуальний аспект ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ у мовній картині світу Олексія Довгого найбільш частотно представлено одиницями на позначення таких груп смислових атрибутів: «Акустичні характеристики» (гами, звуки, музика); «Кольоропозначення» (барви, голубизна, голубий, жовтий, кольори, синіти, синь); «Об’єкти неживої природи» (безодня, гай, джерело, діброва, заводь, знамено, луг, небокрай, нива, поле, ріка, сад, тин); «Рослинний світ» (жито, зело, калина, квіти, клен, корінь, листок, пшениця, трава); «Соціальна стратифікація» (лицар, народ, рід, родина) тощо.
Окрім названих, у поезії митця представлено низку лексем-вербалізаторів інших тематичних мікрополів, які мають поодиноку репрезентацію, проте беруть участь у творенні максимального наснаженого і художнього вираженого образу рідного краю.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Голікова Н. Концепт «ЗЕМЛЯ» в художньому дискурсі Павла Загребельного // Українська мова. – 2017. № 2. – С. 123–135.
Довгий О. П. Вибрані твори в чотирьох томах. Том другий: Дихання вічності: Восьмивірші. – К.: Укр. письменник, 2009. – 388 с.
Довгий О. П. Вибрані твори в чотирьох томах. Том третій: Дереворити. – К.: Укр. письменник, 2009. – 536 с.
Знаки української етнокультури : словник-довідник / В.В. Жайворонок ; НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. – Київ : Довіра, 2006. – 703 с.
Кононенко В. І. Українська лінгвокультурологія: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2008. – 327 с.
Крупко О. І. Вербалізація концепту земля у поетичній мові Ліни Костенко // Science and Education a New Dimension. Philology. – III(11). – Issue: 56. – 2015. – P. 52–56.
Словник української мови : В 11 т. / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні ; [редкол.: І.К. Білодід (голова) та ін. ; уклад.: А.А. Бурячок, В.М. Білоноженко, А.П. Білоштан та ін. – К. : Наук. думка, 1972.
Тараненко К. В. Прагматика антонімії української мови: дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук зі спец. 10.02.01. – «Українська мова» / К.В. Тараненко. – Дніпропетровськ, 2014. – 204 с.
Олександр Строкаль,
канд. філол. наук, асистент кафедри
української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
член Асоціації європейських журналістів, заступник головного редактора збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови
Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України
Oleksandr STROKAL,
Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),
Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language
and Applied Linguistics
Taras Shevchenko National University in Kyiv,
member of The association of European journalists,
Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,
Deputy Chairman of the Council of young scientists
of the Academy of sciences of higher education of Ukraine