Alla Pavlova

 

Special Human Reality in the Traditional Song Culture of Ukrainians

The article deals with the phenomenon of singings-chronicles in the context of Ukrainian ethnoculture. The author emphasizes that this specific genre of Ukrainian folklore synthesizes a special content accumulated in the development process with a special aspect of the reproduction of reality, the linguistic world. Songs-chronicles are essentially as a genre that reproduces unusual, exceptional events of social and family-nature character, follows to "the marks of real facts", with all the details informing about the important facts in the life of a person or a team. Chronicles are the creation of people who skillfully use the folk traditions, try to transform the folk-poetic elements and adapt them to the transfer of new data in human life and society.

Key words: Ukrainian folklore, song-chronicle, author-performer, moral stereotypes of culture, folk-poetic elements, aesthetic principle, folklore tradition

 

Алла Павлова

 

ОСОБЛИВА ЛЮДСЬКА РЕАЛЬНІСТЬ В ТРАДИЦІЙНІЙ ПІСЕННІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНЦІВ

 

У системі пісенних жанрів традиційної культури особливе місце посідають співанки-хроніки, які зберегли свої традиційні особливості. Серед них: локальний характер, специфічно окреслене тематичне коло із домінуванням деталізованих оповідей про нещасливі випадки з життя конкретної людини або колективу в цілому, індивідуалізація, фактографічність тощо. Сама назва «співанка-хроніка» відображає і регіонально-етнографічну специфіку жанру, і його хронікерську документальність. Цей специфічний жанр українського фольклору синтезує в собі нагромаджений у процесі розвитку особливий зміст із специфічним аспектом відтворення дійсності, мовним світом. Пісні-хроніки за своєю суттю є жанром, який відтворює неординарні, виняткові події громадсько- та родинно-побутового характеру, йде «слідами реальних фактів», з усіма подробицями інформуючи про особливе в житті людини або колективу.

Психоаналітичний підхід до мистецтвознавства розглядає динаміку особливих зв’язків суб’єкта та об’єкта. Наприклад, авторка співанки «W Pietnoczkach w ponegiwnok» про вбивство в Мишині Шевчука Івана створила текст, який, на перший погляд, видається двоступеневим: наявність двох базових реальностей життя людини і дії тих, хто прагне його перервати.

Особливої напруги досягає оповідь про зустріч матері із тими, хто привіз тіло загиблого сина. Завдяки анафорі рядків, використанню пестливих слів створюється особлива напруга у сприйнятті тексту:

Ta ubyly Iwanoczka

z czornenkymy browy,

ta prywezly Iwanoczka

hołubymy woly.

Ta prywezly Iwanoczka

ta pered ganoczok:

Wyjdy, wyjdy Michajłycho

ozde twij synoczok!

Ta prywezly Iwanoczka

na kowanim wozi,

ta umlila Michajłycha

na sinnim porozi [21, с. 8].

У співанці-хроніці особливим чином відбувається «зустріч» автора й слухача. Переплетення у відтворенні трагічного випадку раціонального та ірраціонального, багатозначного й метафоричного створює можливість такій «зустрічі». Особливою у співанці-хроніці виявляється феномен переживання. Відчуття матері, описані у співанці, передаються аудиторії. За З. Фрейдом, уявлення про «передчасне», «досуб’єктний час» – час абсолютного первинного спокою, дане суб’єкту в досвіді його первинного переживання [15].

Перша реальність твору – це, власне, події, основні образи, сюжет, який відтворює життя. Водночас головний герой – похресник авторки твору Федуневої Олени, доля якого пов’язана з нею: вона переживала разом із ним усі події дитинства, юності. Отже, у нарації відтворюється і внутрішній світ героя в тому значенні, в якому авторка твору його усвідомлює.

Друга реальність твору – особистість авторки, її світосприйняття, вірування, прагнення зрозуміти сутність життя і смерті, які несвідомо також відображуються в наративному оформленні:

Ta ubyly Iwanoczka

kolo kowałenka,

ny jeho wny maly wbyty,

ale Wasyłenka.

Ale bihly za Wasylem,

Wasyle ny jmyly;

wernuly si d’ Iwanowi

taj na smert’ ubyly.

Oj ubyly Iwanoczka,

w fosu zakacziely,

ta wny jemu holowoczku

kilim obtyczyly [21, с. 8].

Прагнення повернутися назад до первинного спокою є певним чином самозбереженням у своєму особливому виявленні [16, с. 146]. Мати молодого Івана, щоб применшити гіркоту, зменшити страждання, згадує минулі часи, коли син був вродливим, здоровим і говорив про одруження [21, с. 9].

Естетичні напрямки співанок-хронік дають змогу виокремити ще одну аксіому: смерть дає змогу зрозуміти цінність життя, чим і призводить винуватця трагедії до запізнілого каяття. Філософ І. Ільїн стверджує, що лише факт усвідомлення смерті сприяє створенню цілісної структури устремлінь та цінностей людського Буття. У цій логічній структурі починає викремлюватися істина та неістина, важливе й другорядне, справжнє і несправжнє. Усе, чим, здавалося б, сповнене життя, перед обличчям смерті проходить своєрідне розчленування. Дослідник вважає це великим моральним даром людини, оскільки у такому стані вона може піднятися до метафізичного охоплення істинного Буття. Автор називає смерть великим мірилом, оскільки вона по суті дарована Богом і не дозволяє грішній людині остаточно розчинитися у постійних та різноманітних бажаннях. На думку вченого, благодатна сила смерті в тому, що «…вона потрібна нам перш за все в самому житті і для самого життя <…>, виховує в нас цей смак до життя, зосереджуючи та облагороджуючи його <…>, звільняє нас від важеля натури» [8; 346 ].

Смерть, відповідно, є величним актом особистого життя, що дає можливість зрозуміти непересічну істину – життя у всій своїй повноті таке ж таємниче, як і сама смерть [8; 346 ]. Мистецтво трагічного у співанці-хроніці полягає ще й у зображенні трагедії і самого вбивці через змалювання картини смерті, усвідомлення ним сутності життя, цінностей у той час, коли вже нічого не можна змінити. Це можна побачити зі змісту пісень, основним мотивом яких є вбивство жінки, наприклад, у співанці «Ой ходила Гафієчка, а все вишивала» з розділу збірника Я. Головацького «Думи про події звичайні». У ній йдеться про вбивство чоловіком Семеном Тресюком своєї дружини Гафійки, котра, як бачимо із тексту твору, вела легковажний спосіб життя, маючи дітей і чоловіка:

Ой ходила Гафієчка, а все вышивала,

А єк пошла на Выгоду, пила та гуляла,

А єк пошла на Выгоду, пила та гуляла,

А сонечко по надъ вечеръ, домовъ се зобрала

Ой ковала ми зазулька въ новомъ оборозЂ:

«А догонивъ Семеночокъ єи на дорозЂ:

«А не йди-ко, Гафійко, прижієшь ты бЂдки,

Вернемосе на Вігоду, купью ти горЂвки!» [6, с. 38 – 39 ].

Головний герой хронікальної пісні – Семен Тресюк – опинився у кризовій ситуації: розпусний спосіб життя коханої дружини та її ставлення до чоловіка й дітей призвело до ненависті. В їхніх стосунках вже наявна амбівалентність, яка має два чітко виражені полюси – любов і ненависть. Одначе психолог Ф. Василюк відзначає цілу низку особливостей кризової ситуації, які відрізняють її від інших життєвих колізій. Насамперед, у момент кризи порушується система самоорганізації, що здатна за будь-яких інших обставин синхронно працювати й забезпечувати колообіг раціонального та ірраціонального у психічній діяльності особистості. Кризова ситуація – це гострий момент цілковито панівних емоцій. Процес переваги негативних емоцій гальмує у свідомості людини пошук основної причинності, витоків події. Людина переживає хвилю хаосу у пошуку життєвих сенсів. Емоції перемагають, і порушується механізм саморегуляції. Свідоме сприйняття ситуації стає неможливим [4, с. 57 ].

Отже, кризова ситуація спонукала героя твору Семена Тресюка до нерозважливого вчинку – вбивства жінки:

Ой поду я воды брати въ маленьку царинку:

Истявъ Семенъ Гафієчку на малу годинку.

Ой иму я калиночку за самый вершечёкъ:

Истявъ Семенъ Гафієчку, вергъ у бережечекъ [6, с. 39 ].

Пісню зі збірника Я. Головацького записано у с. Криворівня від гуцулки Марійки Грицючки. Варіант співанки знаходимо й у виданні В. Шухевича «Гуцульщина». Цікаво, що ця хроніка має фінал, де Семен, позбавивши життя дружину, зізнається у скоєному, усвідомлюючи жахливість заподіяного:

Але що ти, Семеночку, закривав півки?

Але дай ми, брате, покій, я вбив на смерть жінку.

Зазулька ми закувала, сїла на причівки,

Дай ти, Боже, Гафієчко, легкі супочівки!

Але в войску у турецькім, бой самі Мадяри,

Семенкови засудили вічні кримінали.

Зазулька ми закувала тай коло Менчила

Отепер сї Семенкови співанка скінчила [20, с. 216 ].

У співанці-хроніці розкриваються філософські траєкторії – позитивне утвердження життя через розкриття духовного сенсу смерті. І навпаки, через таємницю смерті, виявленої особливим простором сенсів, оприявнюється таємниця самого життя.

Факт убивства, зафіксований співанкою, має своє реально-матеріальне втілення. Він, незвичайний за своєю суттю, виявляється ширшим, ніж значення, яке йому приписане, і, відповідно, залишаючись однаковим для автора, він піддається інтерпретації аудиторією. Сприймаючи текст хронікальної пісні, слухач сприймає перипетії по-своєму, однак незмінним залишається сприйняття трагічності жінки і в багатьох випадках – трагічність убивці, який, каючись, залишається наодинці зі своєю бідою, з осиротілими дітьми.

У пісні про вбивство Семеном Гафійки, яка у збірці В. Шухевича «Гуцульщина» має назву «Гафієчка, покійничка, душка віщувала», ми бачимо, що трагічність виявляється не лише в аспекті особистої трагедії, а й цілковито суспільної, оскільки п’янство, недбальство у вихованні дітей виходить за межі особистого. Мистецтво трагічного у співанці-хроніці визначається безпосереднім зіткненням різних характерів, протилежних концепцій та життєвих засад. Слушною з цього приводу є думка О. Фортової, що «для трагічного важливим є не зіткнення громадського й особистого, а їх сплав, який виявляється у характерах і діях» [15, с. 77 ].

Дослідниця підкреслює, що трагічне не визначається характерним поділом на особисті та суспільні проблеми. Синтез багатьох векторів у зображенні трагічного (внутрішнє протиріччя і зовнішні обставини, особиста трагедія і суспільне лихо, натуралізм і психологізм) у співанці-хроніці набирає особливої сили. І моральні категорії є основними у майстерності творення трагічного. Текст співанки-хроніки для соціальної сутності життєвої реальності дає можливість знайти своє безпосереднє відтворення у конкретному життєвому прояві, у конкретному трагічному випадку.

Варто зауважити, що сама здатність стереотипів до структурування цілком реально пов’язана з орієнтацією на внутрішні механізми самоорганізації, самооцінки та самозахисту. Як зауважує Б. Бернштейн, наскільки складнішою виявляється сама система, настільки важливішим є її місце в життєдіяльності (самоорганізація, координація дій її підсистем). Водночас, узгодження внутрішніх процесів і збереження певного досвіду забезпечує цій системі цілісність та ідентичність [1, с. 107 – 108].

Образи твору є носіями тих специфічних рис особистості, які виступають головними у засвоєних нормах моралі. Автор хронікальної пісні намагається виділити в образах найвагоміше для нього як члена певного колективу. Структура цінностей є головним лейтмотивом соціальних відносин – об’єктно-суб’єктних взаємовпливів. Оцінюючи людину, автор-виконавець намагається порівняти її особисту модель із позитивною, сприйнятою суспільством. І, звичайно, інститут моралі однією із норм вважає ставлення до життя і смерті. Співанка-хроніка, у якій йдеться про заподіяння смерті людиною іншій людині, дає можливість побачити суспільні моделі мірилом цінностей у випадку особистого, приватного характеру. Тому вважаємо, співанка-хроніка використовує відмінний від інших жанрів прийом – конкретизацію власних імен, місцевих назв, хронології подій.

У хронікальній пісні, власне, суто інтимні почуття і переживання визначаються особливостями природної організації особистості та моральними стереотипами культури, у якій відбувалося становлення й наповнення сенсом індивідуальних особливостей. Водночас існують такі суб’єктно-об’єктні стосунки, коли чиїсь життєві цінності переважають особисті. До цього типу стосунків можна віднести дружбу та кохання, які для багатьох людей окреслюють основний сенс життя: «Я люблю – значить, існує буття і є сенс жити» [9, с. 154].

Психологи відносять справжнє кохання, як і справжню віру, до більш підсвідомої сфери, ніж свідомої. І тому гострі переживання та страждання також існують на підсвідомому рівні. Кохання як почуття спрямоване до однієї конкретної людини, тому й співчуття у цьому випадку спрямоване до неї ж. У християнській культурі любов як Божа заповідь є імперативом – фундаментом усього віровчення.

Зображення любові, страждання, трагедії через кохання – один із лейтмотивів співанки-хроніки родинно-побутового характеру. Старовинна збірка О. Кольберга містить пісню про смерть Івана Юрченка, який загинув через коханку. У поясненні дізнаємося, що ця співанка була складена Анною Чартецькою одразу по смерті Юрченка у 1873 році, тобто надрукована вона 10 років потому. У пісні не подано передісторії події, а тільки сам факт смерті молодого панича. Трагедія сталася на гулянні:

Jak tancuwaw Jwan Jurczenko – wodyci naрyv si,

Тa siv soвi meze рany – kiyzko zasmutyv si.

A рany рjut ochotujut – jeho si рetajut:

«Czomu рanycz mołodenkyj – ochoty ny majut?» [21, с. 14].

У тексті співанки, яка, припустімо, є частиною пісні, що детально оповідає про події, пов’язані зі смертю молодого Івана Юрченка, ми не знаходимо епізод отруєння, однак сам факт вбивства вражає. Нелегкі випробування випали на долю головного героя, його рідних та близьких. Для них сенс життя розкривається за трьома різними способами: 1) через реальні дії; 2) через переживання; 3) через випробування.

Йдеться переважно про основне в оцінці людини – «мову реальної поведінки», переживання самих персонажів твору, «мову віри», тобто приховані первинні суттєві значення, які часто можуть проявлятися лише у найважливіші, найкритичніші моменти життя, моменти найбільших випробувань. Мати головного героя співанки, підсвідомо відчуваючи біду, звертається до свого сина із неприхованим відчаєм і жалем:

Ta siv soвi koło stoła j – ny kaže nikomu.

Нołowoczku sрer na ruczky – taj zitchnuw potomu,

Ta siv soвi koło stoła – kiyzenko zdychaje,

Semenycha, doвra mama – jeho si petaje:

«Czoho moja dytynoczka – tak kiyžko zdychała»:

«Czoho moja dytynoczka – taka smutna stała»? [21, с. 14].

Подібний мотив – отруєння парубка – знаходимо і в багатьох баладних піснях, однак у них відсутня конкретизація – нема імен, прізвищ, точних географічних назв. Хронікальна пісня про смерть Івана Юрченка подається автором-виконавцем з намаганням викликати співчуття до передчасно згасаючої молодої людини, пробудити слухача до співпереживання з матір’ю героя. Нарешті кількаразове повторення конкретного імені несе в собі домінуючу наповненість моральної аксіоми – життя людини неповторне. З погляду філософії на співвідношення «людина і світ» пріоритетним вважається індивідуальне людське буття із життєвим колом особистості: «Аналізуючи в онтологічному плані проблему існування, ми дійшли визначення переваги індивіда, як, по-перше, одиночного і тому реального, який існує сам по собі, по-друге, неповторного, і в цьому полягає незамінна цінність індивіда» [13, с. 112].

Найяскравішими та найчисельнішими серед співанок-хронік є родинно-побутові новини – хронікальні пісні про трагічні події або випадки із повсякденного життя. У більшості з них змальовано злочини, заподіяні людьми, захопленими пристрастями; домінування інстинктів над свідомістю, де головним підґрунтям, зазвичай, є певний психологічний чи соціальний поштовх.

Феномен співанки-хроніки у фольклористиці багатозначний і неординарний. Розглядаючи ці твори у контексті європейської культури, варто відзначити основний сегмент текстуального осмислення: входження у зміст та структуру активно діючого суб’єкта, наділеного свідомістю, як визначального компонента досліджуваної соціальної реальності. Людина – у центрі співанки-хроніки, і, досліджуючи її, маємо справу з особливим типом людської реальності – сферою об’єктивації сутності свідомості, сукупності значень. Суб’єкт включено в об’єкт – це реально існуюча ситуація, яка потребує особливого підходу.

М. Хайдеггер стверджує, що суб’єкт у творі культури – не просто абстракція від індивідуума, його конкретних характеристик, а, насамперед, категорія, що передбачає включення в середовище, умови, обставини, систему і т. ін. [18, с. 263]. І хоча тематика співанок-хронік може в багатьох випадках бути однотипною – показ трагічної смерті близької людини, − однак обставини, причини, перипетії, осмислення події тут, звичайно, відрізняються.

У дослідженні «Буття і ніщо» Ж.-П. Сартр досліджував пізнання як відношення між поняттями «для – себе» і «в – собі», буття «для – себе» як відношення неспівпадіння суб’єкта із самим собою, його тимчасовість у «безкінечному становленні антиісторичної байдужості» трансцендентного світу, буття «для – іншого» як тіла, відношення «до – іншого», співвідношення «ми – об’єкта» і «ми – суб’єкта». За Ж.-П. Сартром, людина наділена здатністю до трансцендентації – перетворення всього в об’єкт своєї свідомості, пізнання та діяльності [14, с. 198]. Крізь призму сприйняття трагічного у співанці-хроніці слухач іде шляхом пізнання сутності самого себе. Функція співанки-хроніки здебільшого інформативна, але події, описані в ній, невід’ємно пов’язані із життям суспільства, і сталим залишається естетичне начало: чим досконаліший синтез, тим довершеніша майстерність автора-виконавця.

Автори-виконавці співанок-хронік особливу увагу звертають на морально-етичні аспекти описуваної події. Наприклад, співанка-хроніка із збірника М. Павлика «А пістинські легіники біди наробили» розпочинається питальним зворотом, за яким безпосередньо йде відповідь – мотивація вчинку. Крізь детальний опис побиття священика проступає авторське ставлення до скоєного злочину:

А пістинські легіники біди наробили:

Та нащо, з Шешор йдучи, священика вбили?

– Коли-с хотів, священику, дужу голов мати, –

Було не йти до Пістині казання казати.

А ти прийшов до Пістині та – сказав за віче,

А вни тото вислухали та й зачали бічи,

Та вибігли на дорогу, сперли єму коні,

Та так попа кілєм били, най господь борони [т]! [12, с. 244].

Вся увага творців та виконавців співанок-хронік зосереджена на безневинно загиблих жертвах, а змалювання картин трагедії ведеться лише в найнапруженіші моменти – напередодні, під час смерті, поховального обряду. Як правило, передісторія цього випадку не подається у тексті, оскільки вона й так достеменно відома слухачам, для яких написана хронікальна пісня. Основна розповідь у співанці-хроніці зосереджена на кульмінації, яка глибоко вразила автора-виконавця та слухачів. О. Дей вважає, що саме цим і пояснюється тематична та стилістична подібність побутових новин, хоча кожна пісня розробляє цілком відмінний від інших випадок [7, с. 10].

Герої співанки-хроніки є носіями тих рис особистості, які виділяємо у головні. Поряд із оцінкою рис «людини взагалі» культура, власне, оцінює й сам характер певних стосунків між людьми. Ціннісне ставлення є моментом соціального відношення або спілкування суб’єктів. Норми подібного спілкування, стверджують філософи, об’єктивуються в інституті моралі [2, с. 169].

Сутністю норми, про яку йдеться у філософському ракурсі, є ставлення до цінностей іншого життя. Зрозуміти смерть – означає реально оцінити, осмислити її, тобто створити зміст; включити поняття у цілісну систему значень. В опозиції до смерті стверджується життя: «Якби не було смерті, життя було б позбавлене цінності» [2, с. 170]. Співчуття, невимовний жаль за безневинно загиблим домінують у поетичній структурі співанки-хроніки. Автор твору за допомогою пестливих слів, оцінних реплік персонажів намагається ствердити одну з моральних аксіом: життя – найбільша цінність, і ніхто не має права відбирати його. У пісні-хроніці «Ой летіли гуси дикі низенько, низенько» ідеться про вбивство Липеїка, за яким жаліють односельці:

Коли вийшла комісія тіло розтинати,

Виліз Кливець на смереку та почав плакати:

«Ой боже, хто поможе великому горю,

Вбили від ня цімборика, з ким я заговорю?»

А Липей мав чоботята до колін, до колін,

Дали тому злодійові, що на нього вповів.

Коли везли далі селом Липейове тіло,

То в кожного чоловіка серце заболіло [19, с. 139].

Як стверджує Ю. Лотман, спілкування із аудиторією можливе лише при наявності деякої спільної з нею пам’ятті. Взаємовідносини тексту й аудиторії характеризуються взаємною активністю. Перший по суті прагне уподібнити собі другу, надати їй коди своєї системності; водночас друга відповідає подібно. Вже попередньо текст ніби включає в себе образ «своєї» ідеальної аудиторії, аудиторія – «свого» тексту [10, с. 87]. У співанці-хроніці нарація скоординована пропорційно образу аудиторії, яка знайома із суттю описуваного, і їй цікава інтерпретація події, її художнє, авторське втілення, у якому відображений і модус мислення певного середовища. Співанка-хроніка з усіма подробицями подає суть події – смерть людини.

Автор співанки-хроніки разом із слухачами прагне розібратися у причині страшної трагедії – безневинної смерті людини. За свідченням А. Брудного, поширена інформація в суспільстві впливає на поведінку людей. Власне кажучи, цей процес і складає кінцеву мету кожного акту комунікації: це вчинки, спілкування, оцінка поведінки інших людей. Приймаючи повідомлення, адресовані групі людей, індивід певним чином усвідомлює свою приналежність їй, у процесі сприйняття він так чи інакше враховує ймовірну реакцію групи. Тож значення інформації, отриманої таким чином, полягає і в інформуванні індивіда, і у соціальному його спрямуванні [3, с. 43]. Співанка-хроніка, доносячи інформацію про незвичайну новину, не містить текстуального повідомлення про осуд убивці, однак він закладений в інформативних кодах: мовна та стилістична система твору підпорядкована певній меті – розробити соціальні та етичні орієнтири життя. Найвагоміше те, що заподіяння смерті – недопустиме. Філософ М. Страхов, прагнучи розтлумачити сутність людини, дійшов висновку, що душа рухлива, чуттєва, здатна пізнавати зовнішній світ; шукає діяльності й страждає без неї. Душевні муки змушують людину діяти. Нове народжується з прагнення душі не зупинятися на досягнутому. Людина, якій потрібна віра в моральне різноманіття світу, носить в собі страдницькі ідеали, яких ніколи не досягає [5, с. 145].

Наприклад, хронікальна пісня «Ци думаєш Джурджуване, що твоя Віжниця» де в образі Лук’яна Кобилиці розкрито шукача ідеалів:

Ци думаєш, Джурджуване, що твоя Віжниця?

Ци думаєш, що в неволі Лук’ян Кобилиця?

Бо тот Лук’ян Кобилиця з панами си валить,

А з Кошутом молоденьким таку раду радить [11, с. 151].

Співанки-хроніки виникають переважно під гострим враженням від подій, у стані збудженості та цілковитої розхвильованості автора-виконавця. Зазвичай, інтерес до співанки визначається напругою соціального співчуття і переживань аудиторії. На відміну від інших епічних жанрів фольклору, схематизм змалювання героя твору набагато менший. Автори співанок-хронік, прагнучи фактографічності, документальності, надають індивідуалізації персонажів особливого значення. О. Дей, досліджуючи специфіку жанру співанки-хроніки, зазначив, що індивідуалізація в ній не переважає над загальною типізацією. Однак у межах цього жанру способи типізації та індивідуалізація мають свої особливості [7, с. 7].

Емоційна напруженість у творі посилюється в період здійснення комунікативного акту між виконавцем та слухачем, якому у більшості випадків відомі перипетії трагедії. Змістове наповнення співанки-хроніки (за словами О. Дея – «поетична інформація») має особливе значення. Автори співанок, ознайомлені з подробицями подій, свідками яких вони були особисто, спрямовують своє повіствування у психологічно-побутовому напрямку, оскільки побутова сфера їм найближча; одночасно і слухачам найлегше орієнтуватися саме в цьому ракурсі. У повсякденному житті особистості трагічне, поряд із сприйняттям прекрасного та комічного, є одним із тих найчіткіше визначених елементів, від яких залежить інтерес людського життя.

 

Список використаних джерел

 

Бернштейн Б. Традиции и социокультурные структуры // Социалистическая экономика. 1981. №2. С. 16 – 21.

Бородавкин С.В. Гуманизм в культуре и культура в гуманизме // Вопросы философии. 2004. № 5. С. 163 – 176.

Брудный А.П. Коммуникация и семантика // Вопросы философии. 1972. № 4. С. 40 – 47.

Василюк Ф.Е. Психология переживання: Анализ преодоления критических ситуаций. М.: Изд.-во МГУ, 1984. 200 с.

Виликотская Л.А. Страхов Н.Н. и Астафьев П.Е. о сущности человека // Философия в XXI веке. Воронеж, 2004. Выпуск 2. С. 143 – 150.

Головацкий Я. Народные песни Галицкой и Угорской Руси. М.: Издание Императорского общества Истории и Древностей Российских при Московском университете, 1878. Ч. З: Разночтения и дополнения. Отд.1: Думы и думки. 253 с.

Дей О.І., Грица С.Й. Сучасні українські співанки-хроніки і пісенна епіка Карпатського регіону. К.: Наукова думка, 1973. 24 с.

Ильин И.: Сочинения в десяти томах. М.: Русская книга. Т. 3.: Поющее сердце. Книга тихих созерцаний. 512 с.

Коссак Е. Экзистенциализм в философии и литературе. М.: Политиздат, 1970. 416 с.

Лотман Ю.М. Внутри мыслящих миров: Человек – текст – семиосфера – история. М.: Языки русской культуры, 1996. 464 с.

Народні пісні Буковини в записах Юрія Федьковича / Вступна стаття О.С. Романця. К.: Музична Україна, 1968. 222 с.

Народні пісні в записах М. Павлика / Вступна стаття О.І. Дея. – К.: Музична Україна, 1974. 320 с.

Рубинштейн С. Проблемы общей психологии. М.: Педагогика, 1973. 423 с.

Сартр Ж. – П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии. М.: Тера – Книжный клуб. Республика, 2002. 640 с.

Фортова О.І. Сутність і основні властивості трагічного // Моральні проблеми художньої творчості. Соціально-моральний зміст трагічного і комічного. К.: Мистецтво, 1977. С.63 – 89.

Фрейд З. «Я» и «оно» // Избранное. М.: Издательство «Московский рабочий» с совместным советско-западногерманским предприятелем «Вся Москва», 1990. Кн. 1. С. 68 – 107.

Фрейд З. Избранное. М., 1990. Кн.1. 160 с.

Хайдеггер М. Путь к языку // Время и бытие. Статьи и выступления. М.: Республика, 1993. 445 с.

Чарівна торба (Збірник пісень). Ужгород: Карпати, 1988. 170 с.

Шухевич В. Гуцульщина. Матеріали до українсько-руської етнології. Л.: Наукове товариство імені Шевченка, 1902. Ч. 3. Т. 5. 256 с.

Kolberg O. Pokucie. Obraz etnograficzny. Krakow, 1883. T. 2. 300 s.

 

 

Alla Pavlova,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Associate Professor, Associate Professor at the Department of Journalism, Ukrainian Literature and Culture, University of State Fiscal Service of Ukraine

 

Алла Павлова,

кандидат філологічних наук, доцент,

доцент кафедри журналістики, української словесності та культури,

Університет державної фіскальної служби України