Oleksandr STROKAL
OLEKSII DOVHIY:
HIGHNESS OF SIMPLICITY OF EARTH
The article highlights the peculiarities of the verbalization of the conceptual sign «real world, pragmatism, routine, simplicity» of the concept of the EARTH in the Oleksii Dovhiy's poetic texts. The term «concept» is considered and its understanding as a form of representation of knowledge in human consciousness is given. It is stated that in the artistic text the peculiarities of the worldview of the lyrical hero are represented in the concepts, assessments and actions, which are expressed by the corresponding linguistic constructions. The main characteristics of the conceptual view of the world of Oleksii Dovhiy's lyrical hero are described. The ideological significance of communication with the native land, the house, memory for poet's lyrical hero is proved and the linguistic representation of the above representations is presented. It was investigated that one of the main features of the concept of the EARTH is the real world, pragmatism, and the commonplace in Oleksii Dovhiy's poetic language, verbalized by lexemes the land, the settlement, not the height, the commonplace, the earth, the bottom, and a number of tokens to denote the attributes and realities typical of this spatial tier.
Key words: concept, earth, conceptual view of the world, lyrical hero
Олександр СТРОКАЛЬ
ОЛЕКСІЙ ДОВГИЙ:
ВИСОКІСТЬ ЗЕМНОЇ ПРОСТОТИ
Особливості споглядання людиною, творчою особистістю, ліричним героєм світу, його реалій, буття, закономірностей розвитку є одними з основних ознак антропоцентричного підходу, яким характеризується лінгвістична наука початку ХХІ століття. У межах названого підходу чи, власне, парадигми, мова, традиційно, виступає ключовим інструментом інтелектуального пізнання дійсності. Не менш важливим є і саме мовлення або вербалізація, яка не лише забезпечує експлікацію онтологічно-гносеологічного досвіду індивіда, але й здатна формувати його, впливати на оцінку споглядуваної індивідом реальності.
Ось як поетично про роль слова у людському житті пише Олексій Довгий:
Велике й мудре слово у народу.
Зумій збагнуть його високу вроду.
І будеш мати у душі той клімат,
Що не зверта уваги на погоду
[Довгий 2009, Т1, 62].
Суть механізмів самих процесів експлікації та рецепції буття у концептуальній картині світу особистості полягає у створенні та оперуванні певними поняттями, їхніми оцінками та характеристиками, які, певна річ, мають матеріальне мовне втілення. Система мови у проекції на свідомість та самосвідомість формує певні ментально-мовні сутності – лінгвокогнітивні одиниці (або концепти), якими і оперує людина.
Зауважимо, що теорія концептуальної лінгвістики у закордонній та вітчизняній лінгвістиці представлена досить широко. Зокрема, у наукових працях А. Вежбицької, І. Голубовської, В. Жайворонка, О. Кубрякової, Т. Радзієвської, Н. Слухай та Ю. Степанова висвітлено фундаментальні положення, пов’язані із такими одиницями, як «концепт» і «поняття», досліджено основні підходи до вивчення концепту, його трактування та принципи. Торкаючись питання дефініції поняття «концепт», найбільш доречним, на наш погляд, видається погляд на нього Н. Слухай як на «форму репрезентації знань у свідомості людини» [Слухай 2011, 10]. По суті, саме ці форми та зв’язки, які існують між ними й усвідомлюються індивідом як такі, і виступають основними складниками його концептуальної картини світу. Зауважимо, що в контексті проблематики мови художньої літератури, індивідом виступає так званий ліричний герой. Наголосимо, що в художньому тексті особливості світогляду саме ліричного героя представлено у поняттях, оцінках та його діях, які виражено відповідними мовними конструкціями.
Ведучи мову про концептуальну картину світу ліричного героя Олексія Довгого, зауважимо, що світ його – багатогранний і всеохопний – від кореня земного до хмарок, зірок і птиць; від сьогоденної думки до вічної мудрості; від космічного до земного. Власне, оце «земне», закорінене в рідну землю буття ліричного героя дозволяє йому сягати зірок і вічності, порівняймо настановчо-мудре:
Природним є падіння з висоти.
Тож не карабкайся до неба ти.
Якщо бажаєш вічно зеленіти –
У корінь треба – не в гілля рости
[Довгий 2009, Т1, 46].
Звертає на себе увагу в наведеному уривку так званий «вертикальний контекст», експлікований номінаціями реалій, супровідних у людській свідомості відповідним просторовим ярусам – лексеми «висота», «небо», асоціативно близька «гілля» (горішній простір) та «корінь» (земний простір). Навдивовижу промовистою постає предикативно-процесуальна контекстуальна оксюморонізація. Так, на позначення дій та процесів, виконуваних ліричним героєм по відношенню до верхньої просторової локації поет використовує лексему «падіння», асоціативно близьку нижній. Експлікацію процесуальної діяльності у нижньому ярусі забезпечує асоціативно близька верхньому лексема «рости». Таке контекстуальне компонування зумовлює не лише поетичність та художність цитованого тексту, але й покликане відобразити відповідні пріоритетні акценти ліричного героя.
Рух у нижні просторові яруси, вглиб землі, або ж «докопування», а не рух вгору, назовні, для ліричного героя поета – то шлях у пізнання «точної, прапершої причини», шлях, який здатен допомогти і встановленню гармонійних стосунків зі світом (світ до мене річкою тече), і збереження своєї внутрішньої самості, ідентичності (І душу переламую свою, / Щоб подив мій не перейшов у вічність), читаємо:
Докопуюсь до кореня речей,
До точної прапершої причини.
І світ до мене річкою тече,
Дитиною стоїть перед очима.
Дивлюсь. Вслухаюсь. Бачу. Пізнаю
І перший порух, і чітку ритмічність.
І душу переламую свою,
Щоб подив мій не перейшов
у звичність
[Довгий 2009, Т2, 47].
Втрата ліричним героєм зв’язку з коренем, із такими пов’язаними з ним реаліями, як пам’ять, пошана до рідної землі, батьків, родини здатна зумовити низку деструктивних процесів, позначених в ідіолекті митця лексемами «підрубати», «хитатися», «упасти», «лежати», «змітати», «жбурляти», «розгубити» порівняймо:
Він під собою корінь підрубав
І на вітрах, хитаючись, упав.
Тепер лежить і верещить до світу:
«Я б ще стояв, якби не вітер»
[Довгий 2009, Т1, 120].
Окремого погляду заслуговує експліцитно представлена в поетичному мовленні оцінка персонажа митцем, забезпечена лексемою із виразною негативною конотацією на позначення мовлення «верещить». Така оцінка разом із художнім контекстом (лежить і верещить) створює у свідомості читача-реципієнта образ ледачої, нахабної і гордої людини, який цілком гармонійно співвідноситься із означеними вербативними лексемами характеристиками його дій.
Означена митцем проблематика має навіть не локальний характер – втрата зв’язку зі своєю бáтьківшиною, рідним домом і родом може мати не лише наслідки для однієї людини – подібне матиме наслідки для цілого роду! У рядках:
Людину без кореня легко змітають негоди
І люто жбурляють на всі роздоріжжя доби.
Ой, горе без кореня, горе без кореня роду,
Який свою славу і силу свою розгубив…
[Довгий 2009, Т2, 79] –
одразу згадується Біблійне «ще цей рід не перейде…», і розумієш, що така авторська порада-настанова набуває більшого масштабу, стаючи пророцтвом для всього людства!
Читаючи і перечитуючи поетичні тексти О. Довгого, дошукуючись потаємних глибин його віршового слова, усвідомлюєш, що попри всі небесно-сонячні мандри його ліричного героя, попри всю космічність і вселенськість охоплюваних авторським словом процесів, його ліричний герой завше закорінений в землю, пов’язаний із нею – вона для нього і свічадо неба (Синій місяць на соснині, / сині тіні на землі), і рідна земля, що дає натхнення (Ну що було б, якби оця земля / не зберегла нам вільну Україну?), і праця-труд (Є мудреці од чорної землі. / Є мудреці од вистиглого неба. / Йдемо завжди до вас, учителі), і ґрунт-потойбіччя (Не забудь, що і в царській могилі / поруч золота тліють кістки). Як бачимо, слово поета в різних художніх контекстах здатне набувати нових відтінків і смислів. Така особлива полісемантичність та неоднозначність поетичного слова є природною, і саме вона зумовлює той огром лексем-верблізаторів концепту ЗЕМЛЯ, який маємо в українській мові.
Образ землі надзвичайно актуальний для української літератури, згадаймо хоча б твори І. Франка, М. Сингаївського, О. Кобилянської, М. Коцюбинського та ін. Сама тема землі зумовила появу творів першорядного значення, а це найкращий доказ того, що ця тема жива та пекуча, що вона порушує низку глибинних суспільних і загальнолюдських інтересів [Франко 1980, 176].
Поезія нашого видатного сучасника Олексія Довгого є доказом не лише сказаного І. Франком, вона проносить цей біль поколінь, основу буття, умістилище діалектичних сутностей радості і горя, народження і смерті крізь віки, наповнюючи сучасся і досвідом, і новими смисловими акцентами, і неочікуваними художніми паралелями, адже часто, актуалізуючи, на перший погляд, один зі смислів названого концепту, автор надає цьому образу більшої глибокості, а вербалізатори відповідних ознак є, фактично, актуалізаторами смислів іншого порядку, як, до прикладу, у такому контексті:
Цей труд простий. Простішого нема:
Копати землю, як зійшла зима.
Копати й чути, як струмує сила
У кров, що пробудилася сама
[Довгий 2009, Т1, 217].
Як бачимо, у поезії автор вдається до вживання сполуки слів із вербалізатором концепту ЗЕМЛЯ «копати землю». Названа сполука часто у свідомості реципієнта є фразеологічною єдністю на позначення процесу поховання чи реалій, пов’язаних з образом смерті. Попередній художній контекст посилює актуалізацію відповідних семем, передусім, через уживання лексеми-атрибута «простий» як характеристики діяльності. Однак, подальший текстовий фрагмент, який містить атипові по відношенню до передбачуваних асоціацій смисли, вербалізовані такими конструкціями: зійшла зима, струмує сила, кров пробудилася, завдяки, передусім, дієслівним лексемам із виразно позитивною конотацією «сходити», «пробудитися», «струмувати», актуалізує у свідомості читача-реципієнта фрейм ʽпочаток життяʼ на противагу ʽзакінчення життя, смертьʼ. Зауважимо, що зміна вектору рецепції відбувається в межах одного віршового рядка «Копати землю, як зійшла зима» – описана художньо-поетична, на перший погляд, «неправильність» виникла внаслідок уживання конструкції «копати землю» у контексті, який передбачав би гіпотетичну сполуку «зорати землю». Така образно-художня метаморфоза, смислова оказіональність зумовлена нетиповістю віршового слова О. Довгого, його неочікуваними лексичними і образними поворотами, які покликані максимально повно занурити читача у всесвіт його ліричного героя, всесвіт полісемантичного українського слова.
Помітно, що в поетичній палітрі митця вербалізаторами художнього образу землі є переважно лексеми-субстантиви, номени власне самого концепту ЗЕМЛЯ, а також номінації низки його концептуальних значень. Ці значення, або концептуальні ознаки – окремі ознаки об’єктивного чи суб’єктивного світу, диференційовано відображені у свідомості, формують ядро концепту [Маслова 2008, 62]. У поетичній мові Олексія Довгого вербалізовано низку ознак концепту ЗЕМЛЯ.
Однією із найбільш активно використовуваних митцем ознак концепту ЗЕМЛЯ є реальний світ, прагматизм, буденність. Названа ознака актуалізується у низці поетичних контекстів із метою створення яскравих поетичних образів, покликаних або ж посилити такі характеристики персонажів, як зануреність у світ матеріальних речей. Порівняймо в такому контексті:
Так просто в небі ластівка літа.
Її життя – небесна висота.
Людина ж тільки здійметься у небо –
Уся Земля до неї прироста
[Довгий 2009, Т1, 16], –
не випадково автор у цитованому уривку лексему «Земля» уживає із великої літери – певна річ, у першу чергу, тут іде мова про неможливість людини літати від природи, про відсутність крил, про те, що для долання певних шарів атмосфери людині необхідно докладати надлюдських зусиль, про що свідчить контекстуальне поєднання лексем «людина» і «Земля» та використання атрибута «уся», покликаного посилити образне відчуття сили тяжіння. Однак, попри актуалізацію цілком прозорих зазначених вище смислів, поет за умови глибшого аналізу розкриває значно багатшу картину і глибшу проблематику. Зокрема, йдеться про одвічний конфлікт духовного і матеріального, про заздрість і зловтіху. Так, шляхом уведення в контекст лексем «ластівка», «в небі» автор створює образ горішнього простору, який асоціативно пов’язаний із відчуттям легкості (яке прислівник лише посилює) та відповідними істотами (орнітонім «ластівка»). Оскільки образ ластівки, за віруваннями українців, символізує щастя, весну, приплід і Божу птаху [Войтович 2009, 264], то цілком очікувані асоціації зі сферами божественного, успіху, зросту. Конструкція ж «Уся Земля до неї прироста» може відображати як неможливість людини позбутися усіх тілесних, «земних», матеріальних рис, так і велику кількість заздрісних осіб, тих, хто прагне урвати шматок чужої слави.
Один із названих вище мотивів актуалізовано Олексієм Довгим у рядках:
Не знаю, хто чи що мене веде.
Але не знаю спокою ніде.
Душею рвуся в далину космічну,
А кров земна у венах аж гуде
[Довгий 2009, Т1, 17].
Звернімо увагу на ад’єктивну лексему «земний», яка у згаданих поетичних рядках виступає метафорично-образною номінацією ознаки ʽматеріалістичний, такий, що не належить високим сферамʼ. Додаткової, уже більшою мірою контекстної актуалізації набуває дотична названій семема ʽматеріалістичний – суєтний / марнотнийʼ. Саме такі додаткові відтінки зумовлює авторський повтор процесуальної ознаки «не знати» (Не знаю, хто чи що мене веде. / Але не знаю спокою ніде), який у першому випадку позначає відсутність інформації у ліричного героя, а в другому є компонентом фразеологізованої сполуки «не знати спокою» у значенні ʽпоневірятисяʼ, яке посилюється уживаним варіантом частки не – ні у функції префікса.
Співвідношення двох світоглядів, двох полюсів реальності – духовного і матеріального в поезії митця має досить яскравий вияв, часто завдяки контекстуальному уживанню лексем на позначення відповідних реалій, наприклад:
Вирують смерчі і гасають бурі.
І вік людський минає у зажурі.
Але щоб дух горів в земній оселі,
Потрібні думи і діла веселі
[Довгий 2009, Т1, 64], –
тут маємо контекстуальне зіставлення лексем «дух» та «оселя» із атрибутом «земна». Метафорично-символістка сутність речення «Але щоб дух горів в земній оселі» дозволяє автору створити яскравий художній образ внутрішнього світу людини та її тіла. Внутрішній стан відображає метафора «дух горів», тоді як символом матеріального, «земного» вияву цього внутрішнього стану є образ земної оселі, де саме атрибут «земний» виступає смисловим корелятом.
Суголосною, а власне доповнювальною до ознаки реальний світ, прагматизм, буденність є в Олексія Довгого концептуальна ознака простота, що розкривається в проекції на вертикальну просторову площину – співвідноситься із нею. Типовими і традиційними є уявлення про верхні шари простору як про локус божественного, що в матеріальному світі пов’язується з високим соціальним становищем, розвитком та успіхом. Однак, для ліричного героя поета подібна стратифікація не зовсім актуальна, порівняймо:
В житті є завжди істина проста.
Високий зріст іще не висота.
За все найвищі зернечка малі,
Що визрівають при самій землі
[Довгий 2009, Т1, 21].
Як бачимо, автор у поетичному тексті десакралізує сферу горішнього простору уживанням антонімів (Високий зріст іще не висота) на користь нижчих його ярусів, про що свідчить субстантивно-атрибутивна сполука «істина проста» і оксюморонний контекст із ад’єктивів на позначення асоціативних атрибутів таких протиставлюваних понять, як високий – великий та низький – малий (пор.: «За все найвищі зернечка малі»), де останнє посилюється прийменниково-прикметниково-іменниковою конструкцією «при самій землі», у якій, попри формально виражену лексемою «земля» векторизацію руху, особлива роль відводиться літоті, а власне смислово навантаженому є ад’єктиву «сама».
Ведучи мову про простоту як незмінний атрибут землі, як запоруку істинності та зросту для ліричного героя, Олексій Довгий не оминає художньої кореляції цього атрибута з іншими образами чи поняттями (словом, краплею, знанням, насущним хлібом, дитям).
Так, слово для нього, а надто слово поетичне, часто пов’язується зі сферами небесного, вищого творчого начала, часто протиставлюваного образу землі як певній матеріальній закутості, про що свідчать пов’язані з нею номінації на кшталт «тенета», напр.: «Звільнивши слово від земних тенет». Однак, звертає на себе увагу поетично-художній парадокс, який розкривається у контексті:
Звільнивши слово від земних тенет,
Він всім сказав, що справжній є поет.
Але його сучасники уперті
Великим визнали його лише по смерті
[Довгий 2009, Т1, 29].
Шляхом створення подібних парадоксів митець прагне підкреслити значущість для його ліричного героя такої якості, як простота, реальний світ реальних людей, а також розкрити весь трагізм колізії «велич і сучасність».
Подекуди образ землі у творчості поета представлено опосередковано, зокрема, шляхом уживання мовних одиниць на позначення реалій, асоціативно пов’язаних із ним (додолу, буденщина), порівняймо:
Додолу впала крапля із листка.
Буденщина, здавалося б, така.
Але в космічній строгій круговерті
То був початок нового витка
[Довгий 2009, Т1, 39].
Звернімо увагу на виразник сумнівів ліричного героя – вставну конструкцію «здавалося б», яку ужито далеко невипадково – адже автор прагне поетично передати велич початку в космічних масштабах, основою якої є для його ліричного героя цілком буденні, «земні» події. Більше того, у наведеному художньому контексті означені буденні події в очах ліричного героя постають основою законів світобудови, і вже маємо не протиставлення сфер земного і космічного, виражених лексемами «буденщина», «космічний», «строгий», «круговерть», а їхній тісний взаємозв’язок, певну художню «закоріненість» Всесвіту в земні реалії.
Така ознака, як простота, пов’язуючись контекстуально із поземним ярусом вертикальної просторової площини та асоціативно близькими йому такими поняттями, як «труд», «турботи», «насущний хліб», на противагу сферам вищим, є для ліричного героя О. Довгого однозначним пріоритетом, порівняймо:
Я не був ніколи «на коні».
Не везло, як декому, мені.
Знав життя буденне і просте,
Що з турботи і труда росте.
Хліб мені насущний не набрид,
На мені не перевівся рід.
І ще не вмерло у мені дитя,
Яке завжди дивується з життя
[Довгий 2009, Т2, 31].
Як бачимо, у цитованій поезії світ успіху, високих чинів і соціального положення, названий автором поетико-фразеологічно «на коні», не є привабливим для його героя, екзистенційний досвід якого означено і вербалізовано лексемами на позначення понять життя, турбота, труд, хліб, процесуальних характеристик знав, не набрид. Такий світогляд ліричного героя зумовлює досягнення ним у сюжетній канві найвищої мети земного життя – бути батьком (На мені не перевівся рід) та зберігати відкритим серце й душу (І ще не вмерло у мені дитя, / Яке завжди дивується з життя).
Взаємозв’язок образів, пов’язаних зі світом матеріальним та світом духовним, набуває особливої оцінки ліричним героєм Олексія Довгого, коли йдеться про такі реалії, як знання, напр.:
Є мудреці од чорної землі.
Є мудреці од вистиглого неба.
Йдемо завжди до вас учителі,
Але приходимо самі до себе
[Довгий 2009, Т1, 128].
На перший погляд, у цитованих рядках антагонізм «земного» і «небесного», вербалізованих конструкціями «чорна земля» та «вистигле небо» лише посилюється. Більше того, видається, що поет зумисне розмежовує ці сфери у свідомості ліричного героя, підкреслюючи наявність у кожної з них своїх апологетів (лексема «мудреці»). Однак, подальший контекст відображає долання героєм зазначеного антагонізму шляхом поетично-образного відображення через предикатні конструкції набуття досвіду ліричним героєм (йдемо…до вас) та узагальненням і оцінкою його (приходимо самі до себе).
Таким чином, одна із основних ознак концепту ЗЕМЛЯ реальний світ, прагматизм, буденність у поетичній мові Олексія Довгого, вербалізована лексемами земля, оселя, не висота, буденщина, земний, додолу та низкою лексем на позначення атрибутів та реалій, характерних для цього просторового ярусу, актуалізується з метою відображення поетом важливості для його ліричного героя простоти, пам’яті, пошани до рідної землі, до родини, які в його свідомості є початками усього сущого, Всесвіту, зросту, успіху. Саме тому його поезія є не лише промовисто вишуканою, багатою на слово, але й надзвичайно актуальною нині, у часи глобалізаційного манкуртства.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Войтович В. Міфи та легенди давньої України. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2009. – 392 с.
Довгий О. П. Вибрані твори в чотирьох томах. Том перший: Доторки блискавки: Чотиривірші. – К.: Укр. письменник, 2009. – 416 с.
Маслова В. А. Когнитивная лингвистика / В.А.Маслова. – М.: 2008.–272 с.
Слухай Н. В. Когнітологія та концептологія в лінгвістичному висвітленні: [навчальний посібник] / Н.В. Слухай, О.С. Снитко, Т.П. Вільчинська,– К.: «Видавничо–поліграфічний центр Київський університет», – 2011. – 367с.
Франко І. Я. Влада землі в сучасному романі / І.Я.Франко // Зібрання творів: [у 50 т.]. – 1980. – Т.28. – С. 176-195.
Олександр СТРОКАЛЬ,
кандидат філологічних наук, асистент кафедри української мови
та прикладної лінгвістики,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Oleksandr STROKAL,
Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),
Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language
and Applied Linguistics,
Taras Shevchenko National University in Kyiv
bul. Shevchenka, 14, Kyiv, 01033, Ukraine