Trypillian Civilization 5400 - 2750 BC |
||
***
©2002-2006 |
Як прочитати причорноморськи кургани?© Ю.О.Шилов Яка ж була література до Ґомера? З яких часів простежується літературна творчість? Як вона виникла й розвивалася? Яка цінність найдавнішої літератури для сучасності? Ось коло питань, на які слід відповісти. В основі походження літератури, як і кожного виду мистецтва, лежить уява. На її підґрунті виникає красномовство, що в свою чергу призводить до виникнення фольклору — колективної творчості, скерованої на підтримання й розвиток суспільних зв'язків. Фіксація різних проявів суспільного буття в їхньому фольклорному оформленні — тобто з використанням елементів колективної творчості а розрахунку на колективний емоційний вплив — і є художньою літературою. З'явившись, література тривалий час — не менше трьох тисячоліть — підпорядковувалась усній колективній творчості, фольклорові. Про це свідчить незмінне підкреслення пріоритету усного слова, усного вчення навіть у таких колосах давнього й середньовічного письменства, як Мемфіський трактат, Веди й Авеста, Біблія та Євангеліє, Коран та ін. Усне слово часто навіть обожнювалося: Логос у греків, Мантра Спента в іранців, Вач у індусів... «Коли слово твоє проноситься, наче вихор, рясними робляться їжа й питво, коли воно спадає на землю, обертається зеленню. Твоє слово викликає до буття правду й справедливість, а люди починають говорити істину»». Цей гімн на честь Сіна, бога Місяця, був записаний у Вавілоні за два тисячоліття до відомого біблійного «Спочатку було слово, і слово було до Бога, і слово було Бог». Але незважаючи на силу традицій усної творчості, процес розвитку літератури був незворотний. Літературу звичайно асоціюють з писемністю. Однак реально час появи цих історичних явищ, може й не збігатися. Так, писемність на Київщині, у пам'ятках трипільської археологічної культури виникла ще в IV тис. до н. е. — але перші записи літературних творів відомі тут лише з ХІІ ст. н. е. Проте так само хибно вважати, ніби література з' являється після появи писемності. Відомо ж бо, що літературні пам'ятки можуть століттями й тисячоліттями зберігатися в усній традиції і лише потому записуватися. Виникнення індоарійської Рігведи датується II тис. до н. е. (за деякими даними—навіть V—IV тис.), а записано її було тільки наприкінці 1 тис. н. е. Останнім часом, у зв'язку з успіхами семіотики, науки про знакові системи, дослідники починають «прочитувати» твори, де художні образи і складні сюжетні ходи записано не літерами чи ієрогліфами, а певним набором речей, малюнків та символів. Найяскравішим прикладом такої дописемної літератури е кургани причорноморських степів. Вони здавна вражають уяву -— недарма освічені мандрівники позаминулого сторіччя нарекли їх степовими пірамідами. Перші розкопки почасти підтвердили, почасти допо-внили свідчення «батька історії» Геродота: «Коли у скіфів помирає цар, то... тіло на солом'яних матах опускають у могилу, по обидва боки встромляють у землю списи, а згори настилають дошки й вкривають їх очеретяними матами. У значному просторі могили, що залишився, ховають одну з царевих наложниць, попередньо її задушивши, а також виночерпця, кухаря, конюха, охоронця, вісника, коней, первістків усіляких Інших тварин, а також кладуть золоті чаші... Потому всі разом насипають над могилою великий пагорб, причому намагаються зробити його якомога вищим. Через рік знов здійснюють такі погребні обряди: з решти слуг покійного царя... вбивають 50 чоловік... також 50 найкрасивіших коней... Поставивши круг могили таких вершників, скіфи йдуть». Перед нами картина досить розвиненого рабовласницького суспільства, їй цілком відповідають знахідки дорогоцінних шедеврів у Куль-Обі, Золотому кургані, Солосі й Чортомлику, Гаймановій та Товстій могилах... Але поряд із «скіфськими пірамідами» від середини минулого сторіччя дедалі настійливіше заявляли про себе значно давніші пам'ятки, що сягали часів Стародавнього Єгипту й Шумеро-Аккадського царства. Наукове осягнення доскіфськоЇ історії причорноморських степів пройшло довгий і драматичний шлях. У працях Геродота згадуються «молокоїди, бідні й найсправедливіш і поміж людей», названі в іншому місці кіммерійцями. Геродот докладно переказав легенду про витіснення кіммерійців скіфами,— сталося це на початку VII ст. до н. е. Дослідники досить довго намагалися приписати перші кургани цьому народові — найпершому з історичних (письмово засвідчених) народів Східної Європи. Але переконавшись, що найдавніші зі «степових пірамід» з'явилися приблизно за два тисячоліття до кіммерійців, звернулися до давньогрецьких писемних свідоцтв про племена, рештки яких пережили панування не лише скіфів, але, очевидно, й кіммерійців. Це були приазовські меоти й сінди, дандарії Нижнього Подніпров'я та арріхи Криму. У самоназвах двох останніх племен присутній відзвук грізного ймення аріїв — «ярих», але й «оратаїв» також. Вважають, що це було узагальнене найменування різних племен — як і найменування майбутніх половців — «тих, що живуть у полі» (тобто у причорноморських степах). До цього союзу входили вищезгадувані «очеретяні» й «гірські» арії, а також «молокоїди» — меоти й сінди — «річкові». Останні йменувалися також індами, причому один із античних авторів недвозначно пояснив: «сінди—індійське плем'я». На причорноморських індів першим звернув увагу німецький географ початку XIX ст. К. Ріттер. його заслугою було визначення прямої спорідненості давніх індусів та індів, а також виявлення попередніх слідів прикубанських сіндів (індів) греко-скіфського часу в низов'ї Дніпра й Південного Бугу. Минуло понад століття, висновки К. Ріттера призабулися, німецька наука, використана згодом нацистами, вивела аріїв зі Скандінавії. Але 1943р., коли самозвані «арійці» марно намагалися підкорити Кавказ і вийти «на шлях предків до Індії», з'явилося дослідження австрійця П. Кречмера під промовистою назвою «Індійці на Кубані». Не знаючи про роботи свого попередника, але спираючись на ті самі свідчення давніх авторів, П. Кречмер розглядав сіндів (індів) як залишок арійських племен. Батьківщиною цих переселенців до долини Інду були причорноморські степи. Ці племена стали предками не лише індусів, слов'ян та германців, але й багатьох інших народів так званої індоіранської мовної спільності. (Цього, власне, не заперечували й ідеологи третього рейху, стверджуючи, що «нордична галузь» історичних аріїв «вища» за ВСІ ІНШІ). Повоєнне пожвавлення проблеми історичних аріїв та пов'язаних із нею питань розпочалося з середини 50-х років. Радянський учений В. Даниленко довів появу слідів індоєвропейської мовної спільності у Нижньому Подніпров'ї, сюди ж помістив її відомий болгарський лінгвіст В. Георгієв. Стало аксіомою, що арії, як і пізніші половці, були не особливим народом, а лише рухливим неміцним союзом різноетнічних племен. Так, у збірнику священних гімнів Рігведи, складеному аріями, які дійшли до Індії, згадуються «п'ять арійських народів», що протиставляли себе темношкірому тубільному населенню (а потім змішалися з ним); виразно виокремлюються два класи божеств, причому ті, які вважаються добрими у Рігведі індусів, у іранській Авесті вважаються лихими — і навпаки. Є вагомі підстави використати індоарійську Рігведу як семіотичний ключ для «прочитання» дописемної літератури найдавніших причорноморських курганів. Відомо, що в самій Рігведі немає прямих вказівок на місце й час її складання. Прийнято вважати, що вона сформувалася вже в Індії, не раніше середини II тис. до н. е. Однак це безсумнівно лише для третього, найпізнішого міфологічного шару Рігведи. Найбільш ранній шар дослідники відносять до передарійських часів існування індоєвропейської спільності — пояснюючи це наявністю там давніших традицій і вірувань. Але де і коли склався другий, індоіранський, найрозвиненіший міфологічний шар? Судячи з календарно-астрономічних ситуацій, що відбилися у Рігведі, це могло бути між 4500—2500 рр. до н. е. на прабатьківщині аріїв. Точно невідоме й призначення гімнів. Можна лише здогадуватися, що початкове їхнє використання приурочувалося до календарних дат, поєднуючись із ритуальними возпалюваннями й возливаннями на якихось підвищеннях, із жертвоприношеннями й похованнями, з обрядовою імітацією створення світу. Все це дуже нагадує курганний ритуал, для проникнення в сутність якого ключовими виявились розкопки видатних за своїми розмірами і вмістом пам'ятками поблизу переправ через Дніпро. У 1972-у і 1981 роках було розкопано Високу могилу й декілька менших курганів поблизу села Старосілля на Херсонщині. Пам'ятки ці розташовано у межиріччі Нижнього Дніпра й Інгульця. Перекреслений пагорбами й балками, багатий на ліс і будівельний камінь, цей простір подібний до величезного острова, обмеженого з півночі Базавлуком та іншими малими річками. На цьому ж «острові» — навпроти Високої могили, але вже не над Інгульцем, а над зручною переправою через Дніпро, було одне з найбільших у тогочасній Східній Європі поселень, захищене камінними мурами й ровами. Висока могила також вирізнялася серед тисяч і тисяч курганів. По-перше, віком, по-друге, розмірами: одинадцять разів досипана між серединою ІІІ і серединою ІІ тисячоліть до н. е., вона мала десять метрів заввишки й двісті — при основі. По-третє, могила вирізнялася й особливою значущістю у духовному житті первісних людей: аерофотозйомка місцевості виявила сліди дванадцяти доріг, що розходилися від кургану. Первісний насип Високої могили зберіг пам'ять про «будинки мертвих» мисливців, рибалок та збирачів кам'яної доби: він покрив залишки збудованої над похованням хижі, яку підпалили й відразу ж почали засипати. Це був час інтенсивної заміни привласнюючого господарства відтворюючим: скотарством, рільництвом, промислами. Люди намагалися вже не "так вписатися у природне оточення, як зрозуміти його закони й використати їх. І наступна досипка Високої могили перекрила вже не наслідування житла живих, а лише його символ: кам'яний стовп — підпору покрівлі й неба, а також, ворота—вхід у житло й у потойбічне царство. Наступне поховання було вже у кромлеху — кільці з кам'яних плит, призначеному для астрономічних календарних спостережень. Такі споруди широко розповсюдились у період утвердження відтворюючого господарства та спричиненого ним переходу від первісно-общинного ладу до рабовласництва. Найвідоміший кромлех-«обсерваторія» розташований біля англійського селища Стоунхендж. Кромлехи Високої могили та навколишніх курганів значно менші за розмірами, але набагато виразніші за символікою. У вирізьбленому на одному з них зображенні бика представлено Дьяуса-пітара (Небо-батька), а в жіночоподібних обрисах іншого — Прітхіві-матар (Землю-матір), відомих за найдавнішим, індоєвропейським міфологічним шаром Рігведи. У наступному, індоіранському, дбо арійському, шарі образ Праматері світу перетворився на Адіті — «безконечне», «невпинне». Такими епітетами творці Рігведи наділили одвічну вервечку річних циклів Всесвіту. А синами Адіті-року призначили 6—12 місяців, головними серед яких були місяці сприятливого весняно-літнього півріччя... Ілюстрацією цього міфа можна вважати третю досипку Високої могили. Вона мала вигляд вагітної жінки, біля ніг якої розташувалось 6 ідолів (від яких збереглися лише ямки та сліди дерева), пристосованих для спостережень за сходом Сонця й Місяця між весняним та осіннім рівноденнями. На стінки кам'яної гробниці під третьою досипкою було нанесено календар, а небіжчика призначено до «відродження». Розпис наступної гробниці під п'ятою досипкою становив собою піктограму —• позначки, проміжні між малюнками та писемністю. До складу календарних символів було введено дві пари людиноподібних істот, що відповідали парним стражам світоладу Рігведи. Це Мітра-Варуна («мирний» та «киплячий») — найвидатміші сини Адіті, та Ману-Яма (пращури живих і мертвих людей)—її найбільш відомі онуки. Сьомий шар нагадував бичачу голову, символ Тельця — функції якого брали на себе кілька богів Рігведи, А от символіка наступного шару мала вельми специфічні відповідності до Сур'ї — верховного сонячного божества аріїв. Ця досипка була у вигляді хреста з жовтої глини, перекритого чорноземним колом. Від неї якраз і розбігались вищезгадані дванадцять доріг. Ці «промені Сонця» мали й практичне призначення: слугували для календарних спостережень за сузір'ями зодіаку. За Рігведою, боги віддали Сур'ї подібного до цапа Пушана — «пишного», «розквітаючого». Відомо, що він був пов'язаний з підземними мандрами сонця і виводив на білий світ небіжчиків. Оскільки ж під час герцю старих і нових богів Пушан позбувся щелепи, то жертву йому належало приносити кашею... Відповідні комплекси з горщиків, цапиних або баранячих щелеп та кісток ніг розповсюдились у курганах слідом за обрядовими відповідностями Сур'ї. Розглянуті вище міфологічні образи притаманні початковому індоіранського шару Рігведи й належать до класу богів асура — «життєдайні сили». Надалі ж запанували деви — «сяючі», «небесні». Тхнім ватагом був Індра («ядерний», «смужній»), від якого походять відомі імена Андрій та Індіра. Найвиразніший його атрибут — ваджра: чудодійна палиця, булава чи сокира. Такі знахідки зроблено у деяких похованнях Високої могили та навколишніх курганів. З утвердженням Індри пов'язаний головний міф Рігведи: знищення героєм змія-демона Врітри (що означає «ворота», «перепона»), який володів первісним островом серед безмежного океану. Помічником Індри у тій борні був Вішиу («увесь» — той, хто заполонив собою весь простір). Вішиу відомий т. зв. «трьома кроками». Перший із них він зробив, будучи дитиною чи карликом, останній — велетнем, який злетів до сонця у полум'ї жертовного багаття. Два відповідних кургани було досліджено 1987 року на Херсонщині, неподалік від Каховки. Перший нагадував чашу, оточену з трьох боків змієвидним ровом. Другий, складніший, в основі мав вириту в глині людиноподібну фігуру, перекриту яйцевидним насипом, складеним з мулу. Вилуплюючись, божество мусило зробити «три кроки», позначені вервечкою поховань, спрямованих із заходу на схід, під час зимового та літнього сонцестоянь. Обряд поховань був різний. Звичайним, «земними, можна вважати лише середнє. Перше ж, «підземне», було жертвоприношенням дитини, кістки якої залили мулом. Останнє поховання, «небесне», полягало у спаленні дорослої людини. А курган над ними мав вигляд величезної 110-метрової підошви. То, безперечно, знак Вішну — який відштовхнувся ногою від землі, злітаючи до неба. Подібні знаки досить розповсюджені у Північному Причорномор'ї, найчастіше в орнаментах кам'яних ідолів. Два розглянуті вище кургани відповідають за часом та культурною належністю останній досипці Високої могили, що з'єднала її з сусіднім, меншим курганом. Трапилось це у середині 11 тис. до н. е., у період переселення аріїв до Індії. Жовті глиняні окантування та білі кам'яні вимощення надали курганам символіку Сонця й Місяця, з'єднаних між собою довгим коридором — Чумацьким Шляхом. Відтворення багатьох дуже специфічних особливостей архаїчних ритуалів, прихованих пізнішими досипками, приводить до висновку, що творці верхнього шару добре знали про вміст могили — що було реально лише за існування розвиненої усної традиції. Цілком імовірно, що нею були міфи й гімни майбутньої Рігведи. Зіставлення образів Рігведи з символікою Високої могили та інших курганів показує спорідненість цих, здавалося б, дуже різних пам'яток давніх культур. Збігаються не лише окремі сюжети чи образи, а й їхня послідовність, їхнє астрономічне підґрунтя... Подібні «літописи» прочитано вже в десятках причорноморських курганів. Серед них Висока могила — найвиразніший і до Рігведи найближчий, унікальний, як і Парфенон, кромлех Стоунхендж або Вавілонська вежа. Виникає питання, чи не тут було закладено основи Рігведи, оформлення якої завершили в Індії легендарні ріші (співці й оповідачі)? Важливим аргументом на користь цього припущення є відповідність між оформленням останньої досипки Високої могили та індійськими вівтарями для виголошення ведійських гімнів. На комплексі з трьох вівтарів, у формі кола, прямокутника і півмісяця, розкладаються три вогнища (три групи вогнищ виявлено й на Високій могилі). Круглий вівтар — головний, тут виступає ріші і готується жертовна страва, залишки якої кидають у вогонь прямокутного вівтаря. Вівтар-півмісяць служить для предків. У курганах простежуються жертвоприношення всіма стихіями та істотами Всесвіту: вогнем, землею, людьми... Слово, що супроводжувало ті ритуали, збереглось у Рігведі — найдавнішому поетичному збірникові. Жертовність надавалася слову ритмічністю і образністю, що йшли від циклів і зв'язків природного та людського буття. Яке ж місце «дописемної літератури» причорноморських курганів ІІІ—ІІ тис. до н. е. та відповідної до них Рігведи у загально-історичному процесі становлення літературної творчості? Найдавніша література—до історично зумовленого розподілу на лірику, епос і драму — пройшла три стадії розвитку: фіксацію фольклору, авторської полеміки, авторського відображення суспільного буття. Ці стадії відповідають послідовності розкладу колективістських взаємин докласової, первіснокомуністичної формації та поступовому утвердженню ранньокласових формацій (рабовласницької та феодальної) із властивими їм груповими та індивідуалістичними взаєминами. Природно, що ці етапи становлення найдавнішої літератури були взаємопов'язані і в часі, і в просторі — тобто співіснували і взаємодоповнювалися, і цей взаємозв'язок багаторазово підсилювався як синкретизмом первісної культури, так і її пережитками у культурі ранньокласових суспільств. Тому необхідно розуміти умовність такого триетапного поділу і розглядати його лише як тенденцію. 1. Фіксація фольклору. У «глиняних табличках» Месопотамії (найдавніші записані ще на межі IV—III тис. до н. е.) збереглося багато висловлювань, приказок, байок і казок, розповідей і пісень. Найдавнішою літературною «збіркою»
Єгипту є вибиті на стінах гробниць «Тексти пірамід». Це — записані
в добу Давнього царства народні поетичні розповіді про потойбічний
світ: В Індії та Китаї писемність виникла трохи пізніше, ніж у Месопотамії та Єгипті — але усні традиції були такі сильні, що літературні твори почали записуватися лише з кінця І тис. до н. е. 2. Ораторська полеміка. Сюди належать гімни й притчі, міфи й епос. Усі ці види словесної творчості виникли ще в дописемні часи, вони наскрізь пронизані фольклором, але містять також ознаки пізнішої авторської літератури. Етап ораторської полеміки припадає якраз на межу двох формацій: первісної та рабовласницької (або ж феодальної) — звідси й двоїстість його характеру. Найдавнішою пам'яткою цього другого етапу становлення літератури вважають створений у Шумері «Епос про Гільгамеша» (див. «Всесвіт», 1976, № 7). Епос цей складався протягом майже тисячоліття, витоки його сягають XXVIІ ст. до н. е. Неминуще значення «Епосу про Гільгамеша» полягає у глибокому й високохудожньому осмисленні «вічних питань» про життя й смерть, силу й мудрість, дружбу й цінність людської особистості. Найпівнічніші сліди «Епосу про Гільгамеша» зафіксовано на Лівобережжі Нижнього Подніпров'я. Тут знайдено два горщики кінця ІІІ тис. до н. е. з ілюстраціями битви головного героя поеми і його друга Енкіду зі змієподібним охоронцем священного лісу. У літературі Єгипту на цьому етапі надзвичайно розвинувся жанр чарівної казки і жанр повчань. В Індії — жанри гімну й епосу. В основу відомого давньоіндійського епосу "Махабгарата" покладено перекази про «велику війну нащадків Бгарати» (так перекладається назва твору). Сюжет епосу «Рамаяна» («Діяння Рами») фантастичний. Ці твори, виникнення яких індійська традиція відносить до ІІІ тис. до н. е. (записані вони були значно пізніше) — справжні енциклопедії культури й фольклору багатьох поколінь безіменних творців. 3. Виникнення авторства. Очевидно, що будь-яке прислів'я, не кажучи вже про основу епосу, хтось та й висловив перший. Чи можна вважати його автором, а твори фольклору чи ораторства — творами забутих авторів? Коли підходити до відповіді формально — то так. Але якщо ми послідовно простежимо часи розквіту фольклору, ораторських творів і авторських, то помітимо, що розквіт першого припадає на епоху докласового суспільства, розквіт другого — на межу між докласовим і ранньокласовим, розквіт третього — на епоху класових формацій. А послідовно роз-глянувши соціальне обличчя героїв фольклору, ораторських творів і авторських, зрозуміємо, що герої першого — загальнолюдські (соціальне знеособлені), герої другого мають групове (кланове, кастове, класове) обличчя, герої третього набувають індивідуальності (особистісної цінності). У цьому й полягає посутня відповідь на поставлені питання. У раннього фольклору чи ораторства авторів немає, оскільки авторство — такий самий історично зумовлений соціальний статус, як і панування над людьми чи володіння засобами виробництва. Видатні авторські твори з'явилися в Єгипті наприкінці III—на початку II тис. до н. е., в добу найвищого розвитку рабовласницьких взаємин. Найулюбленішим жанром були притчі й повчання. Відомі також авторські казки й гімни: наприклад, гімн фараона-реформатора Ехнатона, чоловіка знаменитої Нефертіті, на честь бога сонця Атона. Видатним пам'ятником такого роду є й «Гати» Зороастра,
що лягли в ядро Авести давніх іранців. Складені приблизно в IX—VII
ст. до н. е. «Гати», як і численні інші давні авторські твори, відбивають
прагнення осягнути начало начал, основи буття: Кожна епоха й кожен народ прагнули дати посильну
відповідь на універсальні пи-тання людського буття. Геніальний здогад
про самозародження світу висловлює міфічний Праджапаті, якому приписують
«Гімн про створення світу» з РІгведи: Це було першою насіниною думки. Походження сутнього в несутньому відкрили Мудреці роздумом, питаючи своє серце. Тут є інтуїтивне осягнення космічного самозародження матерії, констатація пріоритету почуття над думкою, визнання всепро-никної сили розуму, поєднаного з чутливістю серця. Все це хвилює й людину сучасного світу. Помилкою було б вважати, що космічність, вселюдськість, жертовність літератури народжені колізіями нового і найновішого часу або запозичені зі «священних писань»». Вони споконвічно супутні літературній творчості й помітні ще в дописемних ритуалах курганів, кромлехів, мастаб. Сучасне посилення згаданих якостей — це їхнє відродження і перехід на новий рівень пізнання світу. Розгляд індоарійської Рігведи у контексті загальноісторичного процесу становлення літературної творчості показує, що загалом цей збірник священних гімнів належить до другого, ораторського етапу, хоча в ньому виразно представлені й фольклорна основа, й зародження авторства. Те ж саме можна сказати і про «дописемну літературу» причорноморських курганів III—II тис. до н. е. як образний відповідник доіндійських гімнів Рігведи. Є у ній обряди і з родовими традиціями, і з яскраво вираженим авторським началом окремих жерців, але в цілому вона належить до перехідного етапу від докласових до ранньокласових (що реалізувались у Скіфії) взаємин. Раціональна основа курганних обрядів полягала в освяченні (і тим самим у зміцненні) різних зв'язків: між Всесвітом і суспільством, індивідом та колективом, життям і смертю. Все це добре простежується на прикладі Високої могили. Всесвіт втілено у будові і обсерваторно-календарному призначенні досипок; суспільство — це ті, хто був присутній при похованні і споруджував грандіозні досипки, торував від них у степ багатокілометрові дороги-візири. Достатньо очевидна також ідея зняття суперечності між життям і смертю — ритуал передбачав воскресіння похованого шляхом приєднання до вічного річного колообігу Всесвіту і зворотної мандрівки зоряними шляхами від зими до весни. Менш очевидне зняття суперечності між індивідом та колективом. Тут важливо мати на увазі, що особистість представлена не тільки кожним членом суспільства, що зібралося для виконання таїнства. Величний, психологічно насичений і вельми трудомісткий ритуал згуртовував суспільство дійовіше від указівок і закликів. Жодні надмірності — ні в обсягові непродуктивної праці, ні у формах жертвоприношень — не могли бути зайвими, оскільки скеровувались на зміцнення зв'язків і зняття дедалі глибших суперечностей суспільного буття, пов'язаних із переходом від привласнюючого господарства до відтворюючого, від первісного комунізму до рабовласництва. На прикладі Високої могили можна простежити жертвоприношення вогнем, водою, землею. Рігведа зберегла принесені в жертву слова. Література за походженням і початковою сутністю — жертвоприношення словом. Народжуючись із загальнолюдських законів історії, вона входить до духовного життя всіх народів, поєднуючи їх через будь-які часові й просторові, мовні й етнографічні межі. Етапи найдавнішої фольклорної, ораторської, авторської літератури відбивають не лише етапи розкладу докласових і утворення ранньокласових суспільств — вони відбивають також етапи вичленовування особистості із знеособленого «загальнолюдського» первісного ладу. Важливо зрозуміти, що в цьому історичному процесі, зумовленому переходом від привласнюючого до відтворюючого господарювання, відбувалося не лише класове, а й індивідуальне розмежування людей. Саме воно виявилось головним джерелом та основою рабства, і саме через подолання індивідуалістичного розмежування людей пролягла історична перспектива відродження,— але вже у вищій формі — у формі «свободи, рівності й братерства древніх родів». |
Для
багатьох знайомство з давньою літературою не сягає в часі далі «Іліади»
та «Одіссеї» Ґомера, складених на грунті переказів про Троянську
війну XII сторіччя до нашої ери. Але ж задовго до Греції й Риму
— ще в IV—11 тис. до н. е. — на Сході виникли перші цивілізації:
Шумер та Аккад, Єгипет і Вавілон, Індія й Китай.