Khrystyna Storozhuk

LEXICAL SUBSTRATOLOGY OF THE UKRAINIAN LANGUAGE

Христина Сторожук

ЛЕКСИЧНА СУБСТРАТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Досвід субстратологічних досліджень мов Європи, передусім германських, латинської та романських, грецької, а також свідчення археології, історичної етнології, антропології, палеогенетики, історичної топонімії й етнонімії (публікації В.П. Петрова, В.М. Даниленка, Д.Я. Телегіна, О.С. Стрижака, О.Б. Ткаченка, К.М. Тищенка та ін.) дозволяють припустити в доісторичній Європі наявність таких субстратів, як фінно-угорський або уральський, кавказький, алтайський, берберо-лівійський, палеоєвропейський «арктичний», етруський, хуррито-урартський тощо.

В українській та інших слов’янських мовах, частково вже на праслов’янському рівні, досліджені іранський субстрат і адстрат (В.І. Абаєв, О.С. Стрижак, К.М. Тищенко, В.М. Топоров, О.М. Трубачов та ін.), кельтський адстрат (С.П. Шелухин, О.С. Стрижак, В.Г. Скляренко, К.М. Тищенко), грецький і латинський адстрати або перстрати (А.О. Білецький, О.Д. Пономарів, Г.М. Миронова, В.Ф. Вакуленко та ін.), балтійський адстрат (А.П. Непокупний), румунський адстрат (С.В. Семчинський), тюркський адстрат (Р.В. Болдирєв, В.В. Лобода, Г.І. Халимоненко та ін.). Фінно-угорський субстрат української мови сягає праслов’янського рівня (дуб, щука тощо, дослідження В.М. Топорова, О.Б. Ткаченка, К.М. Тищенка та ін.), на відміну від російської мови, з якою спостерігається дальша субстратно-адстратна взаємодія уральських мов. Доісторичну взаємодію слов’янських мов із германськими, кельтськими та італьськими досліджував В.В. Мартинов, на українському онімному матеріалі – О.С. Стрижак, І.М. Желєзняк, К.М. Тищенко; останній також запропонував стратиграфічну хронологію фактів української топонімії та запозиченої лексики. Аналіз теоретичних ідей і мовних фактів, наявних у названих дослідженнях, показує необхідність розроблення методології та методики комплексного міждисциплінарного моделювання субстратно-адстратної передісторії української мови.

Субстрат інтерпретований як мовне відображення специфіки етногенезу: субстрат не є суто лінгвістичним поняттям, явище субстрату передбачає етногенетичний процес, який супроводжується мовними наслідками (В.І. Абаєв). Є загальновизнаним, що індоєвропейські мови набули такого значного розходження у своїй фонетиці, лексиці та граматиці, на відміну від більш подібних між собою мов інших родин, завдяки взаємодії з іншими мовами, тобто мовним контактам. Така взаємодія може бути описана в поняттях не тільки теорії запозичень, а й теорії стратів, зокрема теорії субстрату. Належність української мови до східної підгрупи слов’янської групи індоєвропейської родини ностратичної надродини мов визначена порівняльно-історичним методом, тоді як ідентифікація й інтерпретація специфіки української мови порівняно з іншими слов’янськими та іншими індоєвропейськими потребує застосування інших методів, розроблених теорією мовних контактів, теорією стратів, ареальною та типологічною лінгвістикою. Як мовна картина світу репрезентована на всіх рівнях мов (І.О. Голубовська), так і мовний субстрат більшою або меншою мірою виявляє себе на всіх мовних рівнях (О.Б. Ткаченко).

Вивчення проблеми походження української мови взагалі та її еволюції в аспекті теорії субстрату зокрема може спиратися на такі методологічні принципи:  1) комплексність, що передбачає різноаспектний підхід на основі синтезу принципів порівняльно-історичного, типологічного, ареального, стратологічного та інших досліджень; 2) міжрівневість, що базується на вивченні фонетики, граматики та лексики в контексті кожної гіпотези та реконструкції; 3) міждисциплінарність, що використовує синтез внутрішньомовних, зовнішньо мовних та позамовних свідчень про мовний розвиток у доісторичний та історичний періоди. Теорія субстрату, розглянута в контексті лінгвоконцептологічних, етнолінгвістичних та лінгвофолькло-ристичних досліджень української мови, дає можливість сформувати теоретичну базу субстратологічного дослідження неетимологізованої (етимологічно невизначеної та дискусійної) лексики української мови.

Типологізація субстратів – інструмент дослідження української мови, зокрема її лексики. За семантикою субстратних лексичних одиниць можна виділити: 1) різногалузеву «культурну лексику»; 2) моногалузеву лексику;   3) позакультурну лексику, що репрезентує вкрай рідко запозичувані елементи основного словника мови. Загенеалогічною ідентифікацією субстратних мов лексика, що виступає наслідком субстратних мовних упливів, може бути класифікована на: 1) субстратну лексику невідомого походження; 2) субстратну лексику з близькоспоріднених мов; 3) субстратну лексику з генеалогічно віддалених мов. Як показує здійснене дослідження, українська мова включає переважно субстратну «культурну лексику» культово-міфологічної сфери без явно виділюваних груп моногалузевої субстратної лексики й із дуже незначною кількістю позакультурних субстратних одиниць основної лексики, як, наприклад, тіло. Отже, українська мова успадкувала лексику, що репрезентувала давньоземлеробську міфологічну ідеологію з тривалою історією розвитку від давньоземлеробських культів трипільців до язичництва Київської Русі. Співвіднесення тематичних груп лексики з дослідженими за допомогою археології предметними реаліями (матеріальна культура) і досліджуваними за допомогою міфознавства, фольклористики, культурології, лінгвофольклористики, лінгвокультурології та ін. міфологічними образами (духовна культура) дозволяє пропонувати вірогідні міждисциплінарні реконструктивні моделі світогляду етносів на давніх етапах їх існування та відображення такого світогляду в мовних фактах.

На основі методу суцільної вибірки був опрацьований «Етимологічний словник української мови» за ред. О.С. Мельничука і визначено 220 лексичних одиниць неясного походження, більшість із яких є діалектними найменуваннями, наявними тільки в українській мові (що, отже, виступають репрезентантами власне української лексики) або з відповідниками в декількох слов’янських мовах без праслов’янської реконструкції. Однак такі назви ЕСУМ не визначає як субстратні, обмежуючись визначеннями «неясне» або «не зовсім ясне». Попередні дослідники, передусім В. Махек, припускають можливість субстратного походження передовсім для тих найменувань рослин і тварин, які є спільнослов’янськими, слов’янсько-германськими або слов’яно-балто-германськими.

Розглянуті типологічні аспекти дослідження субстратної й адстратної лексики української мови. Так, фонетична типологія може виступати інструметом етимологізації слова: звукове оформлення, а саме тотожний голосний, укр. діал. саган «кличка пса» (неясне) може вказувати на тюркське походження слова. Потребує уваги фонетична специфіка т. зв. афективної лексики: ЕСУМ визначає деякі лексеми як «афективні утворення» без дальшої етимологізації, тоді як фонетичні видозміни деяких таких утворень потребують інтерпретації, наприклад, тхіміти «квилити» (діал.), «результат фонетичної видозміни форми квилити» [ЕСУМ, т. 5, с. 689]; хупор «пагорб» (діал.), «не зовсім ясне; можливо, експресивна видозміна синонімічного бугор» [ЕСУМ, т. 6, с. 222]. Фонетичні трансформації квилити > тхіміти, бугор > хупор виходять, на наш погляд, далеко за межі відомих для слов’янських мов фонетичних законів і звукових відповідностей. Якщо ж допустити думку про те, що звуконаслідувальна, звукосимволічна, «афективна» лексика розвивається за фонетичними закономірностями, відмінними від закономірностей решти лексичних одиниць мови, то неодміною умовою такого допущення виступатиме не тільки опис, а й лінгвістична інтерпретація таких закономірностей.

Доцільна й морфологічна типологізація етимологічно складної лексики. Згідно з ЕСУМ, в українській мові наявні морфологічні елементи невідомого походження, зокрема, «експресивні префікси», інформацію про які систематизовано в дослідженні: ле- (лебурдейка «убога хатина» : бурдей «циганське шатро; землянка»), мо- (моґуля «ґуля» : ґуля), пу- (пукал «болото, мул на дні солоних озер» : кал), то- (топирити «стовбурчити, наїжувати», топірити, топорщити «те саме» : перо, пір’я), х- (хлам, хламіття«лахміття» < прасл. *xlamъ : *lomъ, *lamati), ча- (чабулькнути «випити одним духом» : булькати, булькнути), че- (четирхатий «шерехатий, шорсткий» : тирхатий«крислатий, розлогий (про дерево); розтріпаний; недбалий, неохайний»), ш- (шторган «тарган» : тарган), шу- (шувір «завірюха» : вріти «кипіти», шубортати «ритися» :бортіти «рити»), шу- / су- (плаття : шуплаття, суплаття «те саме»).

Серед 64 лексем гіпотетичного трипільського субстрату (дослідження Ю.Л. Мосенкіса) 11 визначені як субстратні недостатньо обґрунтовано: булат – адстратне запозичення з іранських мов через тюркські; велет – очевидно, питоме індоєвропейське слово, споріднене з великий, влада; голос –індоєвропейського походження;колиба – карпатизм, що сягає давньогрецького джерела (утім, у давньогрецькій мові його етимологія проблематична); комора, корабель – ранні усні запозичення з грецької мови (адстратизми); кум – адстратизм романського походження, що сягає латинської мови; Купала – слов’янський переклад спільноєвропейського (грецького походження) епітета Івана Хрестителя; малина – вірогідно, слов’янський релікт праностратичної назви ягоди; цап – балкансько-карпатський адстратизм романського походження з первісним латинським джерелом; щука – субстратна або адстратна лексема фінно-угорського походження.  

З метою глибшого дослідження проблеми формального опису структури тексту, зокрема фольклорного, визначення ролі субстратної лексики в мовній картині світу нами запропонований прийом структурування субстратних вербалізаторів міфологічних опозицій. Застосування названого прийому показує наявність у текстах українських народних чарівних казок і казок про тварин протиставлення мовних маркерів освоєного простору (наменувань антропоморфізованих образів свійських тварин переважно субстратного й адстратного походження) мовним маркерам неосвоєного простору (найменувань антропоморфізованих  образів диких тварин переважно індоєвропейського походження). Це дозволяє, по-перше, припускати мисливську орієнтацією індоєвропейського господарства та світобачення на противагу сільськогосподарській орієнтації носіїв субстратних мов і, по-друге, реконструювати процес субстратизації назв свійських тварин.

Теорія міфологічного світогляду й міфу як універсальної синкретичної ідеології архаїчних суспільств розроблена в публікаціях О.О. Потебні, І.Я. Франка, Е. Тейлора, Дж.Дж. Фрейзера, Е. Кассірера, Б.О. Навроцького, В. Харцієва, Б. Малиновського, М. Еліаде, Л. Леві-Брюля, К. Леві-Строса, Ю.В. Павленка, Н.В. Слухай, Н.А. Лисюк, В.Д. Шинкаренка, О.С. Колесника та ін. Давньоукраїнську язичницьку міфологію досліджували І.С. Нечуй-Левицький, Я.Ф. Головацький, М.І. Костомаров, М.Ф. Сумцов, І.І. Огієнко, М.В. Попович, М.Н. Москаленко, М.О. Новикова, Я.Є. Боровський та ін. Етнолінгвістичне й лінгвофольклористичне дослідження мови українського фольклору здійснюють  С.С. Єрмоленко, С.Я. Єрмоленко, В.В. Жайворонок, В.І. Кононенко, Н.В. Слухай, О.В. Тищенко та ін. Теорію сакральної мови розробляють лінгвістичні школи В.В. Німчука і Н.В. Слухай, магічну функцію мови – Н.Д. Бабич, С.О. Вербич, В.М. Мойсієнко та ін., віддзеркалення язичницької ідеології в мові – Ю.О. Карпенко, М.І. Зубов, Т.Б. Лукінова, Н.В. Хобзей та ін.

Походження слова разом зі специфікою репрезентованої ним позамовної дійсності значною мірою впливає на особливості його функціонування в мові, особливо в тих фольклорних текстах, які репрезентують найбільш глибокі основи світобачення носіїв мови, вербалізують міфопоетичну картину світу етносу. З другого боку, слово приходить у мову (як запозичення або субстратизм або адстратизм) нерідко разом із певними ідеологічними уявленнями, елементами сакральної магіко-міфологічної картини світу, що найбільш яскраво репрезентовано міфонімією (теоніми Київської Русі язичницького періоду – Хорс, Симаргл іранського походження, Дажбог гіпотетично кельтського походження, Сварог гіпотетично з мови індійського племені синдів, що мешкало в І тисячоліття н. е. на узбережжі Азовського моря), однак відображено й у т. зв. неявній (імпліцитній) міфонімії, як-от мир (від імені давньоіранського божества Митра) та ін.

Лексика субстратного походження в мові української народної творчості (передусім чарівних казок і казок про тварин, а також календарно-обрядової поезії, замовлянь та ін.) вербалізує:

1) образи трьох рівнів світобудови як антропоморфізованих міфологічних тварин – коня (середній світ), голуба і сокола (верхній світ); пор. субстратну лексему кібець без істотного міфологічного навантаження і субстратне кобила з невеликими міфологічним контекстом. Образ коня може набувати рис двох інших світів – верхнього (крилатий кінь) і нижнього (водний кінь). Персоніфікація рівнів світобудови визначає космологічну роль названих образів;

2) персоніфіковані тваринні образи освоєного людиною світу (баран, віл, пес, теля, цап), тоді як протиставлені їм образи персоніфікованих тварин дикої природи мають назви індоєвропейського походження (заєць, лисиця, вовк, ведмідь;

3) неперсоніфіковані образи неосвоєного людиною магічного простору як місце сакрального дійства (гай, ліс) та концентроване втілення цього простору, співвідносне з ідеєю світового дерева, осі світу (дуб); їм протиставлений центральний образ освоєного світу хата, що набуває ролі українського етноконцепту. Світові неосвоєної рослинної природи протиставлений світ освоєної людиною рослинності як джерела достатку (жито);

4) рослинні та тваринні персоніфікації образу душі (дуб, горошина, голуб).

Оцінка вищезгаданих образів переважно позитивна, однак у мові чарівних казок трапляються й негативно навантажені образи коней, голубок.

Здійснене дослідження дозволяє зробити такі висновки.

Теорія стратів і, зокрема, теорія субстрату дозволяє здійснювати комплексне міждисциплінарне моделювання лінгвоетногенетичних процесів на основі дослідження внутрішньомовних (лексико-семантичних, фонетико-типологічних та ін.), зовнішньомовних (лінгвоконтактологічних, включаючи як апелятивну, так і пропріальну лексику) та позамовних (археологічних, історико-етнографічних, фольклорно-міфологічних та ін.) свідчень, що визначають відповідні чинники мовного розвитку. Дослідження механізмів субстратизації й адстратизації мов, зокрема на лексичному рівні, забезпечує теоретичне підґрунтя для розроблення сучасної комплексної міждисциплінарної теорії походження і розвитку української мови, особливо щодо періодів її передісторії.

Лексика невідомого та дискусійного походження потребує лінгвістичної інтерпретації не тільки з метою визначення її генеалогічних джерел, мов-донорів, а й з метою виявлення її денотативної та конотативної специфіки, ролі в мовній картині світу, закономірностей її концептуалізації, а відтак і моделювання процесів і причин її успадкування з можливих субстратів та рецепції з адстратних мов. Уходження лексики в мову відбувається разом із елементами репрезентованого нею світобачення, фактів не тільки матеріальної, а й духовної культури – уявлень, вірувань, міфологічних образів тощо.

На відміну від деяких інших мов із потужним прошарком власної лексики невідомого походження (як-от англійська, німецька, давньогрецька), українська мова в апелятивній лексиці містить незначну кількість етимологічно неінтерпретованих слів, тоді як у пропріальній лексиці (топоніми, етноніми, міфоніми) таких одиниць значно більше й вони можуть бути інтерпретовані як низка субстратів (іранський, кавказький тощо) і адстратів (кельтський, германський тощо), що узгоджується з позамовними, зокрема археологічними, історичними й етнографічними, свідченнями. Однак безпосередній генеалогічний предок української мови – праслов’янська мова – містить значну кількість слів невідомого походження без етимологічних відповідників ув інших індоєвропейських мовах. Така лексика може бути визначена як непрямий субстрат української мови, успадкований з праслов’янського періоду.

Українська апелятивна лексика невідомого, гіпотетично субстратного походження в основній своїй масі успадкована від праслов’янської мови, що свідчить про формування української мови переважно шляхом диференціації  слов’янської прамови внаслідок розселення її носіїв, а не шляхом зміни мови й формування субстрату, на відміну від романських мов. Таким чином, дослідження субстратної лексики дозволяє визначити відмінність процесів походження праслов’янської мови з праіндоєвропейської (диференціація через засвоєння субстрату, пор. інші субстрати в германських мовах та інших групах індоєвропейських мов) і української мови з праслов’янської (територіальна диференціація без істотних слідів засвоєння субстрату українською та іншими слов’янськими мовами після їх генеалогічного розходження).

Етимологічно неінтерпретована праслов’янська лексика неіндоєвропейського походження в українській мові набуває концептуалізації в міфологічних контекстах і віддзеркалена мовою різних жанрів фольклору, що засвідчує тривалість і тривкість відбиття язичницької традиції в лексиці від індоєвропейського періоду до сучасної української мови. Така лексика формує відносно цілісний фрагмент сакрального сегменту міфологічної й мовної картин світу, репрезентуючи верхній, середній і нижній світи у тваринних образах (але не включаючи астральної символіки), деяких міфологізованих доместикованих тварин (решта їх, як і переважна більшість диких тварин, мають індоєвропейські назви), чужий простір лісу (на противагу освоєному своєму просторові з індоєвропейськими найменуваннями елементів, однак субстратним найменуванням етноконцепту), дуб як світове дерево (при тому, що серед інших українських назв дерев, зокрема й міфологічно освоєних, є й індоєвропейські, і невідомого походження).

Власне українська лексика нез’ясованого походження в переважній більшості належить до діалектної. Для частини такої лексики може бути запропонована етимологічна інтерпретація. Так, нами запропонована етимологія 39-ти неетимологізованих в ЕСУМ діалектних лексем української мови: кокатень «кусок дерева; держак віника», куміга«латка землі, полянка (на луках)», кумлик «комар», млевінь «болото», молодойка «кукурудзяна мука, зварена на солодкому молоці», моржола «болото, трясовина»,морох «пліснява, мох», нудик «земляний горіх», плесковчина «посуд у вівчарстві», прейда «назва суки», пужик «голуб-синяк (клинтух)», пукалка «вид маленької жабки, що водиться в мілких місцях лиману, в калюжах», райка «рідке болото на дорозі; рідка страва з оселедця і борошна», рама «зарубка; зморшка», рамак «рубель для качання білизни (ломака із зарубками)», рамик «зарубка», рамень «густий ялинник», рихтиця «слід коліс (особливо на замерзлій дорозі)», рищонка «погана мітла»,рімувати «лаятися, бити; лихословити, проклинати», ромуш «гуркіт, гук, тріск», савка «білоголова качка», серпен «вид танцю або хороводу на великдень», сисак«саламандра плямиста», слудва «скеля, сталактит», стина «літня вівчарня в полі», стінка «хмиз», струг «схил, укіс», теґанька «горщик, що розширюється догори», тежик«вазон, горщик для квітів», терпуга «горілка» та ін., а також етимологію 10-ти одиниць лексики, визначеної в ЕСУМ як афективна й також не етимологізованої: пиндик«хвіст», тахматися «звиватися, витися», тахтарити «тягти», транди «танці», транти «те саме», широпута «бродяга, бурлака», широпутник «те саме», шонь-тонь «що-небудь», щонь-тонь «принаймні трохи, проте дещо», шпиндилик «жаба».

Деякі лексеми, визначені попередніми дослідниками як субстратні, інтерпретовані нами як псевдосубстратизми через наявність для них більш вірогідих за субстратну взаємодію шляхів потрапляння в українську та близькоспоріднені мови. Так, кум і цап – адстратні запозичення з романських мов, голос – індоєвропейського походження,малина – спільноностратичного, Купала / Купало – український переклад епітета Івана Хрестителя.

Спостерігається певна жанрова спеціалізація функціонування субстратно-адстратної лексики в мові української народної творчості. Для мови замовлянь найбільш властиві вербалізатори вертикальних рівнів простору та світового дерева, для мови казок про тварин – позначення свійських тварин, для мови чарівних або героїко-фантастичних казок – позначення тварин-помічників і чарівних тварин, а також лісу як місця розгортання основної частини сюжету чарівної казки.

Основними сегментами картини світу, вербалізованими субстратно-адстратною лексикою, виступають 1) осередок освоєного людиною простору, персоніфікований хатоюта найменуваннями свійських тварин (баран, кінь, кобила, пес), 2) неосвоєний простір, де відбувається дія чарівних казок (гай, ліс), і концентрована персоніфікація такого простору (дуб), 3) чарівні репрезентанти трьох рівнів світобудови – верхнього (голуб, сокіл), середнього (кінь, кобила) та нижнього (риба, ящер).

Субстратно-адстратні вербалізатори міфологічних образів протиставлені назвам диких тварин індоєвропейського походження, що може свідчити про переважання мисливства у носіїв праіндоєвропейської мови. Численні неетимологізовані назви риб в українській та споріднених мовах можуть відображати роль рибальства у носіїв субстратних мов Європи.

У мові фольклору субстратні слова виконують особливі функції: саме вони зазвичай творять ритуальне та міфологічне осердя тексту. Через те, що міфологічні оповіді всіх народів містять застарілі чи запозичені слова, субстратизми та адстратизми – це якраз той пласт лексики, що забезпечує й українському фольклорному текстові його маркованість – як на рівні форми, так і на рівні змісту. Фольклорний текст, особливо ж – обрядовий, за своєю суттю спрямований на створення особливого, протиставленого буденному мовленню, враження. На відміну від успадкованих, питомо індоєвропейських слів, у мові українського фольклору саме на субстратизми та адстратизми падає особливий акцент, що є відображенням універсальної світової тенденції: те, що в мові колись видавалося не своїм, запозиченим, відігравало особливе значення в плані ритуалу. Те, що субстратні слова так активно використовувані в текстах фольклору, свідчить про безперервність культурних традицій на теренах України, з одного боку, а з іншого – творить їх національний колорит.

Перспективи дослідження полягають в 1) уточненні мовних та позамовних, зокрема лінгвоміфологічних, механізмів розвитку субстратної лексики в українській мові, внаслідок яких одні лексеми субстратного походження набувають максимального осмислення в міфологічних контекстах, засвідчених усною народною творчістю, тоді як інші залишаються переважно поза такими контекстами, 2) розширенні теоретичної й етимологічної баз інтерпретації української лексики на основі теорії стратів, 3) пошукові більш досконалих методів і моделей інтерпретації української лексики невизначеного та дискусійного походження. Потребує теоретичного, методологічного та фактичного розроблення проблема укладання етимологічного словника субстратної та, ширше, неетимологізованої або етимологічно дискусійної лексики української мови.

ЛІТЕРАТУРА

Сторожук Х.В. Міфопоетична роль субстратизмів у мові поетичного тексту (на матеріалі поезії Ліни Костенко і Анатолія Мойсієнка) / Х.В. Сторожук // Black Sea: scientific journal of academic research. – Tbilisi: Gulustan, 2015. – Vol. 19. – Issue 1. – Pp. 4–8.

Бура Х.В. (Сторожук Х.В.). Проблема субстратів і псевдосубстратів в українській мові / Х.В. Бура // Etudes Ukrainiennes de Philologie. – Paris: Editions Institut Culturel de Solenzara, 2012. – P. 279–282.

Бура Х.В. (Сторожук Х.В.). Теорія субстрату  / Х.В. Бура // Etudes Ukrainiennes Transdisciplinaires. – Paris: Editions Institut Culturel de Solenzara, 2012. – Vol. 1. – C. 149-154.
Бура Х.В. (Сторожук Х.В.) Колиба, халупа, халабуда і хлів: грецизми, індоєвропейські балканізми чи  доіндоєвропейська субстратна лексика? / Х.В. Бура //