Nazarij Nazarov

 The cradle of etymological studies

This article shows that first efforts of etymological studies can be dated back to the dawn of modern civilization: etymology was the first branch of linguistics that emerged from the syncretic blend of primordial ‘wisdom’ of the last shamans who only gradually became first philosophers, linguists, and theologians.

Key words: Ukrainian language, etymology, folk etymology

Назарій Назаров

НАЙДАВНІШІ ВИТОКИ ЕТИМОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

 

 

 Лінгвістика, зокрема етимологія, мають спільну з археологією рису: вони вивчають збережені фізично рештки духовної діяльності давніх поколінь людей. Артекфакт може бути пошкодженим і потребувати реконструкції, відновлення, пролежавши багато тисячоліть у ґрунті і зазнавши згубного впливу зовнішнього середовища, і слово, що багато тисячоліть переходило з вуст в уста, могло змінитися до невпізнаваності. І тоді, щоб з’ясувати його родовід, необхідно звертатися до етимології – саме вона є радіокарбонним методом лінгвіста.

У дослідженні етимології слів має вагу збіг двох чинників: формального (матеріальне втілення слова) і семантичного (чи функціонального у випадку неповнозначних слів). За умови кореляції між двома одиницями в межах цих координат, можна говорити про етимологічну спорідненість. Проте на ранніх етапах розвитку лінгвістичних уявлень цей зв’язок іще був оповитий цілим комплексом ритуально-міфологічних уявлень, які істотно впливали на розуміння його природи.

Так, перші приклади етимологізації за фонетичним принципом можна знайти ще в Рігведі, де ім’я бога Agni дозволяє поетові-жерцеві тлумачити суть бога через суголосний з його іменем корінь aj- «віднімати» [Пизани 1956, с. 9]. Серед найдавнішого арсеналу стилістичних фігур індоєвропейської поезії є так звана figuraetymologica, яка передбачає зближення двох етимологічно споріднених слів (докладно про це див: [Иванов 1967]).

Уже на перших етапах лінгвістичної думки в китайській та грецькій традиціях натрапляємо на подібну суперечку, яка безпосередньо причетна до виникнення етимологічних досліджень. 

У Платоновому діалозі «Кратіл» уже було розпочате протистояння, основоположне для європейського розуміння словесного знаку: він є вмотивований ідеєю, формою речі (позиція Сократа) чи є результатом домовленості (цю позицію обстоює Гермоген). Сократ говорить: «Невже ти не знаєш, щасливцю, що першоімена (πρώταονώματα) лежать, глибоко засипані тими, хто використовував їх у трагедіях, додаючи чи віднімаючи літери, змінюючи заради милозвучності, краси та (вимог) часу? <…> Такі люди не турбувалися про істину, а лише ворушили губами (στώμαπλάττοντες), що призвело до такого нашарування на першоіменах, що навряд чи хтось із людей здогадається, що яке ім’я означає (первісно)» (Kratylos, 414 c4). Отож завдання мудреця – знайти першоімена, їхню звукову форму та мотивацію. Приклади таких протоетимологічних досліджень і подані в монологах Сократа. Так, в іменах богів він шукає грецькі слова, які нібито пояснюють звукову форму їхніх імен, проте слова, які дібрані, водночас є суміжними семантично з функціями божества. Ім’я Гермеса (Ἓρμης) Сократ виводить від двох дієслів – είρειν«користуватися словом» та εμέσατο«сказав», поєднання яких цілком законне для імені бога, який опікується словом (Kratylos, 408 a1-b1). 

Приблизно в той же час подібне теоретичне протистояння відбувалось і в китайській лінгвістичній традиції: «Конфуцій і його послідовники вчили, що назва нерозривно поєднана з позначуваним і повинна йому відповідати. Коли Конфуція запитали, що б він зробив одразу, якби йому доручили управління державою, він відповів: «Найнеобхідніше – це виправлення імен!»… Напротивагу цьому, філософи даоського напрямку вважали, що зв’язок між словом і річчю – довільний» [Китайскоеязыкознание, с. 94].

У «виправленні» імен, до якого закликають Конфуцій і Сократ, і перебуває в зародковому стані етимологічна робота.

Не зачіпаючи докладніше китайської традиції, звернемося до індоєвропейських витоків принципів укладання перших словників, які мали й певні етимологічні тенденції. Для всіх індоєвропейських фольклорних традицій (зокрема індоарійської, германської, грецької) характерне розрізнення двох мов – буденної і маркованої, поетичної. Це було ясно відрефлектовано ще в часи античності (про  поетичну мову як певною мірою «іноземну» писав Аристотель у «Риториці», Платон у «Кратілі» говорить про мову «богів», яка зберегла незабрудненими першоімена) або на перших етапах переходу від усного письменства до книжного (СнорріСтурлусон у «Молодшій Едді» наводить назви багатьох явищ у «мовах» людей та різних класів міфологічних істот). Цікаво, що ці слова справді часто були іншомовного походження (відомий приклад із хетським словом на «божественне» позначення крові в Гомера, або слово φως«муж» як належне до високого стилю має єгипетське походження [Ернштедт, с. 75]). «Іншомовність» звучання як атрибут поетичного мовлення зареєстрована в дуже давніх традиціях – у культовому фольклорі австралійських аборигенів значна кількість слів запозичена із мов сусідніх племен [Мелетинский, с. 31-40].

Отож, сприйняття і розуміння архаїчного поетичного мовлення, записом якого є канонічні тексти всіх розглянутих культурних ареалів, часто потребує певної протоетимологічної рефлексії. Вона й віддзеркалена в перших словниках, які зазвичай мають справу із саме такою, себто стилістично маркованою лексикою старовинних пам’яток. Таким за складом є перший китайський  словник «Ер Я» (ІІІ ст. до н.е.) [Китайскоеязыкозн, с. 95], індійські словники, зокрема й «Амаракоша» [IndianLexicog, p. 304], найдавніші збережені візантійські словники, які відображають більш ранню традицію, що сягає часів перших александрійських лексикографів.

Для історії етимологічних досліджень у європейському культурному ареалі виняткове значення має енциклопедичний твір Ісидора Севільського (VII ст.) «Етимології». У компілятивному в багатьох аспектах творі викладений весь комплекс необхідних для освіченої людини середньовіччя знань і пояснене походження – етимології – головних термінів різних галузей знання. Проте до складу твору входять і деякі суто лінгвістичні рефлексії над мовою, про міру компілятивності яких не завжди можна судити однозначно.

Популярність «Етимологій», як і інших творів Ісидора Севільського, не зменшувалася ще довго після того, як «номінальне» середньовіччя закінчилося. Наприклад, одне з найкращих видань творів Ісидора в семи томах було здійснене в Римі в 1797 р.

Окрім «загальномовознавчих» розділів про граматику та діалектику, в енциклопедії є декілька пасажів, які безпосередньо стосуються етимології як галузі мовознавчих досліджень. Особливо важливим є 29-1 розділ 1-ї книги. Через відсутність однозначного перекладу, особливо ж початку цього пасажу, у різних варіантах сучасних інтерпретацій, є сенс навести оригінал та спробу нашої інтерпретації.  

 

Caput XXIX.

DE ETYMOLOGIA.

[1] Etymologiaestorigovocabulorum, cum vis verbivelnominis per interpretationemcolligitur. Hanc Aristoteles sumbolon, Cicero adnotationemnominavit, quianomina et verbarerum nota facitexemploposito; utputa «flumen,»quiafluendocrevit, a fluendo dictum. [2] Cuiuscognitiosaepeusumnecessariumhabet in interpretationesua. Nam dumviderisundeortumestnomen, citius vim eiusintellegis. Omnis enim rei inspectioetymologiacognitaplanior est. Non autemomnianomina a veteribussecundumnaturaminpositasunt, sedquaedametsecundumplacitum, sicut et nosservis et possessionibusinterdumsecundum quod placetnostraevoluntatinominadamus. [3] Hincest quod omnium nominumetymologiae non reperiuntur, quiaquaedam non secundumqualitatem, qua genitasunt, sediuxtaarbitriumhumanaevoluntatisvocabulaacceperunt. Suntautemetymologiaenominumaut ex causa datae, ut «reges» a [regendo et] recteagendo, aut ex origine, ut «homo,» quia sit ex humo, aut ex contrariisut a lavando «lutum,» dumlutum non sit mundum, et «lucus,» quia umbra opacusparumluceat. [4] Quaedametiamfactasunt ex nominumderivatione, ut a prudentia «prudens»; quaedametiam ex vocibus, ut a garrulitate «garrulus»; quaedam ex Graecaetymologiaorta et declinatasunt in Latinum, ut «silva,» «domus.» [5] Alia quoque ex nominibuslocorum, urbium, [vel] fluminumtraxeruntvocabula. Multaetiam ex diversarumgentiumsermonevocantur.Undeetorigoeorumvixcernitur. Suntenimpleraquebarbaranomina et incognita Latinis et Graecis[Isidorus E].

 «1.29 Про етимологію. 1. Етимологія – це походження слів, коли шляхом пояснення збирається (colligitur) сенс імені чи дієслова. Його Аристотель називав sumbolon, а Цицерон нарікadnotatio, оскільки вона показує значення (nota) імен і дієслів [через те, що слугувало] їхнім зразком. Наприклад, річка (flumen)через те, що з’являється плинучи (fluendo), і назву має, похідну від плину. 2. Пізнання її [етимології] часто вкрай необхідне для пояснення слова. Адже коли бачиш, звідки походить слово, швидше осягаєш його значення (vim).Вивчення будь-якої речі стає простішим, якщо відома її етимологія. Проте не всі назви були надані стародавніми людьми згідно з природою, але також і відповідно до зручності (приємності – secundumplacitum),як і ми подеколи даємо рабам чи власності імена, які припадуть нам до вподоби. 3. Саме через це неможливо знайти етимології усіх назв, бо [речі] отримали найменування не відповідно до якості, природженої їм, а лише на розсуд людської волі. Але ж є етимології імен або дані з якоїсь причини, як reges«цар» від regendo«царювання» і правильних (recte) дій, або за походженням, як homo«людина», яка нібито походить із humo«земля, ґрунт», або ж від протилежного, як lutum«бруд» від lavando«мити», бо бруд не є чистим, і lucus«діброва», бо через тінявість вона погано «освітлюється» luceat. 4. Деякі слова утворені від інших (exnominumderivatione), як від «розважливості» prudentia– «розважливий»  prudens; деякі утворені від слів, як від «говірливості» garrulitate– «балакун»garrulus. Деякі слова мають грецьке походження і відмінюються латинською мовою, як silva«ліс» чи domus«дім». 5. Інші [назви] були запозичені від найменувань місцевостей, міст чи річок. Численні [назви] були запозичені із мов різних народів. Через те їхнє походження ледве можна визначити. Є багато варварських імен, не відомих латинянам і грекам» (переклад скрізь, де не зазначено інакше, наш. – Н.Н.).

 У спеціальних дослідженнях, присвячених цьому пасажеві «Етимологій», докладно розглядані термінологічні нюанси розрізнення adnotatioinotation[Fontaine 1978]. Проте насправді для нас значно важливішими є контексти вживання самого термінаetymologia. У сучасномулінгвістичному лексиконі чітко розрізненіетимологія і дериватологія, з яких перша є ретроспективним відтворенням живомовних процесів, а друга саме за них і відповідає. Проте в Ісидора таке розрізнення ще не помітне, бо він пише: Etymologiaestorigovocabulorum«Етимологія – це походження слів», а також exGraecaetymologia«із грецької етимології, себто джерела походження»; варто звернути увагу і на назву всього твору «Etymologiaeseudeoriginibus» – «Етимології, або ж про походження, витоки». Звідси бере початок звичне аж до ХІХ ст. вживання термінаетимологія для позначення словотвору.

Ісидор цілком безпроблемно поєднує дві протилежні точки зору, висловлені в Платоновому «Кратілі», і визнає як «природні» імена, так й імена, надані «за примхою» людей.

Етимології, які дає в цьому пасажі Ісидор, не мають нічого спільного з реальним розвитком мови, крім прикладів зі спільнокореневими словами. Проте принципи етимологізації, які він застосовує, можуть бути цікавими, нехай вони із сучасної точки зору і є труїзмами:

• значна частина словникового запасу є похідною від інших назв; мотивація походження може здійснюватися за а) близькістю значення (recteregendoàrex); б) близькістю звучання (humusàhomo);
• словник мовиє гетерогенним за походженням, до його складу входять не лише власні слова, а й запозичені (грецькі, «варварські»).

З погляду навіть ренесансної етимології перша група суджень уже є неприйнятною, бо Ісидор, у дусі народної етимології, не узгоджує між собою внутрішню і зовнішню форми слова, для нього достатньо збігу однієї з них для маніфестування спорідненості. Проте друга група тверджень набуває значно ширшого опрацювання в 9-й і 10-й книгах «Етимологій».

Дев’ята книга «Етимологій» розглядає походження назв різних народів, які Ісидор зазвичай виводить від імен старозавітних патріархів, від давніх «царів» або від назв географічних об’єктів, зокрема – річок. Проте важливішими є рефлексії над тим явищем, яке значно пізніше буде названо взаємодією мовногосуперстрату із субстратом. Так, Ісидор говорить про чотири «латинські мови» – старолатинську (prisca), латинську часів республіки (latina), часів золотого віку (romana) і латинську, яка вступила у взаємодію з місцевими мовами народів імперії (mixta«змішана»). Ісидор аналізує вплив субстратної фонетики на вимову латинських слів у такому пасажі.

Mixta, quae post imperium latiuspromotumsimul cum moribusethominibus in Romanamcivitateminrupit, integritatemverbi per soloecismos et barbarismoscorrumpens. [8]OmnesautemOrientisgentes in gutturelinguametverbaconlidunt, sicutHebraei et Syri. Omnesmediterraneaegentes in palatosermonesferiunt, sicutGraecietAsiani. OmnesOccidentisgentesverba in dentibusfrangunt, sicutItalietHispani. «Змішана [латина], яка після більшого розширення імперії зі звичаями і людьми вторглася в римську державу, псуючи чистоту мови солецизмами та варваризмами. 8. [У чому полягають варваризми] Усі східні народи зіштовхують у горлі мову (язик; надгортанник – lingua) і слова (verba), як євреї і сирійці. Усі середземноморські народи слова творять (досл. «б’ють, карбують» feriunt) об піднебіння, як греки і жителі [Малої][1] Азії. Усі західні народи слова творять (досл. «зіштовхують» frangunt) об зуби, як італійці та іспанці[2]» (переклад наш. – Н.Н.). 

Невідомо, чи цілком адекватно рукописне передання донесло смислові нюанси цих фраз, але безперечним є те, що у них ідеться про типи перепон при творенні звуків, про що свідчить семантика дієслів («зіштовхувати», «бити»). Це дозволяє припустити, що слово linguaможе не означати «мова», як його переклали англійські видавці тексту 2006 року, а мати анатомічний сенс, який виправданий подальшим переліком звукотворчих перепон (піднебіння, зуби), і перекладатися як «язик» або «надгортанник». Тим паче, що наше тлумачення цілком підтверджується мовним матеріалом: звернімо увагу хоча б на дентальні звуки в іспанських словах безпосереднього латинського походження voz«голос», luz«світло», cruz«хрест», cierto«точний», cera«віск»і под., або на характерні семітським і невідомі латинській мові ґуттуральні звуки на зразок арабських айн, гайн. Таким чином, Ісидор Севільський у цих кількох реченнях чи не вперше в європейській лінгвістичній традиції говорить про фонетичну взаємодію мови із субстратом, що є одним із важливих аспектів вивчення сьогочасної етимології.

10-та книга «Етимологій» є лексичним списком слів і їх походжень, організованим за алфавітним порядком. Принципи етимологізації застосовані ті ж, що й у початковому пасажі, присвяченому загальним принципам етимології. Тому зупинятися на ньому окремо вже немає потреби.

«Етимології» Ісидора Севільського були важливим джерелом лінгвістичним знань для всієї Західної Європи впродовж майже тисячоліття. У тих фрагментах, що стосуються принципів етимологічних досліджень, Ісидор виявляє залежність від античної традиції в ученні про походження імен, але аж до недавнього часу було недооцінене його цілковите усвідомлення гетерогенності словника та наявності в ньому різних за етнічним походженням шарів лексики, що якісно відрізняє його від багатьох античних авторів. Особливо новаторською була увага Ісидора до впливу субстратних чинників на мовні процеси. Такого рівня філологічний розгляд мовного матеріалу в Європі з’явився лише в епоху Ренесансу, коли філологи на зразок Ґ. Постеля почали порівнювати віддалені мови та робити спроби етимологічного аналізу національних мов нового часу (див. Додаток ).

Передовсім треба зробити висновки про лінгвістичні підходи Ґ. Постеля. Філолог розробив доволі нову і сміливу, як на свій час (XVIст.), систему мовознавчих поглядів. Його головна заслуга – це те, що він, намагаючись узгодити теологічну «моногенетичну», умовно кажучи, теорію походження мови, перейшов до аналізу мовного матеріалу. А мовний матеріал підказав йому одразу кілька закономірностей, які він поєднав хаотично і дещо безсистемно, але в цих безсистемних спостереженнях він дав поштовх одразу кільком галузям європейської філології – порівняльному вивченню семітських мов та етимології нових і класичних мов Європи.

Філологи наступних двох століть, ще не цілком звільнившись від теологічних передсудів, продовжуватимуть працювати в подібному руслі, лише спираючись уже на ширший мовний матеріал. Так, перший знаковий етимологічний словник англійської мови, виданий наприкінці XVII ст., має багато спільного в поводженні з мовним матеріалом із підходами Ґ. Постеля, зокрема це виявляється у зіставленні європейського мовного матеріалу із семітським. З іншого боку, Ґ. Постель якщо не вплинув безпосередньо, то був одним із перших виразників тих філологічних інтенцій до зіставлення віддалених мов, які найвиразніше втілилися в ренесансній і бароковій культурі видання багатомовних словників і біблійних «поліглот».

 

 

 ЛІТЕРАТУРА:

Fontaine, J. Cohérenceetoriginalité de l’étymologieisidorienne / Jacques Fontaine // Homenaje a EleuterioElorduy, S.J. Bilbao: Universidad de Deusto, 1978. – pp. 113–144.

Isidorus.Etymologiarumlibri XX // Isidorus of Seville. – [Електронний ресурс] Режим доступу:http://www.hs-augsburg.de/~harsch/Chronologia/Lspost07/Isidorus/isi_et00.html

Isidorus of Seville.TheEtymologiesofIsidoreofSeville.[StephenA. Barney, W.J. Lewis, J.A. Beach, OliverBerghofwiththecollaborationofMurielHall] / Isidore of Seville.– Cambridge University Press, 2006. – 475 p.

Vogel, C. Indian Lexicography / Claus Vogel. – Wiesbaden: Otto Harrassowitz, 1979. – pp. 301–390

ЕрнштедтП.В. Египетские заимствования в греческом языке. — М.-Л.: Издательство АН, 1953. – 208 с.

Иванов В.В.Использование для этимологических исследований сочетаний однокоренных слов в поэзии на древних индоевропейских языках / В.В. Иванов // Этимология 1967. – М.: Наука, 1967. – С. 40–56. 

Мелетинский Е.М. Возникновение и ранник формы словесного искусства. / ЕлеазарМоисеевичМелетинский // История всемирной литературы. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. Отв. ред. И.С. Брагинский. – С. 22–52.

Пизани В. Этимология: история-проблемы-метод [пред. В.И. Абаева] / ВиттореПизани. – Москва: Издательство иностранной литературы, 1956. – 186 с.

Яхонтов С.Е. Историяязыкознания в Китае / С.Е. Яхонтов // История лингристических учений. Древний мир. Отв. ред. А.В. Десницкая, С.Д. Кацнельсон. – Л.: Наука, 1980. – С. 92–109.

 

Примітки:

[1] Кон’єктура запропонована в англійському перекладі «Етимологій» [Isidorus 2006,p. 191].

[2]Треба розуміти ці слова не в теперішньому значенні, а в значенні «доримське населення Іспанії, Італії» і под.