Oleksandr STROKAL

 

OLEKSII DOVHIY'S

LYRICAL HERO'S NATIVE AND ALIEN LAND

 

Oleksii Dovhiy's poetic word is filled with numerous symbols, images, artistic hints and accents. The lyrical hero of Oleksii Dovhiy is deeply integrated into a range of such philosophical problems as «eternal and temporary», «to be or not to be?», «Glory and destiny». Oleksii Dovhiy's poetry presents a wide range of nationally significant realities – from the instructions to «protect and love his country» to the complete admiration of the world of «simple and dear people», which fill the country with their intentions, actions, call of the heart and move it into the future.

The article clarifies that Oleksii Dovhiy's artistic and poetic world is entirely symbolic. It is proved that, thanks to the symbol in the polyphonic structure of poetic text, the reader can see the secret – the most intimate features of the author's creative work, his artistic search. The research proves that there is a large number of words for the designation of individual symbols, nationally-marked and universal human ones in the individual speech of the poet. A special place in the poet's work is occupied by numerous linguistic images of the realities associated with his lyrical hero with his native land, the Motherland and Ukraine. As the research shows, in Oleksii Dovhiy's poetic language the image of the native land, Ukraine in some poetic contexts is the opposite of the destructive image of the strange / hostile land.

Words that express these images consist mainly of the following lexical-thematic groups: units for the designation «Culturally Marked Concepts», «Mental-Spiritual Essences», «Birds», «Plant World», «Objects of Inanimate Nature» «Social stratification» and «Natural phenomena and seasons», etc.

It is found out that in most cases the poet uses the words of several groups in order to express the fullest possible and complete transmission to the reader of the state, emotion, opinion or intention of the lyrical hero.

Key words: Oleksii Dovhiy, concept, native land, hostile land, conceptual view of the world, lyrical hero.

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

РІДНА ТА ВОРОЖА ЗЕМЛЯ

ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ОЛЕКСІЯ ДОВГОГО

 

Всесвіт поетичного слова Олексія Довгого наповнений численними символами, образами, художніми натяками та акцентами. Багатство його поетичної мови, як і охоплювана у текстах проблематика, очевидні – його ліричний герой глибоко інтегрований у коло таких філософських проблем, як «вічне і тимчасове», «бути чи не бути?», «слава і доля», а також у широкий спектр національно значущих реалій – від настанов «берегти і любити свою країну» до цілковитого залюблення у світ «простих і дорогих людей» його бáтьківщини, людей, що наповнюють країну своїми намірами, діями, покликом серця, рухають її у майбутнє, надихають і в поетичному світогляді ліричного героя створюють образ затишного локусу рідного краю, де «кожен дім гуде, неначе вулик, / І золоті засвічує вогні» [Довгий 2009, Т3, 360].

І увесь цей художньо-поетичний мовопростір цілком символічний. Символ – то основа художнього мовлення, адже завдяки символізації поет має змогу передати, ретранслювати, висловити набагато більше, ніж закладено в самому слові – завдяки символу у поліфонічній структурі поетичного тексту читач може побачити не лише те, про що мова, що мається на увазі чи що надихнуло митця на той чи інший образ, завдяки символу перед зором читача відкривається сокровенне – найінтимніші особливості творчості, мистецького пошуку – увесь складний шлях поетичного поступу автора – від колективного несвідомого до індивідуально-авторської інтерпретації. Як слушно зазначає А. Мойсієнко: «Символічно означене слово, що стає таким на основі колективного досвіду поколінь, культурно-історичного, суспільного розвитку, здатне виконувати конституативну, знакову функцію в комунікативному, мовно-образному світі, репрезентуючи не лише чільні загальнолюдські поняття, а й виразно характеристичні ознаки окремих націй, етносів» [Мойсієнко 2015, 14].

Саме тому світу символів, символів, передусім, українських, у мовознавстві присвячено низку наукових студій С. Єрмоленко, В. Левицького, А. Мойсієнка, О. Потебні, В. Русанівського, Н. Слухай, П. Чубинського та багатьох інших.

Говорячи про особливості експлікації концептуальної картини світу митцем, її вербалізацію, неможливо оминути питання символічної атрибутики, адже саме вона, сформована на основі загальнолюдського, етнонаціонального та індивідуального екзистенційного досвіду, є визначальною, є основою «дешифрування поетичного коду». Її знання та розуміння зумовлює максимально повне занурення читача-реципієнта у мовно-образний контекст, що, у свою чергу, сприяє максимально викінченому розумінню ним усіх смислів та авторських інтенцій.

Ведучи мову про вербалізацію концептуальної картини світу ліричного героя Олексія Довгого, зазначимо, що в його ідіолекті представлено доволі значну кількість лексем на позначення власне індивідуальних символів (росина, чотири кленки-рядочки, нескаламучені криниці), національно маркованих (пагорб Батиєвий, Тарасове чоло, серце пращура) та загальнолюдських (вогонь, притихлий ліс, сонце, ріка) тощо.

Осібне місце у творчості поета займають численні мовні образи реалій, пов’язаних для його ліричного героя з рідною землею, Батьківщиною, Україною, порівняймо ідилічно-вечірнє авторське:

Відзвучав останній промінь

Повечірньої зорі.

У небесному огромі

Повен місяць на порі.

Тихо-тихо у долині,

Сонно шепчуться жита.

Літня ніч на Україні.

Серцю хочеться літать

[Довгий 2009, Т2, 267].

Бачимо, що в цитованому поетичному тексті образ рідної землі репрезентовано як власне прямою номінацією «Україна», так і іншими одиницями, які у колективній національній свідомості пов’язані саме із названим локусом. Так, передусім, це лексема «жита», використана митцем у граматично некоректній множинній формі з метою репрезентації масштабів вияву у просторі певного явища – результату імпліцитно представленої такої характеристики образу землі, як плодючість, яка є традиційним атрибутом українського топосу. Окрім того, у межах національно-культурного контексту образ повечірньої зорі є виразним, етнічно маркованим інтертекстуальним явищем, оскільки містить художні паралелі зі Шевченковою вечірньою зорею. Ідилічність і позитивну конотацію образу рідної землі також посилено введенням у текст синтаксичної конструкції-вербалізатора внутрішнього стану ліричного героя «Серцю хочеться літать».

Знайомлячись із поезією митця, можна помітити, що кількість мовних одиниць, які відображають позитивну семантику тих чи інших образів, асоціативно пов’язаних із поняттям «рідна земля», значно перевищує кількість лексем на позначення поняття «чужа/ворожа земля». Таку світоглядно-семантичну невідповідність членів антонімічної пари в мовній системі лінгвісти пояснюють здатністю одного з них виконувати роль сильного компонента, а іншого – слабкого [Тараненко 2014, 34]. З огляду на сказане, можна стверджувати, що сильним компонентом у цій парі є поняття «рідна земля», що цілком обґрунтовано, оскільки «у традиційній системі цінностей нашого народу земля посідає особливе місце, де важливу роль відіграє поняття рідна, що асоціюється в носіїв української ментальності зі спадщиною предків, далеких пращурів» [Крупко 2015, 52].

Принагідно зазначимо, що, не зважаючи на виразне домінування в очах ліричного героя позитивного бачення та оцінки поняття «рідна земля», у мові автора зустрічаємо мовні варіанти із виразно негативною конотацією, як наприклад «Вкраїна – другорядний народ», порівняймо у поезії:

Лиш дими та руїни,

Тільки орди заброд…

От і стала Вкраїна –

Другорядний народ.

Ріки поту і крові,

Дії й думи чужі…

От і покруч у слові,

От і зрадник в душі…

[Довгий 2009, Т3, 50], –

бачимо, як автор, описуючи зазвичай сакральний, первинно-неторканий і всуціль ідилічний для його ліричного героя локус ʻрідний крайʼ, використовує нетипові метонімічно-образні варіанти на позначення реалій, пов’язаних із рідною землею, на кшталт дими, руїни, ріки поту і крові, чужі думи і дії, покруч у слові, зрадник в душі. Так, на перший погляд, неочікувана рецепція ліричним героєм образу рідної землі має причину, яку автор зазначає:

Непростима провина,

Неперейдений гріх

І у батька, і в сина,

І в нащадків усіх.

На далеко до волі,

Далі ще – до добра,

Бо немає ні долі,

Ні свойого двора…

Все чуже чи нічийне,

Як було, так і йде.

За собачий нашийник

Нас хто хоче веде

[Там само].

Як можна зрозуміти, втрата автентичності, самості, визначальних націєтворчих реалій – ідей, понять, думок, позиції (Бо немає ні долі, / Ні свойого двора) сприймається ліричним героєм Олексія Довгого як рабство, означене набутою фразеологічно-образної семантики прикметниково-іменниковою конструкцією «собачий нашийник». Така поведінка та її оцінка ліричним героєм, бачимо в тексті, неминуче призводить до десакралізації локусу ʻрідний крайʼ шляхом присвоєння йому відповідних атрибутів (Все чуже чи нічийне) та створення вже контекстуального протиставлення понять «рідна земля – не рідна земля» у проекції на площину філософських понять «нереальне – реальне».

Названі опозитні поняття у концептуальній картині світу ліричного героя не лише певним чином співіснують, взаємодіють чи взаємозаміщують одне одного. Інколи автор, використовуючи низку лексем на позначення символічних, сакральних, національно маркованих образів, створює конфлікт згаданих реалій, який у свідомості героя набуває виразної трагічності національного масштабу, оскільки зумовлений загарбницьким бажанням однієї зі сторін цього конфлікту.

Зауважимо, що структуру концепту ЗЕМЛЯ в аспекті протиставлюваних понять «рідна земля – чужа земля» творить низка мовних одиниць, що номінують певні метафоричні та індивідуально-чуттєві для ліричного героя образи, об’єднані цим протистоянням, які своєю чергою формують периферію семантичного поля концепту.

Ведучи мову про особливості вербалізації означених опозитних понять у поетичній мові Олексія Довгого, слід акцентувати на тому, що одиниці-репрезентанти низки груп смислових атрибутів на кшталт «Ментально-духовних сутностей», «Рослинного світу», «Об’єктів неживої природи» та «Соціальної стратифікації» рідко коли представлені в поета лише однією з означених смислових груп у межах одного художнього контексту. У більшості випадків автор, створюючи взаємопротиставні образи рідного краю, асоційованого у свідомості ліричного героя із образом квітучої землі та успішного народу (Повік нічим не прогнівлю / тебе, мій праведний народе./ І дум твоїх високу вроду / для тебе в слово переллю [Довгий 2009, Т2, 25]), та краю чужого (ворожого, деструктивного) : «Лежить в снігах моє село, / Людьми розтерзане й убоге» [Довгий 2009, Т2, 156], вдається до контекстуального поєднання лексем-номінацій реалій різнорівневих смислових атрибутів. Так, порівняймо:

Покрив бур’ян минулу нашу славу.

Зостався тлін в історії століть.

Ми знищили самі свою державу,

Лише кістяк із неї ще стоїть.

Забули думи і діла господні

І думаєм, що прийде все само.

Якщо ми не прокинемось сьогодні,

То так у бур’янах і помремо

[Довгий 2009, Т2, 16].

Як бачимо, бінарна опозиція понять «рідна земля – чужа земля» в аналізованому поетичному контексті представлена опозицією лексем- репрезентантів таких сегментів: «Ментально-духовні сутності» – «Рослинний світ» і «Явища природи та пори року» (слава, думи, діла господні – бур’ян, тлін); та «Об’єкти неживої природи» – «Соціальна стратифікація» (кістяк – держава).

Подібну кореляцію тематичних сегментів концепту ЗЕМЛЯ спостерігаємо в низці інших контекстів. Так, лексеми групи «Соціальна стратифікація» корелюють із репрезентантами таких сегментів, як:

«Рослинний світ» (Не зраджують нас вишні і тополі. / Зрадливі тільки люди повсякчас [Довгий 2009, Т2, 174]), – як бачимо, автор образ рідного краю метонімічно передає через образи – національні реалії-символи.

«Об’єкти неживої природи» (…Що й ти побачив юний вік Землі. / Що отоді, як били в ніч гармати, / Ти не погас у роки ще малі. / Радій, що маєш дім свій і родину, / І що живеш у рідному краю [Довгий 2009, Т2, 175]), – бачимо протиставлення воєнного та мирного образів рідного краю.

Номінації сегмента «Ментально-духовні сутності» вступають у смислову опозицію лексемам груп:

«Об’єкти неживої природи» (Співає гімн свободі / У «вільній» клітці птах [Довгий 2009, Т2, 141]) – тут номінація «клітка» використовується поетом із метою метафорично-образної вербалізації стану рабства, запроданства.

«Явища природи та пори року» (Отак завжди. Одвіють холода – / І знову сила забуя весела. / Засяє сонце у містах і селах, / У серце сила ввійде молода. / То оновлятися настане час, / Відроджуватись тілові і духу [Довгий 2009, Т3, 348]) – як бачимо, у поетичному тексті негативний стан рідного краю передає лексема «холода», яка художньо зображає не стільки погодні умови, скільки стан бездуховності та національної несвідомості, на зміну якому приходить відродження, вербалізаторами якого є численні мовні одиниці із виразною позитивною конотацією (сонце, сила, тіло і дух). Звернімо увагу, що лексичний компонент «тіло» ми не кваліфікуємо, як номінацію із групи, приміром, «Частини тіла», оскільки в художньому контексті названий компонент разом із лексемою «дух» творить цілісне поняття, пов’язане із зазначеним вище сегментом.

 У деяких поетичних контекстах, однак, маємо кореляцію згадуваних опозитних понять в межах єдиного сегмента. Так, до прикладу, це стосується лексем тематичної групи «Ментально-духовні сутності», які у наведеному нижче поетичному тексті беруть участь у створенні опозиції «ілюзорна рідна земля – реальна рідна земля» (речі високі, відвага, мудрості міхи – розбиті долі), порівняймо:

Аж терпне серце од речей високих.

У них – відвага, мудрості міхи…

А навкруги, куди не кинеш оком,

Розбиті долі і в крові шляхи.

О мій народе! Мій нещасний Боже!

Невже і досі не второпав ти,

Що жодне слово там не допоможе,

Де слід епоху на плечах нести?

[Довгий 2009, Т2, 27],

– звернімо увагу на посилення антагонізму згаданих реалій шляхом уведення автором індивідуально-образного протиставлення образу слова, не як, традиційного, величного, такого, що спонукає до дії, піднімає і веде, а слова в значенні ʻмарні розмови, бездіяльність, мізерність, дріб’язковістьʼ та образу епохи, значущість якого посилено предикативною конструкцією «слід епоху на плечах нести». У деяких випадках номінації цієї тематичної групи уживаються з метою характеристики не власне території, а людей, що проживають на ній, реалій, які її наповнюють, порівняймо: «Не волі прагнуть, а багатства люде» [Довгий 2009, Т2, 173], – звернімо увагу, що тут лексема «багатство» ужита не в значенні ʻбагата, родюча земля та люди на нійʼ, а, швидше, як синонім поняттю «золота клітка».

Що стосується тематичної групи «Культурно марковані поняття», то в поезії автора з метою створення аналізованої текстової опозиції часто вживаються пари, один із компонентів яких не є культурно маркованим поняттям, проте виразно корелює із культурно маркованим компонентом, порівняймо у поезії:

Скіфський дім – кибитка на колесах –

Докотився, долетів до нас.

Й ще димком легесеньким на плесах

Нависа над нами скіфський час.

Все було, але уже не буде,

Все вже є, якого ще й нема.

Скіфи ми, а не приблудлі люди,

Час яких поглинула пітьма

[Довгий 2009, Т2, 134].

У художньому контексті бачимо виразне протиставлення образів скіфів та приблудлих людей. Зауважимо, що лексема «скіфи» покликана не лише відобразити тісний історичний взаємозв’язок сучасного етносу із етносом минулим – ужита поетом одиниця може також розглядатися як метонімічно-образна номінація зі значенням ʻлюдина, що пам’ятає своє корінняʼ. Звертає на себе увагу вже згадана вище особливість поетового письма – висока частота уживання позитивно конотованих лексем на позначення образів, пов’язаних із поняттям «рідна земля» (тут маємо вербалізатори низки художніх образів на посилення вияву цього поняття – скіфський дім, скіфський час).

Досить особливим є контекстуальне протиставлення автором образів села і столиці. У картині світу його ліричного героя саме образ села співвідноситься з поняттям «рідна земля», куди ліричний герой «іде по вірші», тоді як столиця виступає своєрідним деструктивним поняттям, співвідносним із опозитом «чужа/ворожа земля», читаємо:

Я у Моринці їду по вірші,

Як в столиці душею стомлюсь.

І, від сонця й повітря прозрівши,

На усю Україну дивлюсь.

Я радію тоді Україні,

Її мову й красу її п’ю

І у кожній травинці й росині

Відчуваю знов по солов’ю.

Звідціля аж за обраї траса,

Що у світ збайдужілий веде,

А отута Оксана Тараса

Ще і досі у вибалку жде

[Довгий 2009, Т3, 478].

Як можна помітити із тексту, культурно марковані поняття на кшталт «Моринці», «Україна», «Оксана», «Тарас» актуалізуються у поетичному тексті лише в кореляції із образом села як виразно позитивно маркованого локусу, посиленого також лексемами на позначення явищ природи (сонце, повітря), ментально-духовних сутностей (мова, краса), рослинного світу (травинка), птахів (соловей). Образ чужої землі експлікується лише лексемою «столиця» та вербалізатором внутрішнього стану ліричного героя «стомитися».

Одним із найбільш виразних смислових атрибутів є сегмент «Птахи». Порівняймо, до прикладу вербалізовані образи ворона, крука та чайки у поезії «Гроза»:

Примостивсь на дубі ворон,

Примостивсь на дубі крук.

Тільки грім над ним говорить,

Тільки видолками гук.

Диха світ, немов не диха.

В крука пазурі в крові.

Переламуються тихо

Чорні тіні на траві.

Горе чайці-чаєняті,

Горе тонкому листку,

Горе полечку і хаті

У негоду отаку

[Довгий 2009, Т3, 86].

Образи-символи чайки, ворона, крука мають давню традицію – їхні вербалізатори досить широко представлені в усній народній творчості, у піснях, казках, легендах, пареміях та інших жанрах фольклору. Слово-символ чайка часто уживається на позначення жінки, дівчини, частіше страждальниці, вдовиці. Із образом цього птаха порівнюють дівчину в тузі за коханим, жінку – за чоловіком, матір – за сином, а колорит текстів, де згадується жінка-чайка, здебільшого журливий, сумний [Кононенко 2008, 194]. Особливим для поезії О. Довгого є не стільки актуалізація ознаки трагічності цього мовного символу, скільки персоніфікація в орнітонімі образу України, що потерпає від загарбників, шляхом відсилання через символьний контекст до прецедентного тексту «Ой, горе тій чайці…».

Образ ворона (крука) має у мовно-ментальній картині світу українців різко негативну оцінку, є провісником горя, страждань та смерті. Таке уявлення зумовлене і зовнішнім виглядом, і криком, і способом харчування цього птаха [Кононенко 2008, 188]. У вірші поета ужито обидві лексеми – і «ворон», і «крук», що створює як певний смислово-образний повтор, так і забезпечує художнє увиразнення негативної (навіть патогенної) події та образів. Патогенність сюжетної колізії посилено контекстуальним введенням мовних конструкцій на позначення акустичних виявів довкілля (грім над ним говорить; видолками гук) та запереченням будь-яких інших виявів життя (передусім, шляхом уживання частки «тільки»).

Досить актуальною на периферії семантичного поля концепту ЗЕМЛЯ в межах концептуального аспекту ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ є смислова мікрогрупа «Явища природи та пори року», представлена у поетичних контекстах лексемами-опозитами «тепло–льоди», «зима–літо». Так, лексеми «зима» і «льоди» асоціюються зі смертю всього живого, відсутністю активності, а переносно – заскорузлістю душ, жорстоким та злим серцем. Протилежними характеристиками та асоціаціями наділено лексеми «літо» і «тепло», які також у свідомості ліричного героя О. Довгого виступають єдиним поняттям, оскільки літо – то найтепліша пора року між весною та осінню, із якою в народу пов’язані сподівання на врожай [Жайворонок 2006, 339]. Погляньмо, з якою художньою інтенцією автор використовує номінації названих реалій:

Того уже нема, того ще не було,

А з тим, що нині є, не вийдеш на тепло.

Така в душі зима, такі тріщать льоди,

Що, Боже, від біди, мій Боже, відведи.

Тече святковий люд на площах, як в кіно,

А над усім висить Вкраїни знамено.

О Боже, люд тече, не знає сам куди,

Чи в зиму льодову, чи в літо на меди.

Кричать, ревуть роти, вирує лютий люд,

А над усім отим невідворотний суд…

[Довгий 2009, Т3, 139].

Як можна помітити в цитованому уривку, згадані вище лексеми виконують виразну метафорично-художню функцію – уживаються як з метою передати внутрішній стан ліричного героя, так і для зображення долі рідної йому землі. Зауважимо, що внутрішній стан ліричного героя (Така в душі зима, такі тріщать льоди) в поезії є наслідком негативної оцінки ним (апелятив «Боже» та імператив «відведи») подій, способу життя людей (Кричать, ревуть роти, вирує лютий люд) в Україні (Вкраїни знамено).

Оцінка ліричним героєм діяльності людей як діяльності деструктивної виражена контекстуальним поєднанням таких одиниць:

– вербативів нейтрального «кричать» та експресивно забарвленого «ревуть», який, ужитий у постпозиції, уточнює, увиразнює семантику попереднього;

– ад’єктива «лютий» на позначення внутрішнього стану зображуваних осіб;

– лексеми з узагальнено-вказівною семантикою «оте», яка також є носієм зневажливо-суб’єктивної оцінки, посиленої введенням образу невідворотного суду. Останній додатково бере участь в опосередкованій образно-художній оцінці діяльності як беззаконня.

Така діяльність зображуваних суб’єктів в очах ліричного героя маркується або як невизначена, непотрібна – і тоді доля рідної землі визначається як роздоріжжя, шляхом уведення в текст обох антонімічних понять, пор.: «О Боже, люд тече, не знає сам куди, / Чи в зиму льодову, чи в літо на меди»; або навіть шкідлива, така, що руйнує, нищить і не дає розвитку (А з тим, що нині є, не вийдеш на тепло). Уживання лексеми «тепло» зумовлює появу низки асоціативно пов’язаних образів літа, урожаю. А наявність спільної семи ʻродитиʼ у лексемах «урожай», «земля» з контекстуальною актуалізацією лексико-семантичного варіанта ʻкраїна, край, держава (Україна)ʼ в останній дозволяє митцю створити образ успішного краю, досягнути якого описаною діяльністю персонажі не можуть (не вийдеш на тепло).

Як показує проведене дослідження, у поетичній мові Олексія Довгого образ рідної землі, рідного краю, України в деяких художніх контекстах вступає в опозитну кореляцію з образом чужої/ворожої землі, краю часто деструктивного чи патогенного. Лексеми, які експлікують згадані образи, входять, переважно, до таких лексико-тематичних груп: одиниці на позначення «Культурно маркованих понять», «Ментально-духовних сутностей», «Птахів», «Рослинного світу», «Об’єктів неживої природи» «Соціальної стратифікації» та «Явищ природи та пір року» тощо. Однак, попри таку виразну тематичну стратифікацію, у межах одного поетичного контексту рідко коли вживаються лексеми-вербалізатори виключно однієї групи – у більшості випадків митець задіює лексеми кількох груп, що дозволяє максимально виразно і повно передати читачеві стан, емоцію, думку чи намір ліричного героя.

 

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

 

Голікова Н. Концепт «ЗЕМЛЯ» в художньому дискурсі Павла Загребельного // Українська мова. – 2017. № 2. – С. 123–135.

Довгий О. П. Вибрані твори в чотирьох томах. Том другий: Дихання вічності: Восьмивірші. – К.: Укр. письменник, 2009. – 388 с.

Довгий О. П. Вибрані твори в чотирьох томах. Том третій: Дереворити. – К.: Укр. письменник, 2009. – 536 с.

Знаки української етнокультури : словник-довідник / В.В. Жайворонок ; НАН України, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні. – Київ : Довіра, 2006. – 703 с.

Кононенко В. І. Українська лінгвокультурологія: Навч. посіб. – К.: Вища шк., 2008. – 327 с.

Крупко О. І. Вербалізація концепту земля у поетичній мові Ліни Костенко // Science and Education a New Dimension. Philology. – III(11). – Issue: 56. – 2015. – P. 52–56.

Мойсієнко А. К. Філологічні студії. – Умань, 2015. – 368 с.

Словник української мови : В 11 т. / АН УРСР, Ін-т мовознавства ім. О.О. Потебні ; [редкол.: І.К. Білодід (голова) та ін. ; уклад.: А.А. Бурячок, В.М. Білоноженко, А.П. Білоштан та ін. – К. : Наук. думка, 1972.

Тараненко К. В. Прагматика антонімії української мови: дис. на здобуття ступеня канд. філол. наук зі спец. 10.02.01. – «Українська мова» / К.В. Тараненко. – Дніпропетровськ, 2014. – 204 с.

 

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ,

канд. філол. наук, асистент кафедри

української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член Асоціації європейських журналістів,

член редколегії журналу «The trypillian civilization journal» (USA),

заступник головного редактора

збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови

Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України

 

Oleksandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language

and Applied Linguistics

Taras Shevchenko National University in Kyiv,

the member of The association of European journalists,

the member of the editorial board of the magazine «The trypillian civilization journal» (USA)

Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,

Deputy Chairman of the Council of young scientists

of the Academy of sciences of higher education of Ukraine