Chrystyna Storozhuk
Substrates and adstrates in Ukrainian:
a problem of identification
Христина Сторожук
Проблема ідентифікації субстратів та адстратів української мови
ABSTRACT
The article deals with the issue of substrate and adstrate identification. The abysmal experience of European languages substratology studies is adjuvant for the research of the substratology issue in Ukrainian language. The article alludes to the data acquired from historical, anthropologic, ethnologic, toponymic and paleogenetic sources. Number of prominent scholars, Ukrainian scholars in particular, has been researching the issue, providing modern substratology with the information about possible substrates in European languages. Varying substrates and adstrates can be predisposed on the territory of ancient Europe, but the following information is still hypothetical and requires further profound investigation with the extra sources consolidation.
KEYWORDS: substrate, adstrate, substratology, Indo-European languages, Pictish, Celtic, Germanic, English, Trypillian, Greek, Latin, Irani, linguagenesis, linguistics.
Досвід субстратологічного дослідження мов Європи
Одним із найскладніших питань субстратологічного дослідження лексики, а так само фонетики, морфології, синтаксису є визначення мови або групи, родини мов, які справляли субстратний вплив на досліджувану мову.
Виходячи зі свідчень археології, історичної етнології, антропології, палеогенетики, історичної топонімії й етнонімії та багатьох інших міркувань (див. публікації В.П. Петрова, В.М. Даниленка, Д.Я. Телегіна, О.С. Стрижака, О.Б. Ткаченка, К.М. Тищенка, Ю.Л. Мосенкіса та ін. [Даниленко 1974; Петров 1972; Петров 1992; Стрижак 1989; Телегін 1990; Тищенко 1976; Тищенко 1994; Тищенко 2001; Тищенко 2003; Тищенко 2004; Тищенко 2006; Тищенко 2008; Ткаченко 1983; Ткаченко 1985; Ткаченко 1989]), у доісторичній Європі хоча б суто гіпотетично можна припускати наявність таких субстратів, як фінно-угорський або уральський, кавказький, включаючи і північнокавказькі, і південнокавказькі або картвельські мови, алтайський, берберо-лівійський, палеоєвропейський «арктичний» на зразок мови піктських написів стародавньої Британії, «перііндоєвропейський», тобто субстратний шар мов, що не належать до індоєвропейської мовної родини згідно з традиційною генеалогічною класифікацією мов, однак виявляють із цією родиною певні зв’язки, як от етруська, хуррито-урартські мови.
Має бути детально вивчений досвід субстратологічного дослідження інших індоєвропейських мов у його застосуванні до української мови.
Формулюючи теоретико-методологічну базу дисертаційного дослідження, ми звертаємося до досвіду вивчення тих мов, субстрати яких у лінгвістиці досліджують давно і різнобічно. Піктська мова являє собою мову, при вивченні якої можна застосувати синтез інформації писемних пам’яток історії, етнографії, антропології, генетики тощо. Окрім того, піктська мова репрезентує доіндоєвропейський мовний світ Європи, який міг бути репрезентований і в Україні до поширення індоєвропейських мов. Вивчаючи можливі доіндоєвропейські субстрати в українській мові та інших слов’янських мовах, необхідно звернути увагу на подібні субстрати в мовах сусідніх територій і сусідніх груп індоєвропейських мов, як-от германська, кельтська, романська, іранська та ін. Образи кельто-романського міфу і згодом роману про Трістана та Ізольду зберігають елементи піктського субстрату, що може вказувати на механізми передання і функціонування фольклорних елементі у тісному зв’язку з мовними[1].
Залучення свідчень про кельтські мови й можливі субстрати в них при вивченні субстратів української мови необхідно з декількох причин: по-перше, кельтські мови були поширені на значній території Європи, включаючи близько половини українських територій. Без свідчення кельтських мов і кельтської історії та доісторії неможливо об’єктивно й повно висвітлити історію, а особливо доісторію української мови. По-друге, кельтські мови певною мірою становили адстрат, а на деяких територіях, можливо, й субстрат української мови, що засвідчено топонімами й етнонімами заходу України, які традиційно вважають кельтськими за походженням (Галичина, бойкита ін.). По-третє, деякі дослідники припускають вплив кельтської культури на Київську Русь найдавнішого етапу її існування, передусім у сфері язичництва (волхви). По-четверте, останнім часом у публікаціях В.Г. Скляренка обґрунтована теорія кельтського походження назви Русі та низки давньоруських імен, що підтверджується етнонімічними й топонімічними паралелями кельтських і українських територій. Зважаючи на все сказане, лінгвістичні свідчення про кельтські мови та можливі субстрати в них, поряд із історичними, етнографічними та іншими свідченнями про походження та давні зв’язки кельтів, набувають першорядного значення для комплексної міждисциплінарної інтерпретації мовної ситуації в стародавній Україні й серед іншого вивчення субстратів української мови.
Досвід мовної та позамовної інтерпретації субстратів англійської та прагерманської мов необхідно залучити при формуванні теоретико-методичної бази здійснюваного дослідження через те, що теорія й методика субстратологічного дослідження англійської мови та її реконструйованого предка – прагерманської мови, може виявити певну подібність до теорії методики субстратологічного дослідження української мови та її реконструйованого предка – праслов’янської мови. Незважаючи на те, що прагерманська й англійська мови, з одного боку, і праслов’янська й українська мови, з другого боку, формувались і функціонували на різних територіях і в різних умовах, це були територіально і хронологічно близькі й водночас близькоспоріднені мови й мовні групи. До того ж структура прагерманської мови з погляду відкритоскладності виявляє типологічну близькість до праслов’янської мови. Усе сказане змушує, принаймні гіпотетично, припускати ізоморфізм розвитку двох мовних груп і шукати спільні тенденції їх формування й функціонування з погляду внутрішньомовних, зовнішньо мовних та позамовних аспектів.
Досліджуючи гіпотетичний трипільський субстрат української мови, який може виявлятися на рівні праслов’янської мови, розмовної мови Київської Русі й пізніших етапів розвитку української мови [Мосенкіс 2001], необхідно було б з’ясувати питання про можливе співвідношення субстратних лексем із кожним із названих мовних об’єднань. А тим часом уральським, алтайським, берберо-лівійським мовам уваги приділено не було, на що на основі низки етимологій слушно вказав Д.І. Переверзєв.
Генеалогічна ідентифікація субстратних елементів тієї або іншої мови вимагає максимальної уваги до позамовних аспектів мовних контактів субстратного типу. Пор. такий методологічний недолік субстратологічних етимологічних досліджень С.В. Борщевського, як недостатня увага до співвіднесення етимологічних паралелей зі свідченнями позамовної дійсності. Наприклад, згідно з припущеннями С.В. Борщевського, латинська назва стеблини індійського проса запозичена з баскської мови [Борщевський 2010, с. 134], латинська назва африканського дерева – з фінно-угорських мов [Борщевський 2010, с. 141], а латинська назва єгипетського дерева розглянута як субстратна з прототипом у фінській назві квітки [Борщевський 2010, с. 141]. Логічніше припустити, що назви індійських та африканських рослин прийшли з мов відповідних регіонів.
До інших методологічних недоліків запропонованих С.В. Борщевським етимологій субстратних слів слід уналежнити недостатню увагу до історичної фонетики (англ. rain«дощ» і баск. laino «туман», однак нім. Regen «дощ»), розгляд серед джерел субстрату запозичень, навпаки, з індоєвропейських мов до неіндоєвропейських (зокрема, германізмів у фінській і баскійській мовах [Борщевський 2010, с. 141, 144]).
Останнім часом В.В. Напольських зробив спробу пов’язати догерманський, докельтський і дофінноугорський (досліджуваний естонським лінгвістом П. Арісте) субстрати з історичними піктами – ідеться про можливість існування спільного для різних мовних об’єднань палеоєвропейського субстрату [Напольских 1990; Напольских 1997]. Т. Феннеманн припускає, що не тільки на германські, але й на кельтські та італьські мови вплинув субстрат, споріднений із баскською мовою [Vennemann 1998]; проте, перший германський пересув приголосних Т. Феннеманн пояснює впливом пунічної (карфагенської) мови [Феннеманн], для чого немає достатніх підстав: немає свідчень такого помітного контакту прагерманців і карфагенян, який міг би вакликати настільки масштабні фонетичні зміни. Субстратний вплив баскської мови (або споріднених із баскською мов, нині зниклих) на інші мови Європи досліджує С.В. Борщевський. Баскську мову деякі дослідники вважають спорідненою з картвельськими мовами Кавказу [Марр 1987; Braun 1998][2].
Дослідники також розглядають свідчення реліктових мов Середземноморсько-Чорноморського басейну. Результати дослідження таких мов – кіммерійської, етруської, хаттської та хуррито-урартських – переважно негативні: усі названі мови, за винятком деяких застережень щодо кіммерійської, дослідник виключені з числа можливих джерел вивчення доіндоєвропейського, зокрема й трипільського, мовного субстрату [Мосенкіс 2002][3].
Іранський субстрат і адстрат української мови
Осмислення досвіду вивчення субстратно-адстратних відношень української мови з іншими мовами, зокрема іранськими, кельтськими, тюркськими, фінно-угорськими та ін., необхідне для моделювання причин і процесів виникнення інших можливих субстратів та адстратів у мові, етимологізації лексики невідомого та дискусійного походження на основі комплексної інтерпретації внутрішньомовних, зовнішньомовних та позамовних чинників мовного розвитку.
Іранізми в українській та інших слов’янських мовах досліджували В.І. Абаєв, Д.Й. Едельман, А.А. Залізняк, О.С. Стрижак, К.М. Тищенко, В.М. Топоров, О.М. Трубачов та ін. [Абаев 1965; Зализняк 1962; Залізняк 1963; Стрижак 1988; Стрижак 1991; Тищенко 1994; Тищенко 2004; Тищенко 2006; Трубачев 1991; Трубачев 2004; Эдельман 2002].
Згідно з сучасними археологічними й історичними уявленнями, взаємодія слов’янських та іранських народів і мов розпочалася не пізніше І тисячоліття до н.е., коли велику частину території України займали скіфи. Основною мовою скіфів і скіфської верхівки була іранська (В.І. Абаєв та ін.), однак не виключена наявність у складі цих племен також слов’янських та інших, наприклад кавказьких і тюрксько-монгольських, етносів. Очевидно, слов’янсько-іранську міжмовну взаємодію можна описувавти спершу як субстратну (слов’янізація залишків скіфо-сарматських племен), а пізніше як адстратну (взаємовідносини сусідніх слов’янських та іранських мов).
З іранських мов до слов’янських успадковані дуже знакові й сакрально навантажені лексичні елементи, як-от Бог, Господь, рай, на думку деяких дослідників ірій, такожватра, пан, собака, топір, хата, ящер [ЕСУМ, т. 5, с. 16; Зализняк 1962; Трубачев 2004; ЭССЯ, т. 7, с. 197–198; ЭССЯ, т. 8, с. 21–22, 236–237] (там само і критика деяких іранських етимологій слов’янської лексики), сакралізовані словосполучення формульного типу (Бога ради), фонетичні риси, наприклад, українське [г], тоді як у праслов’янській мові, згідно з лінгвістичними реконструкціями, існувало тільки [ґ] = [g], детальніше див.: [Ткаченко 1998]. Згідно з деякими припущеннями, навіть етноніми серби і хорвати являють собою, відповідно, індійську й іранську форми того самого найменування, оскільки в іранських мовах відбувся перехід s > h [ЭССЯ, т. 8, с. 150–151]. Значним є іранський вплив на східнослов’янський фольклор (давньоруські оповіді про Єруслана Лазаревича та ін.). Серед шістьох найголовніших язичницьких богів, ідоли яких установив князь Володимир у Києві в 980 році, Хорс і Семаргл мають іранські імена (позначення сонця й найменування священного птаха), тоді як для імен двох інших давньоруських богів, Мокоші (серед вищезгаданих шести) і Сварога (поза згаданими шістьма) припускають давньоіндійські етимології. Імена Кия, Щека і Хорива можуть бути інтерпретовані на основі іранських мов. Не виключено, що найменування Кощія чарівних казок і ящера обрядових пісень також сягає іранських мов, а саме найменування змія Ажи-Дахака[4].
Зі сказаного випливає, що іранські мови справляли вплив на слов’янські і в праслов’янський період, і в період Київської Русі, що привело до наявності іранізмів серед загальних і власних слов’янських назв сакральної сфери. Таким чином, узаємодія мовців відбувалася передовсім у сфері міфології та культів.
Кельтський адстрат української мови
Пізнання сутності кожного явища потребує звернення до проблеми його витоків та етапів становлення. Не є винятком і українська мова. «Давня історія ледь не кожної сучасної країни постає як нескінченний ланцюг народів і культур, що розквітали й згасали на її території» [Казакевич 2010, с. 5].
Українська кельтологія репрезентована працями лінгвістів В.Г. Скляренка, К.М. Тищенка, О.С. Стрижака, істориків С.П. Шелухина, Г.М. Казакевича, В.С. Ідзьо [Ідзьо 2002; Шелухин 1992]. Кельтські мови[5] винятково цікаві для лінгвосубстратологічного дослідження української мови тим, що зазнали субстратного впливу мов попереднього населення відповідних територій, у свою чергу, і самі істотно вплинули як субстрат на такі мови, як іспанська, французька, меншою мірою англійська[6].
Загальновідомим є перебування кельтів у часи їхнього найбільшого розселення на території України, передусім у районі Карпат. Кельти активно контактували з давніми племенами України, особливо із фракійцями і праслов’янами. Із кельтами, яких у Франції називали галлами, пов’язують назву історичної області України Галичина. Назву української етнографічної групи бойків, як і назва Богемії, виводять від найменування кельтського племені боїв. Дослідниця власних назв України І.М. Желєзняк вважає. що паралелі цих назв із назвами окремих річок та інших територіальних об’єктів Іспанії та Франції пояснюється саме кельтськими переселеннями на територію України [Желєзняк 1993]. Проблемам мовної взаємодії кельтів і слов’ян присвятили свої публікації О.О. Шахматов, О.С. Стрижак, К.М. Тищенко. Білоруський мовознавець В.В. Мартинов дослідив вплив кельтської культури та назв її предметів на праслов’ян. Г.М. Казакевич вивчає контакти давніх кельтів із Україною в історичному і фольклористичному аспектах.
Багато власних назв на території Західної Європи також мають кельтське походження[7]. Особливо цікаві приклади близькості українських і західноєвропейських топонімів кельтського походження, які розглядають О.С. Стрижак, І.М. Желєзняк, К.М. Тищенко та ін.
Академік В.Г. Скляренко опублікував серію лінгвокельтологічних статей у журналі «Мовознавство» і згодом виклав власну концепцію у формі книги [Скляренко 2006]. Запропоновано і обґрунтовано кельтську теорію походження назв Русь і варяги. Автор звертається до позиції таких дослідників, як С.П. Шелухин, Б.О. Унбегаун, Г.К. Василенко, А.Г. Кузьмін, що припускали походження назви Русі від імені кельтського племені rutheni [Скляренко 2006, с. 6, 17, 93]. Виявляється, що балтійських слов’ян називали не тільки ругами й руянами, але й рутенами (мешканці Рюгена – Rutheni, ХІІ ст.) [Скляренко 2006, с. 8–15]. В.Г. Скляренко вважає, що «варяги-руси були західнослов’янсько-кельтського походження, а азовсько-чорноморські руси – східнослов’янсько-кельтського походження» [Скляренко 2006, с. 42]. Запропоновані кельтські етимології цілої низки імен, зафіксованих у літописній традиції Київської Русі.
Г.М. Казакевич наголошує на спільній кельтській спадщині багатьох європейських народів, включаючи романців, германців та слов’ян [Казакевич 2010, с. 38], показує місце кельтів у європейській та українській історії [Казакевич 2006]. Дослідник підкреслює, що в язичницькій Ірландії теслярі, ковалі, воїни, арфісти, поети, друїди, лікарі, кравці та мідники утворювали єдиний соціальний прошарок «людей мистецтва». Вони могли на власний розсуд змінювати місце свого проживання, переходити з одного племені до іншого» [Казакевич 2010, с. 113–114], і таку інформацію можна інтерпретувати як позамовну аргументацію традиційної версії походження назви ліків у слов’ян від германців і в тих від кельтів, а також гіпотези виведення назви волхвів від назви волохів, первісно кельтів, див. нижче.
Якщо виведення О.О. Шахматовим із кельтськиих мов слів бояри, влада, язик [Казакевич 2010, с. 194] малопереконливе, оскільки перше – тюркізм, останні – праіндоєвропейські, то обстоювана О.О. Шахматовим ідея кельтського походження слов’янської назви яблука [Казакевич 2010, с. 196] небезпідставна в контексті культу яблука у кельтів і близькості слов’янських і кельтських назв; Д.І. Переверзєв (усне повідомлення) інтерпретує зменшувально-пестливий суфікс слов’янської назви яблука, так само як і назв Сонця, Місяця, серця та яйця, як свідчення про стародавні культи позначуваних ними об’єктів позамовної дійсності.
Існує не раз висловлюване припущення про те, що давньоруські волхви – це первісно кельтські жерці, які тікали з Західної Європи, де християнізація відбувалася раніше, до Східної, зокрема й на Русь.[8] Згідно з такою гіпотезою, слово волхв виступає похідним від слова волох, що первісно позначало кельта, звідки англ. Welsh «валлійський, уельський», укр. валлієць, Уельс, а згодом стало позначати представника романських народів, пор. укр. Волощина, рос. Валахия «частина Румунії», польськ. Włochy«Італія». Зазначена гіпотеза добре узгоджується з припущенням про кельтське походження імені й частково образу Дажбога, ім’я і функції якого близькі до ірландськогоДагди, про таку відповідність див.: [Казакевич 2010, с. 195][9].
Виходячи з усього сказаного, ключовими серед гіпотетичних кельтизмів української та деяких інших слов’янських мов слід уважати Русь / Рутенія, Дажбог та волхв. До вірогідних кельтизмів уналежнюють і лексему корова з незакономірною для слов’янських мов відсутністю переходу початкового к в с, пор. закономірний слов’янський відповідник того самого індоєвропейського кореня сарна.
Є всі підстави обстоювати думку про те, що матеріальна та духовна культура кельтів може бути розглянута як позамовна основа дослідження кельтського адстрату в українській мові. З методологічного погляду винятково важливо, що сучасні генетичні дослідження, здійснені Б. Сайксом та його колегами, установили: кельтські народи Британських островів генетично пов’язані не з континентальними кельтами. а з більш давніми, докельтськими племенами Західної Європи – іберами, що переселялися з Іспанії в період новокам’яного віку (неоліту). Це означає. що докельтське населення Британських островів не було витіснене прибульцями, а навпаки, переселенці-кельти розчинилися в попередньому населенні, передавши йому свою культуру та мову. Переселення кельтьів до Британії та Ірландії відбувалося в першій половині І тисячоліття до н.е. Осмислення наведеного факту дозволяє реконструювати механізми субстратно-адстратно-суперстратної взаємодії мов, зокрема й щодо передісторичної України.
Іранський субстрат і частково кельтський адстрат в українській мові певною мірою опосередковані посередництвом праслов’янської мови. Іранізми слов’янських мов не обмежуються лексикою, серед якої й надзвичайно важливі найменування з сакральної сфери, як-от Бог, а стосуються і фонетики. Значна частина контактів із кельтськими мовами припадає на період перед утворенням Київської Русі, пор. теорію кельтського походження назви Русь.
Таким чином, серед іранізмів і кельтизмів української мови є великою мірою навантажені в сакрально-міфологічному плані лексеми, що відігравали значну роль у мовній картині світу стародавніх українців.
Грецький і латинський адстрати української мови
Грецизми української мови досліджені А.О. Білецьким, О.Д. Пономаревим та ін. Найдавніші латинські запозичення в українській мові досліджує К.М. Тищенко, пізніші – С.П. Гриценко, В.М. Миронова та ін. [Гриценко 2002; Тищенко 2004]
Позамовною основою утворення лексичного адстрату грецького і римського походження в українській мові було просування Римської імперії на схід Балканського півострова, де утворилося балкано-романське мовне середовище (позамовний чинник). Носії народної латини завдяки субстратному впливові палеобалканських мов (зовнішньомовний чинник) і внутрішній диференціації самої латинської мови (внутроішньомовний чинник) вступили в контакт із носіями слов’янських мов. Однак основна частина латинізмів увійшла в українську мову через посередництво середньогрецької або візантійської мови, що обслуговувала Візантійську або Ромейську імперію, утворену наприкінці існування імперського Риму. На противагу незначній частині адстратних запозичень язичницького періоду (комора, корабель та ін.), найбільша частина грецьких адстратизмів увійшла до української та інших східнослов’янських мов завдяки прийняттю християнства за візантійським обрядом. Багато елементів такої лексики належать до сакральної християнської сфери (див. дослідження В.В. Німчука та представників його наукової школи), на противагу лексиці сакральної язичницької сфери, первісна семантика, специфіка функціонування та шляхи входження якої в мову значно менш вивчені порівняно з християнською лексикою. Лексика греко-римського походження функціонує не тільки в книжній, а й у народній мові українського фольклору, що детально досліджує В.Ф. Вакуленко.
До ключових сакральних лексем української мови, що репрезентують язичницьке світобачення і походять із латинської мови через грецьку, належать назва свята зимового сонцестояння Коляда і виконуваних під час відзначення цього свята колядок, назва свята літнього сонцестояння Купала (очевидно, язичницьки осмислений епітет Івана Хрестителя) і виконуваних під час цього свята купальських пісень.
Субстратно-адстратна взаємодія з іншими мовами
Дослідження стародавньої взаємодії української мови з балтійськими (див., напр.: [Непокупний 1981]) невіддільне від ширшої проблеми балто-слов’янських міжмовних узаємин і тих аспектів проблеми походження слов’янських мов, які стосуються їх узаємовідносин із балтійськими.
Українсько-румунські міжмовні взаємини детально досліджені С.В. Семчинським, див., наприклад: [Семчинський 1983].
В українській мові можна припускати наявність іще деяких адстратів, зокрема тюркського, детально вивченого в публікаціях М.О. Баскакова, Р.В. Болдирєва, І.Г. Добродомова, Ф.Є. Корша, В.В. Лободи, О. Макарушки, П.М. Меліоранського, Є.С. Отіна, Г.І. Халимоненка та ін. [Баскаков 1985; Болдирєв 1968; Болдирєв 1974; Болдирєв 1993; Болдирєв 2000; Добродомов 1969; Добродомов 1974; Корш 1903; Корш 1906; Корш 1909; Лобода 1978; Макарушка 1895; Мелиоранский 1906; Отін 1969; Халимоненко 1996]. Слід підкреслити, що контакти слов’янських мов із тюркськими датують іще праслов’янським періодом, тобто часом не пізніше середини І тис. до н.е., наприклад: товар, відповідники в усіх підгрупах слов’янських мов, прасл. *tovarъ «худоба; майно», «запозичення з тюркських мов» [ЕСУМ, т. 5, с. 586]; чекан із відповідниками в усіх підгрупах слов’янських мов та праслов’янською реконструкцією також уважають давнім запозиченням із тюркських мов [ЕСУМ, т. 6, с. 291]. До ключових слів української мовної картини світу належать такі тюркізми, як козак, гайдамака.
Узаємодію з фінно-угорськими мовами можна інтерпретувати як субстратну (давніший шар) і адстратну (пізніший шар), пор., наприклад, припущення про те, що праслов’янські праформи українських слів щупак, щука відображають варіативність вихідної для них фінно-угорської назви тієї самої риби [ЕСУМ, т. 6, с. 515]. Стародавні фінно-угорські запозичення зі сфери міфологічних уявлень – дуб і щука, що належать до праслов’янського періоду взаємодії. Субстратно-адстратна взаємодія української та інших слов’янських мов із іранськими та з фінно-угорськими уявляється подібною.
В.В. Мартинов досліджував найдавніші періоди взаємодії слов’янських мов із германськими та італьськими, які сягають часів формування праслов’янської мови [Мартынов 1963; Мартынов 1967; Мартынов 1982] й через те виходять за межі нашого дослідження передусім зважаючи на хронологічні причини.
Особливої різноманітності в аспекті і хронології, і мовної належності набуває модель субстратних впливів на формування української мови у палеоономастичних дослідженнях К.М. Тищенка.
Винятково широкий спектр передісторичних і ранньоісторичних контактів української мови з іншими мовами Сходу і Заходу інтерпретує у своїх дослідженнях К.М. Тищенко. Значну увагу зазначений дослідник приділяє топоніміці. Так, він виявляє низку монголізмів (наприклад, Дорогожичі в Києві – від монг. даруган «зберігач печатки, губернатор, командувач» [Тищенко 2010, с. 10])
К.М. Тищенко вважає, що «мабуть сама сутність української передісторії – кельто-іранська» [Тищенко 2010, с. 16]. Так, із назвою кельтського племені бритів пов’язана українська назва Бричківка, тоді як із кельтською Галатією – назва Голотки [Тищенко 2010, с. 24–25], тоді як від найменування іранськомовного народу осетинів ясипоходить назва Ясень [Тищенко 2010, с. 59]. Дослідник звертає увагу на концепцію В.В. Мартинова, згідно з якою в праслов’янському словникові є пари семантично близьких слів італьського й балтійського походження, а також підтримує гіпотези про трикомпонентний італокельтсько-балто-іранський етногенез слов’ян та фракійську мову трипільської культури [Тищенко 2006, с. 26, 117].
До спільнослов’янських запозичень із фінської мови К.М. Тищенко уналежнює такі як дуб, щука, сом та деякі інші, серед яких і суто українські фінізми, включаючи й діалектизми, невідомі російській мові [Тищенко 2006, с. 53].
Поряд із тим дослідник припускає присутність фінікійців у Наддніпрянщині, наприклад, українські назви населених пунктів на зразок Мохнате, Мохначі – від фінікійської назви Палермо Маханата «укріплення» [Тищенко 2010, с. 20–21], пор. Щурівці від назви Ассирії [Тищенко 2010, с. 24], Демешкове від назви Дамаска [Тищенко 2010, с. 26]. Відкриттям дослідника є арабська топонімія України, наприклад, Оришківці від найменування населеного пункту в Алжирі Арріс, Гусина поляна від імені Гусейна,Мила від назви міста в Алжирі Ель-Міліа [Тищенко 2010, с. 125, 127–128]. Контакти з арабами впливали й на фольклор, так, ім’я й образ Змія Горинича походять від арабського полководця Гаруна аль-Рашида [Тищенко 2010, с. 175].
Є також єгипетські й урартські топонімі [Тищенко 2010, с. 21]. Наприклад, Чижевичі й Киселеве – від назви єгипетського місця розташування пірамід Ґізе [Тищенко 2010, с. 25].
Значне місце в українській топонімії посідають і палеобалканські топоніми, наприклад, Дача, Новодачне, Стародачне, Удачне, Неудачне – від назви фракійського племені даків [Тищенко 2010, с. 26]. Іще більша роль належить місцевим назвам грецького походження, наприклад, Юнаки, В’юнія, Ониськове, Золотоноша – від найменування греків-іонійців, Куколка від назви грецьких островів Киклади, Криничани від назви заснованої греками держави в Африці Киренаїка [Тищенко 2010, с. 27–29]. До слідів Риму належать, серед багатьох інших, Колоколин від імені римського імператора Каракалли, Красуля від імені римського полководця Краса [Тищенко 2010, с. 29, 31]. Спостерігаються зв’язки й із Малою Азією, наприклад, Безлюдівка від назви малоазійської держави Лідія, Мозолівка від імені малоазійського царя Мавзола [Тищенко 2010, с. 31]. Серед германських відповідників слов’янських власних назв особливе зацікавлення виклигає інтерпретація імені давньоруського бога Сварога у зв’язку з готськимsweorc «грозова хмара» [Тищенко 2010, с. 91].
К.М. Тищенко запропонував стратиграфічну хронологію фактів української топонімії та запозиченої лексики [Тищенко 2005; Тищенко 2006, с. 7–11].
Наявні всі підстави погодитися з висновком К.М. Тищенка про те, що етногенез – не разова подія, а процес, він триває, допоки триває народ [Тищенко 2006, с. 407].
Література:
1. Абаев В. И. Скифо-европейские изоглоссы на стыке Востока и Запада / Василий Иванович Абаев. – М.: Наука, 1965. – 168 с.
2. Баскаков Н.А. Тюркская лексика в “Слове о полку Игореве” / Николай Александрович Баскаков. – М.: Наука, 1985. – 208 с.
3. Болдирєв Р.В. Деякі тюркські елементи українського словника / Р.В. Болдирєв // Беларуская лексікалогія і этымалогія (Праграма і тэзісы дакладаў міджэспубліканскай канферэнцыі па беларуская лексікалогіі і этымалогіі, 19–23 лютага 1968 г.). – Мінск: Навука і тэхніка, 1968. – С. 15–18.
4. Болдирєв Р.В. Лексична Палеославія у координатах індоєвропейської та неіндоєвропейської етимології (аспекти стратиграфії) / Р.В. Болдирєв // Науковий вісник Кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету. – К.: Вид-во Київського державного лінгвістичного університету, 2000. – Вип. 4. – С. 61–72.
5. Болдирєв Р.В. Лексичні орієнталізми індоєвропейських мов і етимологія / Р.В. Болдирєв // Науковий вісник Кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету. – К.: Вид-во Київського державного лінгвістичного університету, 2000. – Вип. 3а. – С. 111–133.
6. Болдирєв Р.В. Протославіка й генезис назв металів / Р.В. Болдирєв // Актуальні питання мовознавства у світлі праць Б.О.Ларіна і Ф.П.Філіна. – К.: Київський державний педагогічний інститут, 1993. – С. 26–28.
7. Болдирєв Р.В. Лексика тюркського походження у слов’янських мовах / Р.В. Болдирєв, Егава Хіраюкі // Науковий вісник Кафедри ЮНЕСКО Київського державного лінгвістичного університету. – К.: Вид-во Київського державного лінгвістичного університету, 2000. – Вип. 1. – С. 246–251.
8. Болдырев Р.В. Некоторые вопросы историко-этимологического изучения тюркских лексических элементов украинского языка / Р.В. Болдырев // Тюркизмы в восточнославянских языках. – М.: Наука, 1974. – С. 9. Борщевський С.В. Доіндоєвропейський субстрат у лексиці словянських, германських і романських мов (на матеріалі української, польської, англійської, німецької та італійської мов): дис. … канд. філол. наук: 10.02.15 – загальне мовознавство / Сергій Вікторович Борщевський; Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова. – Київ, 2010. – 210 арк.
10. Гриценко С.П. Лексичний вплив як чинник динаміки структури мови-реципієнта (на матеріалі латинських запозичень українських пам’яток кінця XVI – XVII ст.): Дис. ... канд. філол. наук: 10.02.15 / Світлана Павлівна Гриценко; Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 290 арк.
11. Даниленко В.Н. Энеолит Украины: Этноисторическое исследование / Владимир Николаевич Даниленко. – К.: Наукова думка, 1974. – 176 с.
12. Добродомов І.Г. Про булгарські елементи української мови / І.Г. Добродомов // А.Ю.Кримський – україніст і орієнталіст (Матеріали ювілейної сесії до 100-річчя з дня народження). – К.: Наукова думка, 1974. – С. 165–166.
13. Добродомов І.Г. Українське акання і булгарсько-чуваські запозичення / І.Г. Добродомов // ХІІІ Республіканська діалектологічна нарада: Тези доповідей. – К., 1969. – С. 147–149.
14. Желєзняк І.М. Слов’янсько-трансєвропейські топонімні ареали / І.М. Желєзняк // Слов’янське мовознавство: Доповіді на ХІ Міжнародному з’їзді славістів. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 5–15.
15. Зализняк А.А. О характере языкового контакта между славянскими и скифо-сарматскими племенами / А.А. Зализняк // Краткие сообщения Института славяноведения АН СССР. – 1963. – Вып. 38. – С. 3–22.
16. Зализняк А. А. Проблемы славяно-иранских языковых отношений древнейшего периода / А.А. Зализняк // Вопросы славянского языкознания. – 1962. – № 6. – С. 28–45.
17. Ідзьо В.С. Кельтська цивілізація на території України / В.С. Ідзьо. – Львів: Сполом, 2002. – 343 с.
18. Казакевич Г.М. Кельти на землях України: археологічна, мовна та культурна спадщина / Геннадій Михайлович Казакевич. – К.: Видавець Сергій Наливайко, 2010. – 304 с.
19. Казакевич Г. Кельти на землях України (ІІІ-І ст. до н.е.) / Г.М. Казакевич // Історичний журнал. – 2006. – № 4. – С. 22–31.
20. Казакевич Г.М. Кельти: традиційна культура та соціальні інститути / Геннадій Михайлович Казакевич. – К.: Фітосоціоцентр, 2006. – 260 с.
21. Корш Ф.Е. О некоторых бытовых словах, заимствованных древгними славянами из так называемых урало-алтайских языков / Ф.Е. Корш // Сборник в честь 70-летия Г.Н. Потанина. – СПб., 1909. – С. 537–546 (Записки Русского географического общества по отделению этнографии. – Т. 34).
22. Корш Ф.Е. По поводу второй статьи проф. П.Мелиоранского о турецких элементах в языке “Слова о полку Игореве” / Ф.Е. Корш // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб., 1906. – Кн. 1. – С. 259–315.
23. Корш Ф.Е. Турецкие элементы в языке Слова о полку Игореве (Заметки к исследованию П.М.Мелиоранского) / Ф.Е. Корш // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской академии наук. – СПб., 1903. – Т. 8. – Кн. 4. – С. 1–58.
24. Лобода В.В. Тюркський елемент у північнопричорноморській топонімії / В.В. Лобода // Українське мовознавство. – К.: Вища школа, 1978. – Вип. 6. – С. 92–101.
25. Макарушка О. Словар українських виразів, перенятих з мов туркських / О. Макарушка // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. – Львів, 1895. – Т. 5. – С. 1–14.
26. Марр Н.Я. Баскско-кавказские лексические параллели / Николай Яковлевич Марр. – Тбилиси: Мецниереба, 1987. – 192 с.
27. Мартынов В.В. О возможности италийско-славянских языковых контактов древнейшей поры / В.В. Мартынов // Проблемы диахронии в изучении романских языков. – Минск: Изд-во Белорусского ун-та, 1967. – С. 116–118.
28. Мартынов В.В. Славяно-германское лексическое взаимодействие древнейшей поры / В.В. Мартынов. – Минск: Высшая школа, 1963. – 248 с.
29. Мартынов В.В. Становление праславянского языка по данным славяно-иноязычных контактов / В.В. Мартынов. – Минск: Наука и техника, 1982. – 44 с.
30. Мелиоранский П.М. Заимствованные восточные слова в памятниках русской письменности домонгольского времени / П.М. Мелиоранский // Известия Отделения русского языка и словесности Императорской АН. – 1906. – Т. 10. – Кн. 4. – С. 109–134.
31. Мосенкіс Ю.Л. Мова трипільської культури: Джерела, методи, результати реконструкції / Юрій Леонідович Мосенкіс. – К.: НДІТІАМ, 2001. – 164 с.
32. Мосенкіс Ю.Л. Теорія субстрату як матеріал спецкурсу “Мовні контакти” / Ю.Л. Мосенкіс // Актуальні проблеми української лінгвістики: теорія і практика. – К.: Вид.-полігр. центр “Київський університет”, 2002. – Вип. VII. – С. 33–39.
33. Мосенкіс Ю.Л. Трипільська генеза милозвучності української мови / Ю.Л. Мосенкіс. – К., 2002.
34. Напольских В.В. Происхождение субстратных палеоевропейских компонентов в составе западных финно-угров / В.В. Напольских // Балто-славянские исследования 1988-1996. – Москва, 1997. – с. 198-208.
35. Напольских В.В. Палеоевропейский субстрат в составе западных финно-угров / В.В. Напольских // Uralo-Indogermanica. Балто-славянские языки и проблема урало-индоевропейских связей. Материалы конференции.– Москва, 1990. – Часть 2. – с. 128-134.
36. Отін Є.С. До етимології слова товариш / Є.С. Отін // Мовознавство. – 1969. – № 5. – С. 58–62.
37. Петров В.П. Етногенез слов’ян: Джерела, етапи розвитку і проблематика / Віктор Платонович Петров. – К.: Наукова думка, 1972. – 216 с.
38. Петров В. П. Походження українського народу / Віктор Платонович Петров. – К.: Фенікс, 1992. – 192 с.
39. Семчинський С.В. Про слов’яно-східнороманську мовну взаємодію (наслідки досліджень і нові завдання) / С.В. Семчинський // Мовознавство. – 1983. – № 2. – С. 14–23.
40. Скляренко В.Г. Русь і варяги: Історико-етимологічне дослідження / Віталій Григорович Скляренко. – К.: Довіра, 2006. – 120 с.
41. Стрижак О.С. Етнонімія Геродотової Скіфії / Олексій Сильвестрович Стрижак. – К.: Наукова думка, 1988. – 224 с.
42. Стрижак О.С. Етнонімія Птолемеєвої Сарматії. У пошуках Русі / Олексій Сильвестрович Стрижак. – К.: Наукова думка, 1991. – 224 с.
43. Стрижак О.С. Кельти й Україна / О.С. Стрижак // Україна. Наука і культура. – 1989. – Вип. 28. – С. 266–277.
44. Телегин Д.Я. Иллирийские и фракийские гидронимы правобережной Украины в свете археологических исследований / Д.Я. Телегин // Вопросы языкознания. – 1990. – № 4. – С. 46–60.
45. Тищенко К.М. Ґорґани, Свірж, Стрибіж: наші вічні сусіди – іранці / К.М. Тищенко // Східний світ. – 2008. – № 1. – С. 170–180.
46. Тищенко К.Н. Общие лексические изоглоссы восточнославянских и иберо-кавказских языков / К.Н. Тищенко // Вопросы языковой структуры. — К.: Изд-во Киевского гос. ун-та, 1976. – С. 45–51.
47. Тищенко К.М. Іншомовні топоніми України: Етимологічний словник-посібник / Костянтин Миколайович Тищенко. – Тернопіль: Мандрівець, 2010. – 240 с.
48. Тищенко К.М. Іранські ізоглоси слов’янських мов / К.М. Тищенко // Східний світ. – 1994. – № ½. – С. 125–134.
49. Тищенко К.М. Кельтські етимології. І. Етнос (1-3) / К.М. Тищенко // Мовознавство. – 2003. – № 4. – С. 3-16; № 5. – С. 35-43; № 6. – С. 42-54.
50. Тищенко К.М. Кельтські назви селищ на витоках річок України / К.М. Тищенко // Народна творчість і етнографія. – 2003. – № 5/6. – С. 63–73; 2004. – № 3. – С. 109–119.
51. Тищенко К.М. Контури лексико-топонімічної стратиграфії України і етногенез українців // Народна творчість та етнографія. – 2005. – № 4. – С. 31–42.
52. Тищенко К.М. Мовні дарунки давніх сусідів: від скіфів до хозарів / К.М. Тищенко // Урок української. – 2004. – № 5/6. – Вкладка, с. 1-32.
53. Тищенко К.М. Мовні контакти: свідки формування українців / Костянтин Миколайович Тищенко. – К.: Аквілон-Плюс, 2006. – 416 с.
54. Тищенко К.М. Мовні свідчення протофінської присутності в Західній Європі / К.М. Тищенко // Етнічна історія народів Європи. – К., 2001. – Вип. 9.
55. Тищенко К.М. Про кельтську спадщину деревлян / К.М. Тищенко // Україна. Наука і культура. – К., 2004. – Вип. 32. – С. 150-179.
56. Тищенко К.М. Українська частина іранської топонімії Європи / К.М. Тищенко // Східний світ. – 2006. – № 3. – С. 148–156.
57. Тищенко К.М. Proto-Finnic and Indo-European Linguistic and Genetic Contacts / К.М. Тищенко // Етнічна історія народів Європи. — Вип. 14. — К., 2003. — С. 52-60.
58. Тищенко К.М. Живий слід Риму в мові і географічних назвах України / К.М. Тищенко // Дивослово. – 2004. – № 10. – С. 67–73.
59. Ткаченко О.Б. Очерки теории языкового субстрата / Орест Борисович Ткаченко. – К.: Наукова думка, 1989. – 208 с.
60. Ткаченко О.Б. Проблема реконструкции дославянских субстратных языков на основе славянских субстратных элементов / О.Б. Ткаченко // Доповіді ІХ Міжнародного з’їзду славістів: Слов’янське мовознавство. – К.: Наукова думка, 1983. – С. 220–237.
61. Ткаченко О.Б. Роль субстрату у формуванні лексики романських мов / О.Б. Ткаченко // Мовознавство. – 1985. – № 6. – С. 39–45.
62. Ткаченко О.Б. Українська фонетика на історико-типологічному тлі / О.Б. Ткаченко // Мовознавство. – 1998. – № 2–3. – С. 14–25.
63. Трубачев О.Н. Из славяно-иранских лексических отношений / О.Н. Трубачев // Трубачев О.Н. Труды по этимологии. – М.: Языки славянской культуры, 2004. – Т. 2. – С. 44–72.
64. Трубачев О.Н. Этногенез и культура древнейших славян: Лингвистические исследования / Олег Николаевич Трубачев. – М.: Наука, 1991. – 272 с.
65. Халимоненко Г.І. Тюркізми у професійно-виробничій лексиці української мови (Лексика тваринництва): Авт. дис. ... докт. філол. наук: 10.02.13; 10.02.01 / Григорій Іванович Халимоненко; НАН України. Інститут сходознавства ім. А.Кримського. – К., 1996. – 49 с.
66. Шелухин С.П. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів / Сергій Павлович Шелухин. – Дрогобич: Бескид, 1992. – 249 с.
67. Эдельман Д. И. Иранские и славянские языки: исторические отношения / Джой Иосифовна Эдельман. – М.: Восточная литература, 2002.
68. Braun, J. Euscaro-Caucasica: Historical and Comparative Studies on Kartvelian and Basque / Jan Braun. – Warszawa, 1998
69. Vennemann, Th. Basken, Semiten, Indogermanen / Th. Vennemann // Urheimatfragen in linguistischer und anthropologischer Sicht. In: Wolfgang Meid (ed.): Sprache und Kultur der Indogermanen: Akten der X. Fachtagung der Indogermanischen Gesellschaft, 22.-28. September 1996. Innsbrucker Beiträge zur Sprachwissenschaft. Bd 93. Innsbruck 1998, 119-138.
[1] Сюжетно-образна основа роману про Трістана й Ізольду виникла в середовищі кельтського світобачення, однак «В настоящее время большинство исследователей пришло к выводу, что какие-то очень отдаленные корни легенды о Тристане уходят в Шотландию, частично заселенную пиктами… Итак, анализ пиктских хроник и лингвистические данные, а также изучение "Триад" и валлийской "Истории Тристана" (видимо, фрагмента) указывает на VI в. как на то время, когда жили прототипы героев нашей легенды, видимо, чем-то прославившиеся и оказавшие тем самым воздействие на ее сложение» [Михайлов]. Водночас твір має явні паралелі в античній і східній традиціях.
[2] Численні лексичні приклади зв’язків баскської мови з картвельськими зібрані: Баски и картвелы http://svaneti.ru/forum/19-226-1
[3] Так, етруська мова Середньої Італії разом із близькоспорідненими лемноською мовою одноіменного острова на сході Середземномор’я і ретійською мовою Альп належить до тирренської групи або родини мов, яка виявляє близькість до хетто-лувійських мов індоєвропейської родини й особливо до лідійської мови – у світлі того, що Геродот уважав етрусків за відгалуження лідійців, що переселилися до Італії. Запропонувавши власні інтерпретації лемноського й етруських написів як індоєвропейських, дослідник робить висновок про те, що етруська мова не може бути розглянута як представник того доіндоєвропейського (середземноморсько-кавказького) мовного середовища, до якого, за всіма даними, належала мова (чи мови) носіїв трипільської культури [Мосенкіс 2002, с. 97–110]. Наведене твердження видається дискусійним у своєму вихідному положенні про начебто обов’язкову доіндоєвропейську природу мови або мов трипільської культури або, використовуючи формулювання сучасної археології, культурної спільності Трипілля-Кукутень.
[4] Такої етимології дотримується Ю.Л. Мосенкіс.
[5] Кельтські мови як окрема група індоєвропейської родини мов, генеалогічно найближча до італьської групи, поділяються на дві підгрупи – континентальні й острівні. До перших належать такі мови, як лепонтійська (північна Італія), галльська (Франція) та кельтіберська (Іспанія), й усі вони нині є мертвими мовами. Острівні далі поділяються на бриттські (поширені на території Британії – валлійська, відроджувана корнська та мертва кумбрійська, або, як бретонська, похідні з цієї території) та гойдельські (поширені на території Ірландії або похідні з цієї території – ірська, відроджувана менська, гельська).
[6] Кельти можуть становити яскравий приклад для дослідження в аспекті «теорії пасіонарності» Л.М. Гумільова. У ІІ тисячоліття до н.е. вони займали лише невеличку територію, у І тисячолітті до н.е. – майже всю Європу від Іспанії та Ірландії до Карпат і Малої Азії (сліди кельтських племен, засвідчені власними назвами, згідно з дослідженнями І.М. Желєзняк доходили навіть до Дніпра), а в І тисячолітті н.е. були майже цілковито підкорені Римською імперією та виниклими на її руїнах романськими та германськими державами. Писемні відомості про кельтів починають з’являтися в період їхніх контактів – збройних сутичок і культурного обміну – з античною цивілізацією. Кельти ходили походом на ранній Рим і священне місто Стародавньої Греції Дельфи. Юлій Цезар завоював кельтів на території сучасної Франції (яка тоді називалася Галлією від найменування тамтешнього кельтського племені галлів) і висаджувався в Британії, де воював із тамтешніми кельтськими племенами. Серед найдавніших – греко-римських – джерел історико-етнографічного опису кельтів слід назвати твори Юлія Цезаря, Страбона, Тацита, Діодора Сицилійського та ін. Значний обсяг відомостей про кельтські народи міститься також у середньовічних творах, передусім Гальфрида Монмутського.
[7] Це іспанська провінція Галісія, Бельгія (від назви кельтського племені белгів), Британія і провінція Бретань у Франції (від назви племені бриттів, яке спершу переселилося з континентальної Європи до Британії, а потім, під натиском пізніших переселенців на острів – англосаксів, здійснило переселення до Бретані), Париж (від назви кельтського племені парисіїв), Лондон (у його назві збереглося найменування кельтської фортеці – dunum, похідним від якого вважається англійське town – невеличке місто, німецьке Zaun і українське тин) та ін.
[8] У стародавніх кельтів були жерці з різними функціями – друїди, барди та філіди. Існує поширена думка про те, що організація друїдів успадкована кельтами від попереднього докельтського населення. Кельтське язичництво мало численні спільні риси з язичництвом германців і слов’ян, зокрема у сфері календарних свят. Кельти активно контактували з давніми племенами України, особливо із фракійцями і праслов’янами.
[9] Бог достатку Дагда («добрий, хороший бог») належить до найголовніших богів ірландської міфології.