Oleksandr STROKAL,
Viktoriia DEMCHUK
ANATOLIY MOISIIENKO:
FROM SUMMER TO AUTUMN AND FROM WINTER TO SPRING
POETICS OF TIME
The article is devoted to the analysis of the peculiarities of the verbalization of the concept of time in poetry texts by Anatoliy Moisiienko. The study found that time is a fundamental notion of being, development, culture, consciousness of the individual. It’s the subject of consideration of philosophy, religion, history, culturology, grammar and other sciences. Time as an artistic image is a special interest. The image of time is represented by numerous linguistic means in Anatoliy Moisiienko’s poetry. Metaphorical nominations of phenomena that are characteristic of the time of the year and time of the day are of particular importance. Such units enhance the imagery and expressiveness of poetic text.
Keywords: time, chronotope, individual style, poetics.
Олександр СТРОКАЛЬ,
Вікторія ДЕМЧУК
АНАТОЛІЙ МОЙСІЄНКО:
ІЗ ЛІТА – В ОСІНЬ, А З ЗИМИ – У ВЕСНУ.
ПОЕТИКА ЧАСУ
Ще квітень.
І ще не скоро
Золота кульбаба
Срібною стане,
Мов вітер.
[Мойсієнко 2016, 35]
З перших рядків, по-весняному обнадійливих, постає перед нами поет-філософ, автор численних поетичних текстів, які, здається, пронизують сьогодення, пронизують теперішнє і майбутнє, пронизують весь Всесвіт. Надзвичайно промовисто відчувається життєвий оптимізм ліричного героя, який усвідомлює плинність і незворотність часу, проте непідвладний депресії, адже для нього навіть «Напередодні лиха / Так само лічимо / Дні і хвилини / …в чеканні радості» [Мойсієнко 2016, 46]. У цих рядках – увесь Анатолій Мойсієнко-поет, сповнений надій, мрій і життєлюбства.
І на такому позитивно маркованому художньому тлі розгортається надзвичайно багатий образами хронотоп, одним із центральних понять якого є час.
Категорія часу як філософської, художньої, емоційно усвідомленої і суб’єктивно оціненої сутності універсальна. Так, у межах філософії час потрактовують як одну з фундаментальних форм вияву будь-якої спостережуваної реальності, що позначає межі будь-якого руху та характеризується через послідовність, тривалість, ритм, векторну спрямованість, незворотність та неповторність [Петрушенко 2009,186]. У лінгвістиці час розглядають, передусім, як категорію граматичну в тісному її взаємозв’язку з предикативністю та модальністю. Для історії час – це певна ентропія, певний причиново-наслідковий зв’язок, який характеризується варіативністю учасників подій і циклічним повторенням самих подій та їхніх наслідків.
Окремою сутністю час постає як категорія художня, емоційно-експресивна, творчо осмислена. Час художнього тексту є важливою ознакою світу, який створює письменник у своїй уяві [Дзиковская 2001, с. 15]. Категорії часу, часу як поняттю, як формі існування художньої (і не лише) дійсності притаманна низка характеристик, з-поміж яких виділяємо: подільність і однорідність, нескінченність і незворотність, мінливість і сталість, неперерваність, упорядкованість, ритмічність, темп і наявність часових відтинків минулого, теперішнього й майбутнього часу. Порівняймо реалізацію цих характеристик у поезії:
Відлечу у черлене світання,
В синє лоно вечірньої казки…
В тихоплинні осінньому канни
І тополі сурмливі мовчатимуть,
В золотеє чекання заклечані,
І, за руки побравшися, вечору
І зорі світанковій нареченій,
І мені, до безтями неґречному,
Пронесуть мою радість назустріч…
[Мойсієнко 2006, 47]
В аналізованих рядках можемо простежити своєрідну художньо-образну часову контамінацію, коли астрономічні часові пласти пір року (осінній) накладаються на добові (світання, вечір). Такий авторський прийом дозволяє більш повно, всеохопно, задіюючи низку суміжних асоціативних рядів, передати настроєвість ліричного героя, практично візуалізуючи та озвучуючи її за допомогою маркерів «вечірній», «тихоплиння», «сурмливий», «золотий».
Час у поезії Анатолія Мойсієнка не статичний, він динамічний, рухливий, хоча подекуди, залежно від настрою ліричного героя, може набувати статичних атрибутів. Зазначені характеристики часу в поетичному контексті експлікуються дієслівними формами із актуалізованими відповідними семами. Зокрема представлено:
– дієслова із семантикою ‛час минає швидко’ (І світом оцим яблуневим – / У вирій, у іній, у сніг – / Він мчить все від мене, від мене, / Нестримливий поїзд весни [Мойсієнко 2006, 25]) – маємо додатковий прикметниковий компонент-посилювач вияву процесуальної ознаки; (А літо сліпо спішило в осінь, / Аж спотикаючись об соняшничиння… / І лапками сонячні зайчики / Котили з городу капусту чинно [Мойсієнко 2006, 38]);
– дієслова із семантикою ‛час минає повільно’ (Напередодні радості / Рахуємо дні і хвилини – / Як довго тягнеться час / Напередодні радості [Мойсієнко 2016, 46]); (Трава траві легенько гладить гриву, / Громи далеко, аж ген-ген з узвищ, / Озвались буркітливо, ніби в вірш / Спроквола й довго добирають риму [Мойсієнко 2006, 89]) – звернімо увагу, що в останньому уривку дієслівна сема ‛повільно’ актуалізується у контекстуальних прислівниках «спроквола» та «довго». До того ж тут семантика повільного руху часу художньо корелює із просторовим конкретизатором «аж ген-ген» і фактично бере участь у посиленні ефекту просторової віддаленості;
–дієслова із семантикою ‛час статичний’, не зважаючи на поодиноку репрезентацію у поезії автора, є індивідуально-авторською особливістю, крайнім виявом на семантичній шкалі «швидкий – повільний», порівняймо: Вихрасті гриви, ганаші кутасті… / І час – немов до грив гінких прилип. / Кутастий час – як з конопель Пилип. / – Атас! – і вже не відвернуть напасті… [Золотий 1991, 205] – як бачимо, у контексті автор не лише вербалізує статичну характеристику образу часу – він, уживаючи вигук «Атас», різко протиставляє її ознаці раптового руху. Таке поєднання додає поетичному тексту динамічності та образної виразності.
У поезії Анатолія Мойсієнка категорія часу представлена різноаспектно і, залежно від художньої доцільності, поет актуалізує те чи інше лексико-семантичне мікрополе. Вербалізаторами зазначеної категорії у поетичній мові А. Мойсієнка виступають іменники (серпень, світанок, достиглість), прикметники (ранній, пізній, зимовий), дієслова (відосеніти, відзеленіти, прожити), прислівники (скоро, завтра, увостаннє) тощо.
Ведучи мову про лексико-семантичне поле номінації час, зауважимо, що в більшості випадків зустрічаємо актуалізацію компонентів лексико-тематичних груп «назви пір року» та «назви часу доби». Так, лексико-тематична група «назви пір року» в поезії А. Мойсієнка представлена як власне їхніми прямими номінаціями та назвами їхніх складників (зима, осінь, липень, серпень), так і лексемами, що позначають супровідні порі року явища природи та їхні атрибути, які поруч із означуваним словом формують цілісний художній образ (сніг, заморозки, жовтава жилка листка, засніжжя).
У більшості поетичних контекстів образ часу виступає певним художнім тлом, на якому автор прагне передати внутрішній стан ліричного героя. Саме тому для створення образу часу митець не обмежується лише прямими номінаціями – він прагне всіма можливими художніми засобами (від звука до речення) посилити поетичний вияв зазначеного образу, як наприклад:
Осіннім днем на золотім узліссі
Самотня сарна билась у журбі…
І вже було несила більш любить
Осіннім днем на золотім узліссі…
[Мойсієнко 2006, 66] – тут бачимо, як автор увиразнює відчуття душевного холоду, проминулих переживань і шалу – як на рівні акустичному – шляхом використання прийому алітерації (домінування свистячих звуків с/з), так і семантично-асоціативному – символізацією пори року осінь – пори згасання почуттів перед повним зникненням взимку. Зазначений смислово-образний контекст доповнюють подальші рядки поезії:
…Ніс жовтень розмальовані валізи
Щедрот осінніх в ранки голубі…
А ти гукала журавлів у висі,
Помах крил прощально так тобі... [Там само]
У деяких випадках поет вдається до оксюморонного контексту, поєднуючи образи та їхні атрибути різних пір року. Таке поєднання у вірші «Поети 1825 року» дозволяє митцю передати два ключові для людської свідомості поняття – життя (народження/молодості) і смерті, які в художньому контексті символізують образи літа і зими, порівняймо:
На лютім сонці закипали сосни
І в ніч стікали терпкістю смоли.
Ми в літо йшли, і звідти – в ранню
осінь,
Й сонети пізні… За бучні столи
Нас садовили, нам вітальні тости
Підносили в солодкій лжі промов.
А ми поетами лишались просто,
І ще людьми, за будь-яких умов.
Зимовий день – звичайне й серед літа,
І вже поскрізь – зима, зима, зима…
Сибір і каторга – здавалось, на півсвіту.
Тюрма і темінь, темінь і тюрма.
Та світом нам були сніги пречисті.
І в друзі обирали – декабристів
[Мойсієнко 2006, 16];
у наведеному уривку лексеми, що позначають реалії різних пір року «зимовий день», «серед літа», формують певний «горизонтально-смисловий» контекст, який ніби розділяє текст на дві частині, присвячені опису життя (ми в літо йшли, за бучні столи / нас садовили, вітальні тости) та смерті (зима, Сибір, каторга), у яких певним векторним конкретизатором, який позначає рух від народження до смерті, виступає речення «Ми в літо йшли, і звідти – в ранню / осінь». Уживання повторів лексеми «зима» поруч із прислівником «поскрізь» та прецедентною власною назвою «Сибір» допомагає автору передати почуття безвиході, приреченості ліричного героя, у контексті якого флорообраз сосен виступає символом молодого покоління.
Зауважимо, що лексеми на позначення пір року у поетичній мові Анатолія Мойсієнка набувають значного семантико-асоціативного потенціалу, характеризуються потужним образно-естетичним та експресивним розвитком і здатністю до створення нових конотацій. Названі характеристики номінацій пір року у більшості випадків актуалізуються за допомогою уведення автором дієслівної метафори. Так, зазначений художній засіб бере участь у змалюванні:
–початку певних часових періодів (Баян – вклечаний травневим зіллям, літо – зацвітає, ми – заквітнювали), порівняймо: То, вклечаний травневим зіллям, / Баян весільних заведе… / Й щедрото-ніжне, й золоте / Душі оте святе розкрилля… [Мойсієнко 2006, 29]; Коли зацвітає літо / першим червневим днем / І ластівка, / торкнувши крилом зеніту, / Припрошує в літо / мене…[Мойсієнко 2006, 34]; І ми в цім квітні. Вже й заквітнювали… / І з нами наша пісня на порі. / Й ні пагона на Болдиній горі / Ці птиці-блискавиці не склювали [Мойсієнко 2006, 80];
– тривання часових періодів (маки – зацвітали, сніги – лежать, зима – тече), наприклад: І маки зацвітали на засніжжі. / І друзі залишилися не згірші / З-між тих, що доля на зорі звела [Мойсієнко 2006, 84]; На тім далекім перепутті, / Де вкотре скресли береги, / Все ще лежать твої сніги, / Людьми і зимами забуті [Мойсієнко 2006, 45]; Тече у лютий каламуттю / Зима над лагідним Дніпром… [Мойсієнко 2006, 42];
– завершення певних часових періодів (літо бабине – відосеніло, сад – відзеленів): Вже й літо бабине давно відосеніло, / Червоні кетяги горять в пречистій цноті. / Ірпінь, Ірпінь… Вже й замело перони / Снігами несходимими, як вічність [Мойсієнко 2006, 33]; Зелений сад відзеленів… в зиму / Вніс сиву голову оголену свою [Мойсієнко 2006, 41].
Досліджуючи особливості вербалізації А. Мойсієнком мікрополів лексико-тематичної групи «номінації пір року», встановлено, що автор з метою створення поетичних образів зазначених часових відтинків використовує іменниково-прикметникові конструкції, які називають низку дистрибутивних ознак кожної пори року та супровідні їм явища. З огляду на семантику вербалізаторів, виокремлюємо такі ознаки:
– ‛метеохарактеристики’: А тут вітри немовби навіжені – / У кожен стовбур цілять, в кожну віть. / Тріщить кора, мов під ножем, аж млосно… / Аж виверта навиворіт мороз / Цупкі волокна надто віртуозно [Мойсієнко 2006, 41] – тут, окрім метеоатрибутів, образ лютої зими доповнюють акустичні (тріщить) й тактильні (цупкий) ознаки; Над Седневом – сади цвітуть, / Над Седневом – квітневі повені… / Хмарки понад полями йдуть, / Дощами теплими вщертовані [Мойсієнко 2006, 27], – бачимо синкретизм метеохарактеристик та температури;
– ‛температура’: Цей вересневий сад – немов причал, / Де важко крилять шхуни яблуневі, / Сповна відчувши на своїх плечах / Ранетами набитий туго невід. / Пора ділити золотий вантаж, / Пора вертать до отчого порога… / Цей вересневий сад мені теплом світа, / Де радощів по вінця і тривоги [Мойсієнко 2006, 39], – у наведеному уривку автор, використовуючи лексему, яка передає температурні характеристики «тепло», відносний прикметник із вказівкою на пору року «вересневий» та сполуку слів «золотий вантаж», створює образ бабиного літа, який контекстуально символізує життєвий досвід ліричного героя, час підведення підсумків прожитого життя для нього. Цілком протилежним за характером зображуваних температурних характеристик є поезія «Пора дощів…», у якій автор змальовує перехід осені в зиму, порівняймо:
Пора дощів
ще диха в спину,
І чвякіт груддям
ще не став,
Та вже морозцю перший спінінг
Хтось розкрутив поміж отав.
Зблисне
холодною блешнею
Ще вчора лагідний ставок…
Ось-ось… і клюне на гачок
Зима
Хурделиці клешнею
[Мойсієнко 2006, 40].
Поет неперевершено змальовує на всіх рівнях момент настання зими, використовуючи лексеми на позначення як температурних характеристик (холодний), так і респіраторних (дихати), а також одиниць на позначення акустичних (чвякіт) і тактильних (морозець) реалій. Лексеми «зблиснути», «лагідний» та метафорично-метонімічна персоніфікація художнього образу зими дозволяє митцю візуалізувати зазначену пору року;
– ‛колір’: За Ріпками – схили зелені… / І поїзд зелений весни / Стрімкіш все відходить від мене – / Крізь ночі, безсоння і сни [Мойсієнко 2006, 25] – у наведеному контексті лексема на позначення зеленого кольору покликана символічно передати образ юності, молодого життя, яке усвідомлюється ліричним героєм як тимчасове, плинне – тобто часова семантика посилюється таким атрибутом руху часу. Неолексема «прабілий-білий» у поезії «І гладжу трави шовковисті левів…» поруч із неологізмом «празелений» створює, на перший погляд, оказіональний контекст, однак образ вічного хвойного лісу нівелює зазначену оказіональність, органічно контамінуючи названі ознаки, порівняймо:
Зелені леви снилися мені.
А ліс стояв – немов і не вві сні –
Ялиново-справдешній, празелений.
І леви на прабілий-білий сніг,
Зелені светри повдягавши, всілись…
[Мойсієнко 2006, 111]
Час в аналізованому контексті, попри атрибути зими, не має зв’язку із порою року – він, швидше, статично-ретроспективний та усвідомлюється ліричним героєм як минуле лише для заявлення прецедентності, проте одразу, у межах одного віршового контексту, набуває невизначеності: Чи сон, чи яв? – лише зелений сміх; самий же ліричний герой починає також усвідомлювати себе не як особистість, а як певне явище – І я – саме лиш диво – не хлопча. Така метаморфоза ліричного героя та наявність образів лісу, казкових істот – левів допомагає поетові створити образ архетипного локусу, певного світу з глибин його (героя) підсвідомого.
Образну систему пір року у поетичних контекстах Анатолія Мойсієнка доповнюють як одиниці з акустичною семантикою (соната весни, дзвони над літом), так номінації на позначення відтинків доби з їхніми атрибутами (розпочинається день, рахувати дні, цей день, колись на світанку, з ранку до вечора) тощо.
Так, образ сонати весни у поезії «Сонати Чурльоніса» покликаний передати музичне розмаїття творів композитора, його геній і талант, порівняймо: Соната весни, і зорі соната, / І моря соната… Алегро… Фінале. / Не тане лиш сонце червоне / у шквалі навальнім – / Під нами, над нами, навколо – / соната п’ята [Мойсієнко 2006, 19].
Багатство художнього слова, ніжну тональність строф і образів поезії Євгена Гуцала у вірші, присвяченому йому, контекстуально змальовує метафорична конструкція «Дзвони / дзвіночками / бризнуть над літом», де лексема «літо» узагальнено передає тематично-образне наповнення текстів поета, а лексема «дзвіночки» – їхню тональність, порівняймо: «В зелених переспівах / зоряно-криляно-клично / Над вічним праполем і небом правічним / Душа засвітилася, повна довіри, / До сизого птаха і сивого звіра... / Дзвони / дзвіночками / бризнуть над літом» [Мойсієнко 2006, 36] – ад’єктивні лексеми «вічний» та «правічний», у яких часова семантика експлікується семами ‛вічний’ та ‛постійний’, допомагають автору охарактеризувати творчість поета як актуальну на всі часи.
Що стосується номінацій відтинків доби, то дослідження показало, що в деяких контекстах пряма номінація часу доби, посилена низкою лексем на позначення властивих йому асоціативних образів, допомагає поетові створити яскравий візуалізований художній образ пори дня, порівняймо:
Сахтять здалеку вивірки багать,
Стрибаючи з галузки на галузку…
А під ногами нам стернище луска!..
А далі – луки, й стежечка за гать.
Там палять пастухи сухе хвойє,
Попросимось у них заночувати.
Мені так любо поруч відчувати
Твою ходу і дихання твоє.
Б’є перепел в ніч росяним крилом.
Село ледь бовваніє ген позаду…
Хтось місяця золочену кокарду
Над мирним пасовиськом приколов.
Вже й вогнище… Тепло в обличчя диха…
І тріскотять сучки, немов горіхи
[Мойсієнко 2006, 104].
Так, у поезії наявні пряма номінація (ніч) та похідне від неї дієслово (заночувати), які виразно здійснюють семантичну конкретизацію пори дня. Однак, поет не обмежується лише ними – образ ночі посилено метафорами «вивірки багать», «б’є перепел», «місяця золочена кокарда», які допомагають автору передати додаткові зорові та слухові реалії, пов’язані із названою порою.
Також одиниці, використовувані автором для зображення часу доби, покликані увиразнити і посилити образи пір року, наприклад: Була весна. Ще не було нікого / На досвітку самім в його саду. / І сам він був іще Яновський-Гоголь, / Й нікого зовсім – у його саду [Мойсієнко 2006, 46] – тут бачимо метафорично-художнє текстове полотно, яке створює у свідомості читача поетично репрезентований образ початку життя, юності і незайманості внутрішнього світу ліричного героя, поетично названого садом.
Таким чином, як показало дослідження, образ часу у поезії Анатолія Мойсієнка актуалізовано численними мовними засобами. Частина з них – власне прямі номінації, покликана створити у тексті конкретизацію часових відтинків у свідомості читача. Лексеми-атрибути та лексеми на позначення реалій певної пори року чи дня допомагають автору передати внутрішній стан ліричного героя, колорит довкілля, створити у тексті певну настроєвість та власне увиразнити вияв атрибутів, властивих певних порі з метою максимального повного «занурення» читача в атмосферу поетичного тексту.
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
Бондар О. І. Лінгвістична категорія часу як відображення реального часу / О. І. Бондар // Мовознавство. – 1986. – № 2. – С. 41 – 45.
Бондар О. І. Темпоральні відношення в сучасній українській мові / Бондар О. І. – Одеса : Астропринт, 1996. – 191 с.
Дзиковская Л. Н. Художественное время и художественное пространство в лирике М. Волошина: дис. … канд. филол. наук : 10.01.02 / Дзиковская Лариса Николаевна. – Измаил, 2001. – 169 с.
Золотий гомін: Українська поезія світу / Упоряд. А.К. Мойсієнко. – К.: Молодь, 1991. – 352 с.
Мойсієнко А. К. Вибране: Поезії і переклади / Передмова акад. Жулинського М.Г. – К.: Фенікс, 2006. – 528 с.
Мойсієнко А. К. ЛЕЗА ЗЕЛ. Книга верлібрів. – К.: Дивосвіт, 2016. – 312 с.
Петрушенко В. Тлумачний словник основних філософських термінів. – Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. – 264 с.
Строкаль О. М. Індивідуально-авторське слово в системі художнього ідіостилю (на матеріалі поетичних творів В. Коломійця та П. Мовчана): дис. … кандидата філол. наук : 10.02.01 / Строкаль Олександр Миколайович. – К., 2011. – 179 с.
Oleksandr STROKAL,
Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),
Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language
and Applied Linguistics,
Taras Shevchenko National University in Kyiv
bul. Shevchenka, 14, Kyiv, 01033, Ukraine
Viktoriia DEMCHUK,
Master Student at the Department of Ukrainian Language
and Applied Linguistics,
Taras Shevchenko National University in Kyiv
bul. Shevchenka, 14, Kyiv, 01033, Ukraine
Олександр СТРОКАЛЬ,
кандидат філологічних наук, асистент кафедри української мови
та прикладної лінгвістики,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Вікторія ДЕМЧУК,
магістрант кафедри української мови та прикладної лінгвістики,
Київський національний університет імені Тараса Шевченка