2019-publications

 

Taras Holota

 

Artistic Conceptualization of FEAR: Review of Ya. Yu. Sazonova’s monography “Phenomenon of fear in horror texts of the Ukrainian and English literature: linguopragmatic aspects”

 

The review has been written with the aim of analyzing, comparing, and interpreting the theoretical basis of Ya. Yu. Sazonova’s monography “Phenomenon of fear in horror texts of the Ukrainian and English literature: linguopragmatic aspects.” Moreover, while specifying the peculiarities of the monography, the author provides methodological and theoretical differences concerning the investigations devoted to the phenomenon of fear generally. Similarly, the author’s classification of the triggers causing fear has been suggested and interpreted. Also, the article represents information regarding the unique approach to the research of the ‘folkloric fear.’

Key words: folkloric fear, folklore, fear, conceptology, ethnolinguistics, gothic.

 

Т.С. Голота

 

Художня концептуалізація СТРАХУ: рецензія на монографію Я.Ю. Сазонової «Феномен страху в текстах жахів української й англомовної літератур: лінгвопрагматичні аспекти»

 

Специфіка дослідження феномену страху у монографії Я.Ю. Сазонової

Дослідження феномену страху в текстах жахів української та англомовної літератур Я.Ю. Сазонової актуальне перш за все тим, що воно акцентоване на конвенційних та неконвенційних співвідношеннях між суб’єктами в текстах. Крім того, важливим є також студіювання патемійного, або пристрасного, дискурсу, який є невіддільною складовою готичних текстів. Дослідження сфокусоване на суб’єкт-суб’єктних відношеннях, які вербалізовані в таких універсальних категорійних опозиціях, як «людина VS монстр», «людина VS неідентифікований суб’єкт», «людина VS умовно ідентифіковане джерело». Крім універсальних, авторка монографії також виділила в окремий розділ такі типи відношення суб’єктів у текстів жахів, як «людина VS чорт», «людина VS привид», «людина VS зомбі».

У своїй основі, праця опирається на теоретичні підвалини феномену страху в історії філософської, психологічної, літературознавчої, семіотичної та філологічної аспектів досліджень. Відтак, Я.Ю. Сазонова приділяє найбільшу вагу комунікативним ролям суб’єктів, суб’єктності в площині текстотворення і перцепції тексту, хоча власне джерельна база й матеріали, зібрані для дослідження, указують на преференцію в плані аналізу інтратекстуальних аспектів, аніж кореляції адресант-адресат. Таким чином, дослідниця залучає такі мовні засоби різних типів семантики, як анафоричні, катафоричні та абсолютне вживання мовних засобів у текстах жахів української та англомовної культур.

Я.Ю. Сазонова наводить позиції багатьох дослідників щодо варіацій текстотворення й художнього дискурсу загалом, а також суб’єктних кореляцій усередині тексту жаху. Так, у царині психології, серед згадуваних постатей варто виокремити А. Адлера, Й. Брейєра, П. Жане, Ж. Лапланша та, звичайно, З. Фройда, котрий шляхом психоаналізу вивчав категорії підсвідомості Я і Воно, фундаментальні для розуміння інтрасуб’єктних кореляцій актантів. Дослідниця також не оминула увагою філософів, з-поміж яких М. Гайдеґер, Т. Гоббс, С. Кухарський, Ф. Ніцше, Е. Фромм, Ф. Шеллінг, А. Шопенгауер, О. Шпенглер, Д. Юм, К. Ясперс та ін. У семіотичному й дискурсивному ракурсах, авторка монографії виділяє таких дослідників, як А. Греймас, М. Лотман, І. Мирнов та Ж. Фонтаній. Філологічні розвідки у монографії Я.Ю. Сазонової відзначені постатями О. Бадалової, О. Борисова, І. Варухи, А. Вежбицької, А. Залізняка та ін. Як теоретичну базу для інтерпретації феномену страху в літературознавстві, дослідниця виділяє таких авторів, як М. Бевіль, В. Винничук, Ж. Лакан, Ж.Ф. Ліотар, В. Шевчук [Сазонова 2018, с. 65, 76].

Загалом, у науковій розвідці Я.Ю. Сазонової акцент поставлений на готичній парадигмі феномену страху, тоді як концептологічний базис не був проаналізований, адже студії авторки сфокусовані на лінгвопрагматичних аспектах. Ще однією специфікою праці є широка текстологічна база для опрацювання, хоча слід наголосити на тому, що вона розділена навпіл між українськими текстами та англомовними, котрі репрезентують західноєвропейську культурну спадщину. У сумі, рецензована монографія містить 118 художніх текстів. Кількісне співвідношення джерельного фундаменту дослідження становить: 55 українських текстів та 63 англомовних. Таке співвідношення вказує на кількісну перевагу англомовних текстів, підібраних для аналізу феномену страху, в порівнянні з українськими. Цілком вірогідно, подібне співвідношення є результатом чисельної домінантності англомовних готичних текстів перед українськими. З іншого боку, саме такий підбір джерельного матеріалу міг бути вмотивований дослідженням витоків готичних текстів, оскільки українська спадщина в цьому дискурсі жахів є результатом імітації та стилізації західноєвропейської традиції.

Беручи до уваги той факт, що наша тема й аспекти дослідження Я.Ю. Сазонової мають певні співвідносні елементи для студіювання, вважаємо за необхідне провести чітку межу між методами, засобами, підходами та джерельною базою обох наукових розвідок. Крім того, об’єктом обох досліджень є або феномен страху, або концепт СТРАХ, проте варто підкреслити, що істотна відмінність полягає в ракурсі та дисциплінарному підході до проблематики. Так, якщо студії Я.Ю. Сазонової більшою мірою сконцентровані на лінгвопрагматичній підоснові, то підвалинами нашого аналізу є психолінгвістичні, лінгвофольклорні, концептологічні та лінгвокультурологічні підходи. У своїй праці Я.Ю. Сазонова розглядає страх як феномен, тоді як ми аналізуємо не готичний страх, а фольклорний, обумовлений певними відмінними рисами, які властиві лише слов’янській культурі загалом та українській зокрема. До того ж, ми студіюємо СТРАХ як концепт, простежуючи історію його виникнення в діахронії на текстологічній основі суто українських авторів та фольклорних текстів без компаративістських елементів.

Схожість джерельної бази обох досліджень у перспективі українських текстів можна пояснити, звичайно, відносно невеликою кількістю авторів, які писали в дискурсі жаху. Оскільки письменників-фантастів, котрі працювали з жанром хоррору, в українській історії було небагато, відштовхуючись від міркування, що культура потребувала висвітлення суспільно-політичних аспектів, а не фантасмагоричних (які перебувають у парадигмі естетично-мистецького), то студії, присвячені царині жаху, текстологічно обмежені. Тим не менше, наша наукова розвідка також поширена на певну кількість фольклорних текстів, тому що об’єктом дослідження є не стільки страх у біологічному розумінні, скільки як елемент фольклорної системи та концептології.

 

Ґенеза готичного страху та танатоцентрична концептуалізація реальності

 

Перш, ніж деталізувати концептологічне підґрунтя поняття страх, необхідно простежити ґенезу готичних тенденцій та можливі витоки хоррору як стилю конструювання фантастичного. З культурологічної та архітектурної позицій, готика – це художній стиль середньовічного мистецтва, який функціонував між XII і XV-XVI рр., прийшовши на заміну романському стилю. Специфікою готики, наприклад, у архітектурі, були стрілчасті арки, високі склепіння з неабиякою кількістю кам’яних прикрас та різьблення [Абдуллина 2014, с. 1]. Як мистецький напрям зокрема та стиль мислення загалом, готику в часи її домінування в західноєвропейському соціумі не сприймали у вигляді джерела страху та хоррору. Напрочуд, це був черговий період розвитку Європи, відзначений неабиякою антисанітарією у зв’язку з тим, що готичні тенденції зароджувалися в тих країнах, де панував католицизм, згідно з постулатами якого тіло є гріховне, а отже про нього дбати заборонено.

Безперечно, язичницький культурний фундамент Європи заклав свої підвалини для християнської релігійної надбудови, оскільки міфологічне мислення відсторонювало людину від раціо, наближаючи її до ірраціо, яке створювало додатковий простір для появи СТРАХУ та ЗАБОБОНІВ. Таким чином, на ґрунті забобонного міфологічного мислення, на котре накладався шар християнства з усіма заборонами на піклування про тілесне в комбінації з систематичними епідеміями, зявлявся СТРАХ до НЕВІДОМОГО. Готична парадигма в мистецтві дозволяла заповнити лакуну НЕЗНАНОГО обскурантською фантазією через відсутність наукових методів пізнання. На думку Е. Кассірера, функції чистого пізнання, мовного мислення, міфологічно-релігійного мислення, художнього світогляду слід розуміти так, що у всіх цих типах мислення відбувається не лише оформлення світу, а також його формування, утворення об’єктивного смислового взаємозв’язку в об’єктивній цілісності світогляду [Кассирер 2002, с. 16-17].

Виходячи з міркування про те, що, здебільшого, готика є традиційним здобутком західноєвропейської культури, зокрема Ірландії, Англії, Німеччини, Австрії та Франції, а згодом і США (які були носієм англійської ментальності, проте згодом переосмисленої в своєрідну систему цінностей). У перелічених країнах дискурс жахів набув широкого визнання як результат концептуалізації постійних кривавих війн, розвитку філософії та різних наук, що стимулювали як реципієнтів, так і деміургів культурних течій замислюватися над онтологічними категоріями життя, смерті, добра та зла. Крім того, варто звернути увагу на знаряддя вбивства: холодна зброя епохи Середньовіччя та Інквізиції відрізняється від сучасних методів знищення тим, що мечі, алебарди, сокири, списи чи різні знаряддя тортур залишали на тілі людини візуально більш помітні маркування СМЕРТІ. Публічні страти шляхом повішання або за допомогою гільйотини чи сокири справляли неабиякі негативні враження та формували в підсвідомості людини танатоцентричну концептуальну картину світу. Також, відсутність наукових знань про фізичну світобудову давали простір для обскурантської фантазії, а нерозуміння базових медичних понять стимулювали мисленнєво співіснувати з танатоцентричними концептами.

Так, готичний страх сформувався із комбінації цілого ряду факторів: 1) язичництво, 2) християнство, 3) антисанітарія, 4) хвороби та, звичайно, 5) постійні війни, які також є певною мірою результатом низького рівня раціо та домінування ірраціо. Говорити окремо, наприклад, про готику в США, немає потреби, адже вона копіювала химерні тенденції західноєвропейської культури. Будучи носіями тієї ж ідеології та ідентичного світогляду, пілігрими будували початкову американську культуру XVII ст. за європейськими канонами, проте, звичайно, починаючи з кінця XVIII ст., а особливо після Американської революції 1775-1783 рр., розпочався процес ментального відмежування від Європи, який згодом завершився. Коли в західноєвропейській культурі готика перейшла з режиму умонастрою в модус мистецької течії, то завдяки чисельним міграціям як із США до Європи, так і навпаки, готика стала надбанням обох культур. Разом із готикою, безперечно, концепт СТРАХ як один із його епіфеноменів набував різноманітних форм і модифікацій у художніх текстах, що призвело до неоднакових перцепцій СТРАХУ в багатьох регіонах Європи.

Танатоцентрична концептуалізація реальності дала можливість готичному страху розвиватися в текстах багатьох епох, які слідували за завершенням готики як загальнокультурної течії та архітектурного стилю. За словами А.О. Раті, сучасний жанр англо-американської белетристики хоррор черпає своє історико-літературне коріння ще з англійського преромантизму, а його прообразом є готичний роман кінця XVIII ст. Готичний роман зародився в період англійського преромантизму, який у той час займав межову позицію між епохами Просвітництва та Романтизму [Раті 2013, с. 65]. Погляд із іншого ракурсу демонструє О. Галич, яка вважає, що з огляду на визначення готичного роману як літературної форми, в якій домінантними є засоби відтворення загадково-моторошної атмосфери, доречно детермінувати поняття містичне у вигляді феномену, пов’язаного з мотивом таємниці, вірою в надприродне, ірраціоналізмом як певним способом пізнання дійсності, яке ґрунтоване на створенні атмосфери нагнітання страху перед невідомим [Галич 2010, с. 82].

Отже, ґенеза готичного страху є наслідком:

по-перше, домінування ірраціо над раціо;

по-друге, комбінації ряду факторів (релігійно-світоглядних або міфологічних: язичництво та християнство; фізіологічних або природних: антисанітарія та хвороби; суспільно-політичних: війни, кривавих конфліктів та ін.);

по-третє, танатоцентричної концептуалізації реальності, стимульованої всіма попередніми чинниками.

Саме завдяки відсутності обєктивного світосприйняття та наукової бази знань про конструкцію Всесвіту, готичний концептуальний страх став каталізатором та збудником страху біологічного. Цей тип страху має безпосереднє відношення до нашого дослідження, оскільки незважаючи на нашу гіпотезу про незалежне виникнення фольклорного страху в межах української культури, готика, хоч імпліцитно, проте істотно вплинула на перцепцію жаху на теренах України.

 

Концептологічна підоснова дослідження поняття страх

 

Одна з гіпотез, які лежать в основі наших студій, полягає в тому, що ми відмежовуємо феномен західноєвропейської готики як основи текстів жаху в окрему категорію, яка мала значно більший уплив на Європу, ніж на Україну, а натомість указуємо на міф та язичництво як передумови усної народної творчості саме в українській культурі. У праці Я.Ю. Сазонової фундаментальним є референтні суб’єкт-суб’єктні відношення, тоді як наш аналіз страху відбувається в концептологічній, дискурсивній та контекстологічній перспективах. Як указує авторка праці, «Запропоноване дослідження було проведене в межах лінгвістичної прагматики, яка визнана одним із найсучасніших підходів до дослідження мовних явищ із урахуванням загальної антропоцентричної парадигми мовознавства сьогодення» [Сазонова 2018, с. 85].

З-поміж інших дослідників, які з того чи того ракурсу студіювали страх як феномен, авторка монографії відзначає Г. Гегеля, П. Гольбаха, Р. Декарта, І. Канта, Б. Паскаля, З. Фройда (який власне й розпочав кампанію з аналізу страху в психологічному дискурсі), А. Шопенгауера, К.-Г. Юнга та ін. Окрім згаданих авторів, дослідниця виокремлює фахівців з образу демонології та привидів у культурі (П. Б’юз, М. Бланко, О. Дейвіс, І. Лінч, С. Хей), тематики зомбі (Т. Венаблс, А. Конріч, М. Лінінг, А. Санна та ін.), готики (В. Вацуро, Р. Голод, М.Е. Снодграс, К. Уїн та ін.). [Сазонова 2018, с. 107, 121]. Таким чином, проблематикою феноменології страху займалися філософи, теологи, літературознавці, мовознавці, еволюціоністи та біологи. Причиною такого інтересу до страху є, звичайно, природня цікавість людини до джерел фобій, тривоги, нервозності та хвороби, які, по-суті, є епіфеноменами СТРАХУ.

Специфікою нашої наукової розвідки є запропонований новий термін фольклорний страх, яким пояснюємо той варіант СТРАХУ, котрий перебуває у площині усної народної творчості та повинен бути досліджений у межах певної культури, вийшовши за кордони якої, інтерпретатор приречений залучати інший матеріал. Звужений до українського фольклору фокус дослідження, обмежений лише українськими авторами, дає можливість відкинути західноєвропейську спадщину як джерело готики, яка, звичайно, істотно вплинула на поняття страху. Проте, ми виділяємо в окрему категорію фольклорний страх, тому що він самобутній і властивий українській культурі більше, ніж готичний, адже він сформувався на симбіозі двох фундаментів: язичництва та християнства.

На думку О.П. Воробйови, у перспективі концептологічних студій можливими є два протилежних за вектором сценарії розбудови концептології як галузі когнітивних студій: екстенсивний (тобто і далі вшир, шляхом накопичення даних про концепти, описані за схожими лекалами) й інтенсивний, спрямований на пошук нових точок росту, нових ракурсів дослідження концептів і концептосистем на тлі евристично вагомих узагальнень стосовно їхніх структури, змісту, взаємозв'язків та інших конститутивних і комбінаторних параметрів. Крім того, дослідниця зазначає, що є ще третій, найбільш вірогідний, інтенсивно-екстенсивний сценарій, за яким акумуляція даних про певні концепти триватиме й далі, однак уже з послабленою інтенсивністю [Воробйова 2011, с. 2].

Лінгвофольклорні та етнолінгвістичні студії також є підґрунтям нашого дослідження, адже вербалізація фольклорного СТРАХУ як у художніх текстах українських авторів, так і в усній народній творчості, співвідносна не лише з когнітивною лінгвістикою, а й із комбінацією етнографії та власне мовознавства. Так, Н. Данилюк наголошує, що мова фольклору є одним із джерел творення ня та розвитку літературної мови. Це художньо-естетична система, в якій віками шліфувалися словесні образи з властивими їм ознаками звукової, морфолого-словотвірної, лексико-семантичної, синтаксичної організації. У традиційних мовних образах – своєрідних лексичних константах – зафіксовано світогляд народу, відбито національний дух мови, специфічну національно-мовну картину світу [Данилюк 2007, с. ].

Згідно з поглядами Т.В. Давидової, сучасна когнітивна лінгвістика, досліджуючи мовно-мисленнєві процеси людського пізнання, намагається осягнути принципи існування людини у соціумі та визначити роль мови в її взаємодії зі світом. Людська мова нерозривно пов’язана зі свідомістю, контейнерами інформації у якій є концепти [Давидова 2009, с. 200].

Відштовхуючись від фундаментальних принципів психолінгвістики, потрібно апелювати як до елементарної психології та біхевіоризму актантів у текстах, так і до власне лінгвістики, адже концептосфера ЖАХУ вербалізована на текстовому рівні. Як представник психолінгвістичних студій, Л.В. Засєкіна звертає увагу на українські прислів’я і приказки, котрі, як метафори, корінням сягають міфологічної матерії. Так, міфологічний локус дає життя казкам, епосу, соціальним уявленням, родовим історіям, сімейним легендам, на яких вибудовуються індивідуальні й колективні уявлення людини про світ. Саме ці уявлення відображаються в прислів’ях і приказках як національно-культурній спадщині народу. Прислів’я і приказки – це фольклорне надбання народу, яке відображає основні архетипи колективного несвідомого, що передаються з покоління у покоління, а відтак близькі та зрозумілі для індивідуальної психіки [Засєкіна 2014, с. 118].

Загалом, концептосферу ЖАХУ необхідно вивчати з позиції когнітивної лінгвістики, прагмалінгвістики, етнолінгвістики, лінгвофольклористики та психолінгвістики, тому що ані жах, ані страх не функціонує в якійсь одній площині. Напрочуд, страх є багатоаспектним, мультидисциплінарним поняттям, яке потребує різнобічного підходу та залучення значної кількості критичного матеріалу. Як відомо, СТРАХ не може бути вербалізований лише на одному рівні, адже потрібно зважати на ідіостиль кожного автора, епоху написання окремого тексту, умови та мету його створення.

Отже, з усього відзначеного варто наголосити на відмінності нашого дослідження від актуальної наукової розвідки Я.Ю. Сазонової та цілого ряду науковців, які з різних перспектив розглядали феномен страху. Так, ми аналізуємо СТРАХ з погляду таких дисциплін, як психолінгвістика, когнітологія, лінгвопрагматика, етнолінгвістика, лінгвофольклористика та ін. Крім того, слід відмежувати готичний страх від міфологічного та фольклорного, які мають дещо інші витоки та вербалізовані на різних концептологічних рівнях.

 

ЛІТЕРАТУРА

 

Абдуллина Т.С. Историческая готика и современная субкультура готов / Т.С. Абдуллина // Вестник Казанского государственного университета культуры и искусств. – 2014. – С. 1-4. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://cyberleninka.ru/article/v/istoricheskaya-gotika-i-sovremennaya-subkultura-gotov

Воробйова О.П. Концептологія в Україні: здобутки, проблеми, прорахунки / О.П. Воробйова // Вісник КНЛУ. Серія: Філологія. – 2011. – Т.14. – № 2. – С. 53-64. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://uaclip.at.ua/kontseptologiyavisnik2011pdf.pdf

Галич О. «Містичне» в англійському готичному романі. Особливості функціонування та специфіка дослідження / О. Галич // Наукові записки. Серія: Філологічні науки. – 2010. – Вип. 89 (5). – С. 81-84. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nzs_2010_89%285%29__21

Давидова Т.В. Антиконцепт як одне з базових понять когнітивної лінгвістики / Т.В. Давидова // Науковий часопис НПУ імені М.П. Драгоманова. Серія 9: Сучасні тенденції розвитку мов. – 2009. – Вип. 3. – С. 200-205. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://enpuir.npu.edu.ua/bitstream/123456789/3577/1/Davydova.pdf

Данилюк Н. Лінгвофольклористичні студії у другій половині ХХ – на початку ХХІ століть / Н. Данилюк // Народна творчість на етнографія. – Вип. 3. – 2007. – С. 4-8. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/43215/01-Danylyuk.pdf?sequence=1

Засєкіна Л.В. Українські прислів’я і приказки як психолінгвістичний ресурс когнітивно-поведінкової терапії тривожних розладів / Л.В. Засєкіна // Психологічні перспективи. – Вип. 24. – 2014. – С. 112-124.

Кассирер Э. Философия символических форм. Том 1 / Эрнст Кассирер // Культурология. ХХ век : Антология. – СПб. : Университетская книга, 2002. – 272 с.

Раті А.О. Англомовна література жахів: еволюція жанру / А.О. Раті // Вісник ЛНУ імені Тараса Шевченка. – №14 (273). – 2013. – С. 64-70.

Сазонова Я.Ю. Феномен страху в текстах жахів української й англомовної літератур: лінгвопрагматичні аспекти: Монографія / Я.Ю. Сазонова. – Х.: ХІФТ, 2018. – 344 с.

 

 

Т.С. Голота

магістрант Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

Вчений секретар Ради молодих учених Національної академії наук вищої освіти України, вчений секретар Українського інституту історії науки і культури

 

T.S. Holota

Master’s student of the Institute of philology of Taras Shevchenko National University of Kiev,

Academic secretary of the Council of Young Scientists in the National Academy of Sciences of Higher Education of Ukraine, Academic Secretary of the Ukrainian Institute of Scientific and Cultural History

 

Oleksandr STROKAL

 

BEYOND THE POWER OF ILLUSION

Review of Olena Sybyrenko-Stavroiani's collection of tales and stories

«Magic bow»

 

The magic of illusion, before which a completely defenseless real world, a world of people. The illusion as the main motive of progress, the factor of intentions, desires and actions – that's the main motive in Olena Sybyrenko-Stavroiani's texts.

The illusion accompanies Olena Sybyrenko-Stavroiani's heroes everywhere and constantly. It encourages the little girl to visit the fabulously rich old Gobsec, the viewer to sell tickets to a poor friend of an old veteran, prompting the scientist to believe that his wife went to another, the narrator from «Injustice» envy his girlfriend. Heroes of the writer fall under illusion and its provocations and they can easily break their own and others' lives.

The individual and authorial feature of the writer's speech is the introduction into the context (often as final or culminating) phrases and linguistic constructions intended to convey the moment of the insight of its heroes. Similar designs help the writer artistically and accurately, psychologically and deeply transfer the state of rebirth, a peculiar catharsis of her heroes. In some cases, such phrases serve to represent the continuation and even deepening of the internal degradation of characters.

The collection of tales and stories «The Magic Bow» ends with the eponymous fairy tale, in which the illusion acquires another one its hypostasis the illusion of power.

Thus, this collection reveals to the reader the deep richness of the view of the world of her heroes, and the writer in his texts invites the reader to reflect on the eternal values of being.

Key words: illusion, Olena Sybyrenko-Stavroiani, conceptual view of the world, eternal values.

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

ПОЗА ВЛАДОЮ ІЛЮЗІЙ

Рецензія на збірку повістей та оповідань Олени Сибиренко-Ставрояні

«Волшебный смычок»

 

«Манекен»… Саме цим текстом розпочинається розглядувана збірка повістей та оповідань письменниці. Назва інтригує, а доволі досвідчений і досить вибагливий читач із перших рядків, певна річ, очікує художнього символічного зображення соціуму, його проблем, тривог і радостей на гіпотетично передбачуваній сцені-вітрині такого собі лялькового театру-магазину. І, видається, автор виправдовує очікування – «суспільство манекенів», справді, наповнене індивідуумами, соціальними ролями, стосунками і почуттями – алегорія?

Але це просте припущення руйнується, щойно «алегорія» екстраполюється в реальний світ людей, починає взаємодіяти з ним як вродлива жінка, органічно вписуючись у нього. Одразу виникає думка про те, що автор таким от чином хоче не лише зобразити ті чи інші проблеми людського суспільства, але й, імовірно, наголосити на певній «ляльковості», стандартизованості світу реального – згадаймо Шекспірове «Життя – театр, люди в нім – актори». І, видається, типовість ситуацій, доволі швидка адаптація до людського світу головної героїні – цьому лише підтвердження. Певним чином так і є, але… Але все змінює останнє речення повісті, яке і «відкриває», по-суті, проблематику текстів подальших: «Вони нас не бачать. Вони не знають, що я та інші там, і що ми на них дивимось».

Сила ілюзії!.. Магія, перед якою цілковито беззахисний світ реальний, світ людей. Ілюзія як основний рушій прогресу, чинник намірів, бажань і дій, – ось основний мотив у текстах автора.

Ілюзія супроводжує героїв Олени Сибиренко-Ставрояні скрізь і постійно. Вона спонукає маленьку дівчинку Вірочку до відвідин «казково багатого старого «Гобсека», театралку – продати квитки «бідній подрузі старенької-ветерана», дисертанта-Філа – повірити, що «дружина пішла до іншого», оповідачку із «Несправедливості» – заздрити своїй подрузі. Ось так, від тексту до тексту, герої письменниці потрапляють під цей одвічний вплив того, що зриме, того, що ілюзія, і провоковані нею легко можуть зламати і своє, і чуже життя.

Індивідуально-авторською особливістю письма О. Сибиренко-Ставрояні є уведення в контекст (часто як підсумкових чи кульмінаційних) фраз і мовних конструкцій, покликаних передати момент прозріння її героїв, позбавлення їх від впливу ілюзії. Показовими, до прикладу, є такі, як «Сльози скотилися у вистиглий чай» (коли героїня «Двух капель» розуміє, що надуманий «Гобсек» – насправді бідний самотній старий); «Мені хотілося б усе виправити» (коли з’ясовується, що квитки до театру продано не «бідній подрузі старенької-ветерана», а цілком заможній жінці). Подібні конструкції допомагають письменниці художньо і влучно, психологічно глибоко передати стан переродження, своєрідного катарсису її героїв. Часто у текстах названі конструкції мають виразну позитивну конотацію, як, до прикладу «ти прийшла, це головне» із «Дебюта» – вони символізують відкриття істини, зрілість, каяття, вірність та кохання.

У деяких випадках такі кульмінаційні фрази слугують для репрезентації продовження і навіть поглиблення внутрішньої деградації персонажів – «Вона – відьма»; «Це не мати, це – чужа жінка». Герої О. Сибиренко-Ставрояні уживають їх з метою виправдання власної хіті, розпусти, цинізму, меркантильності. У таких випадках навіть митець безсилий щось змінити, оскільки гіпотетична банальна кінцівка, яка демонструватиме хибність позиції героя, неминуче має стати трагедією. Герої ж письменниці мають залишатися для фантазій і висновків читачів. Особливим у цьому контексті є оповідання «И тогда я сказал», у якому художньо співіснують дві ключові фрази – вони, по-суті, розпочинають і закінчують оповідь, демонструючи конфлікт жінки, охопленої ілюзією жадоби матеріального благополуччя, (Ось справжній чоловік) та одвічних людських цінностей, які уособлює її син і його: «Мам, я не хочу бути справжнім чоловіком. Я прагну бути, як тато»…

Досить показово, що збірку оповідань «Волшебный смычок» завершує однойменна казка, у якій ілюзія набуває ще однієї своєї іпостасі – ілюзії влади. Як на мене, за градаційною шкалою, цей образ є найсильнішим – програмовим для збірки. Так, головний герой, Скрипаль, спонуканий ілюзією достатку та грошей, під владу якої трапила його кохана, досягає багатьох вершин. І деякий час він ще «згадував обличчя Прекрасної Дівчини», однак згодом, коли відчуття багатства змінило відчуття влади, він «з кожним днем менше згадував ту, заради якої він це робив». Ключовою можна вважати думку головного героя, висловлену у тезі «Нащо мені потрібна саме моя Дівчина…», яка символізує вищезгаданий прогрес його деградації в сюжеті, де головною героїнею залишається ілюзія.

Таким чином, збірка оповідань та повістей «Чарівний смичок» розкриває перед читачем глибоке багатство картини світу її героїв. Світу, сповненого масок та ілюзії, світу, де найменш руйнівною є дитяча ілюзія, позбавлення від якої хоч і болюче, проте не трагічне. Письменниця у своїх текстах по-художньому вміло і ненав’язливо пропонує читачеві замислитись над такими вічними цінностями, як жертовність, доброта, вірність, дружба та справжня любов, які, у свою чергу, здатні уберегти внутрішній світ від ілюзій різного штибу, а світ зовнішній – від її руйнівних наслідків.

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ,

канд. філол. наук, асистент кафедри

української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член Асоціації європейських журналістів,

член редколегії журналу «The trypillian civilization journal» (USA),

заступник головного редактора

збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови

Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України

 

Oleksandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language

and Applied Linguistics

Taras Shevchenko National University in Kyiv,

the member of The association of European journalists,

the member of the editorial board of the magazine «The trypillian civilization journal» (USA)

Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,

Deputy Chairman of the Council of young scientists

of the Academy of sciences of higher education of Ukraine

 

 

Oleksandr STROKAL

 

OLEKSII DOVHIY'S MELODIC WORD

Review of Oleksii Dovhiy's collection of poetry

«Rodensky melodies»

 

Peony, harmonic correlation of vowels and consonants in the word, rich poetic rhyme and melodic, chilling rhythm of stanzas - the main features of poetry from Oleksii Dovhiy's collection «Rodensky melodies». The poetry of the author is filled with son's love for Ukraine, a civic position of the artist. The native land for Oleksii Dovhiy's lyrical hero is a sacred image. All the realities of the environment are united in this image from plants to heavenly bodies, from reflections on their purpose to conscious responsibility. For the lyrical hero of the poet, his native land is a state, and the mentally-spiritual essence, and the people, and his history. Oleksii Dovhiy's lyrical hero is also a worthy descendant of the family, and a faithful son of the Fatherland, and a caring father in his poetry. The understanding of the eternal ideological origins the causes and consequences is presented in author's poetic language. The imaginative system of his poetry is filled with such concepts as «love», «patriotism», «responsibility», «destiny», «duty». The peculiarity of Oleksii Dovhiy's poetry lies in the fact that the lyric hero is represented in the texts as a patriot, a father, a descendant of a glorious family, and a lover. Images of the native land, the genus, the beloved woman are inextricably linked and immersed in the national color in the conceptual view of the world of Oleksii Dovhiy's lyrical hero.

Key words: Oleksii Dovhiy, Rodensky melodies, concept, native land, hostile land, conceptual view of the world, lyrical hero.

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

СПІВОСЛОВО ОЛЕКСІЯ ДОВГОГО

Рецензія на збірку поезій «Роденьські мелодії»

 

Я тільки в тебе вірю, мій народе,

Я тільки в твою пісню перейду.

Такий, як ти, на долю і на вроду,

Прийму твою і радість і біду.

 

І в цих рядках увесь Олексій Довгий-поет, автор сотень віршових текстів, десятки яких покладено на музику та виспівано, і ще стільки ж очікують на своїх виконавців.

Що вражає у першу чергу? Якщо говорити про «Роденьські мелодії», то таки правда – саме милозвучність, гармонійна кореляція голосних та приголосних у слові, багата поетична рима та мелодійний, практично наспівний ритм строфи – ось далеко неповний перелік особливостей авторського мовлення. Чого варті, наприклад, такі рядки: «Над Моринцями сонце розцвіло, / В ярах тумани, наче коні чалі. / Підводиться Тарасове село / Над мороком зневаги і печалі…»? Тут і прекрасна рима (розцвіло – село; чалі – печалі), і цілком збережена митцем евфонія (звернімо увагу на активність голосних о та а у лексемах), і глибокий символізм власне самого звука, де звукосполуки с+о/е виступають маркерами позитивно забарвлених образів (сонце, Тарасовий, село), тоді як ч+а/е – негативно конотований (чалий, печалі). Зауважимо, що і в цих рядках і в низці інших автор завше залишається глибоко зануреним у традиції і культуру рідного народу.

Невипадковим є те, що сама збірка розпочинається із покладеної на музику поезії «Україні», де бачимо і переконаного патріота (Тільки ж ти не впала від наруги, / А себе зуміла зберегти), і відданого громадянина (І таку тебе я возвеличу / І безсмертя дам твоїм вустам), і вірного сина своєї Вітчизни (Я тебе нікому не позичу / І нікому в світі не віддам). Ось ця синівська відданість, глибоке почуття не лише патріотизму, але й надзвичайно сильне чуття свого зв’язку із рідною землею, із рідним народом, зі своєю бáтьківщиною пронизують поезію згаданої збірки. Звертає на себе увагу те, що рідна земля для ліричного героя Олексія Довгого виступає певним сакральним локусом, який поєднує в собі усі реалії, що його оточують, супроводжують, взаємодіють довкола нього. Для нього Україна – це і, певна річ, сама держава (моя Вкраїно), і природа рідної землі (єдине небо, молодик ясний, сині небеса), і складна ментально-духовна сутність (Одна в нас віра і любов одна), і героїчний народ (Ніколи, ніколи, ніколи / Вітчизни не зрадить солдат!).

Однак зауважимо, поруч із відданим сином своєї землі ліричний герой Олексія Довгого виявляє себе і як гідний нащадок роду «Одвічний сівач», і як турботливий батько «Заповіт сину». Так, у поезії «Одвічний сівач» впадає у вічі почуття відповідальності ліричного героя, усвідомлення значущості своїх дій для роду, з яким відчувається тісний взаємозв’язок, порівняймо: «Я одвічний сівач. Рід мій житом пропах. / Його доля цвіте в українських степах… / Я одвічний сівач. Мене сонце веде. / В мої жили тугі сік з підґрунтя іде». Особливої ваги в аналізованому контексті набуває образ одвічного сіяча, який для ліричного героя символізує, по суті, діяльність кожної людини, а пропонований контекст «Кину в землю зерно – рясно парость буя» не лише покликаний описати діяльність героя, але й художньо зображає усвідомлення ним одвічного природного закону причини і наслідку, закону, чудово ілюстрованого прислів’ям «Що посієш – те й пожнеш», алюзії на яке виразно простежуються у згадуваних рядках.

У поезії «Заповіт сину» навдивовижу тонко змальовано трепетне ставлення батька до сина, до свого роду і долі майбутніх поколінь. Звертає на себе увагу вже згадане вище національно свідоме бачення ліричного героя, крізь призму якого розгортаються усі поетичні фабули. Так, закликаючи сина до збереження доброго імені (Дорожи своїм іменем, сину), акцентуючи на плеканні незламного духу (Не зламайсь, мов кленочок в негоду. / Не зігнися, як грім загуде), ліричний герой наголошує на нерозривному зв’язку сина і всього роду з Україною, підкреслюючи вагомість впливу на її долю найменшого поруху, кроку, дії: «Славним родом своїм дорожи. / Бережи і люби Україну, / Як зіниці очей бережи. / На тобі її слава і доля, / Її мова і врода в тобі». Художньо особливим, навіть показовим є те, що з подальшим розгортанням поетичного сюжету тривоги ліричного героя, набувають всезагальних, всенаціональних рис, а названий образ-адресат син стає чудовим метонімічним уособленням усіх українців, порівняймо: «Не віщують добра їй заброди, / Не цінують її чистоти. / Від твого українського роду / На Вкраїні лишаєшся ти», – бачимо також, що для ліричного героя діяльність українців усвідомлюється як конструктивна на противагу діяльності чужинців, про що свідчать відповідні вербалізатори (не віщують, не цінують).

Особливістю поетично-музичної збірки Олексія Довгого є те, що поруч із національно свідомим ліричним героєм-патріотом, батьком, одним із нащадків славного роду виступає ліричний герой-закоханий. І в одному ряду із героїкою, славою поколінь та наставництвом у поетичних контекстах ніжно-образно срібляться дві росиночки закоханих душ, здатних у своїй любові подолати будь-які життєві перипетії: «Ми з тобою дві росиночки, / Ми з тобою дві сльозиночки. / Станем квітом, станем піснею / Над добою лиховісною». Навдивовижу ніжною, сповненою закоханого пієтету, наснаженою численними образами постає у збірці поезія «Подаруй мені ніч». У ній образ коханої у свідомості ліричного героя доповнюють виразні художньо-образні акустико-респіраторні (дихання, гарячі слова), ментально-духовні (гордовита непокора, недоторкана ніжність), тактильні (гаряче тіло) та візуальні (золота злива кіс) атрибути. Образ коханої сприймається ліричним героєм на рівні не звично побутовому, буденному, типовому – кохана в його очах набуває значущості святої, Берегині, тієї, яка здатна надихати (Подаруй мені серця неспівану пісню щасливу), заспокоювати (Принеси мені сон, запашний і глибокий, мов думу), дарувати радість і сум (Принеси мені радість і трохи невтримного суму).

Досліджуючи поетичний контекст пропонованої збірки, розумієш, що в концептуальній картині світу ліричного героя Олексія Довгого образи рідної землі, роду, коханої жінки нерозривно пов’язані. Безперечно, тема рідної землі для ліричного героя є основною – вона пронизує практично кожну поезію автора, а розглядувана митцем поетичного слова проблематика неминуче заглиблена в національний контекст – хай буде то батьків заповіт синові чи стан закоханості ліричного героя, чи поетично змальовуваний образ жінки.

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ,

канд. філол. наук, асистент кафедри

української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член Асоціації європейських журналістів,

член редколегії журналу «The trypillian civilization journal» (USA),

заступник головного редактора

збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови

Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України

 

Oleksandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language

and Applied Linguistics

Taras Shevchenko National University in Kyiv,

the member of The association of European journalists,

the member of the editorial board of the magazine «The trypillian civilization journal» (USA)

Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,

Deputy Chairman of the Council of young scientists

of the Academy of sciences of higher education of Ukraine

 

Oleksandr STROKAL

 

WOMEN'S UNIVERSE

Review of Olena Sybyrenko-Stavroiani's collection of short stories

«In the Shadow of the Dance»

 

From ancient times, the poems were dedicated to women, they began wars for the sake of women, adored and executed innocents for the sake of women, put conquered countries, treasures, and souls at their feet ...

Literature is a kind of art that always reflects the demands of society and its outlook. That is why in fiction the images of women are extremely vivid. Olena Sybyrenko-Stavroiani's collection of short stories «In the Shadow of the Dance» is filled with these images. Images of young women, women of indefinite age, real and mysterious women are very vividly represented in her texts. These women have different social backgrounds, different fate, and perform different roles. But what unites them is a mystery. Sybyrenko-Stavroiani's woman is completely immersed in the masculine world, shaking his rules and morals, but it is the woman who defines these rules. The study shows that the world of men, which depicts the writer, holds on women. All actions, thoughts and intentions of men revolve around a woman, around femininity.

Sybyrenko-Stavroiani's texts are very deep in content, very symbolic and extremely acute in our time, as they offer an original perspective on a number of social problems.

Key words: woman, Olena Sybyrenko-Stavroiani, conceptual view of the world, masculine world.

 

Олександр СТРОКАЛЬ

 

ЖІНОЧИЙ ВСЕ-СВІТ

Рецензія на збірку оповідань Олени Сибиренко-Ставрояні

«В тени танца»

 

«Цей початок, який ми знайдемо, стане початком усього…» – ось так просто, в одному реченні – про одвічний пошук людством відповіді на не менш одвічне питання – звідки ми? Можна довго дискутувати про це, набудувати тисячі суперсучасних колайдерів, але так і не знайти…відповіді.

А вона ось тут, поруч, де п’ятеро чоловіків і одна жінка у вічнім коловороті буття…а власне, одна жінка – решта – фон!.. Це жінка початку і кінця, королівна і служниця, талановита і звабна, метушлива і загадкова, жінка-муза і жінка-тиран…ЖІНКА із «В тени танца» Олени Сибиренко-Ставрояні.

З давніх-давен жінкам присвячували оди, поеми, вірші, заради них розпочинали війни, милували і страчували невинних, до їхніх ніг клали завойовані країни, скарби, душу… Заради хвилинного спалаху щастя в їхніх очах, заради секунди радісної усмішки чоловіки ладні були на все!.. Але тут… Тут, у текстах письменниці, жінка надзвичайно активна. В одному випадку – це напівмістична Хелар, в іншому – талановита служниця-швачка Ганна чи цілком сучасна, проте містично зникла Нета…

У першому ж оповіданні письменниці перед читачем постає жінка, здається, із праісторичних глибин, жінка як така, як квінтесенція усього жіночного. Так, формально і фізично, на перший погляд, чоловіки мають над героїнею художниці слова цілковиту владу – визначають, куди їй іти, з ким і за ким, і як… Однак, коли вона «затялась, не хоче готувати, опускає вуаль» – їм нічого не лишається, як мовчки самим братися до того. Попри цілковиту владу над нею, усі помисли їхні спрямовані на неї, про неї і щодо неї… І надзвичайно показово, що саме такий текст і розпочинає цикл оповідань.

Певна річ, у самих оповіданнях ми зустрічаємо не лише жінку – там кипить, вирує, укладає угоди, вирішує, наступає і вдовольняється світ чоловіків; божеволіє від втрати людськості і фанатичної загнаності у догми та штампи світ, що під сонцем…

Але тут не до сонця, тут – тінь. У містичній напівтемній кімнаті, сповненій порожнечі, таємничих, практично невидимих візитерів, у філармонійній концертній залі чи холодній незатишній роздягальні танцювального клубу – усюди панує тінь – царство тіней, рухів, натяків несказаного або ж мовленого не до кінця. І, видається, єдиним місцем, де ця пластика вихлюпується усіма барвами і переливами перед людські очі, постає сцена. Сцена, головною героїнею якої є ВОНА – ЖІНКА!.. Жінка, яка дозволила очам публіки бачити лише фрагмент, частину, найменшу дрібку свого єства, лишивши все інше – переживання, почуття, радощі і болі – у тіні, у собі, у найглибшій таїні душі, куди не сягне і найсміливіший промінчик сонця, таїни, яку можна відчути, лише відчути! І лише в танці…

Гострі соціальні проблеми, проблеми людськості, честі, ганьби, знедолення, зрад і воєн, проблеми, які не подолано технологічним ХХІ століттям, проблеми, які врубцьовуються болем і гіркотою на жіночім ніжнім серці – усі ці складники мозаїчного панно художнього всесвіту майстерно поєднані образним словом Олени Сибиренко-Ставрояні у її оповіданнях, які змушують замислитись, заглибитись і спробувати осягнути неосягненне…

Щоб зрозуміти, що там, де жінка, там завше таїна….

 

 

Олександр СТРОКАЛЬ,

канд. філол. наук, асистент кафедри

української мови та прикладної лінгвістики Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка,

член Асоціації європейських журналістів,

член редколегії журналу «The trypillian civilization journal» (USA),

заступник головного редактора

збірника наукових праць «Мова та історія», заступник голови

Ради молодих учених Академії наук вищої освіти України

 

Oleksandr STROKAL,

Candidate of Philological Sciences (Ph. D.),

Assistant Professor at the Department of Ukrainian Language

and Applied Linguistics

Taras Shevchenko National University in Kyiv,

the member of The association of European journalists,

the member of the editorial board of the magazine «The trypillian civilization journal» (USA)

Deputy Editor-in-Chief of the "Language and History" journal,

Deputy Chairman of the Council of young scientists

of the Academy of sciences of higher education of Ukraine