Natalia Svyshch

 HISTORY OF ETHNOGRAPHIC AND FOLKLORISTIC

STUDIES ON THE UKRAINIAN WEDDING RITE

 

Ethnographic dimension of the Ukrainian wedding ceremony is in the focus of the present study. Several generations of Ukrainian researchers studied the origins, development, and synchronic functioning of the Ukrainian wedding. M. Hrushevsky claimed that Ukrainian wedding ritual has two distinctive variants and reflects and combines motives of the two categories: of family and military life. Contemporary researchers pay due attention to the theory of M. Hrushevsky: the peaceful wedding demands the consensus of the two families; the violent military quest for the bride is the other form. F. Vovk emphasizes that wedding rituals are more complicated than birth-rituals. Ethnologist managed to trace back the evolution of the wedding ritual and reveal the traces of the ancient social formation with later cultural layers.   

 

Keywords: traditional Ukrainian wedding rite, folklore and language of folklore, ethnography and ethnolinguistics  

 Наталя Свищ

 

ІСТОРІЯ

ЕТНОГРАФІЧНИХ ТА ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИХ

ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

 

  Етнографічний аспект  дослідження українського весілля репрезентовано працями М.Ф. Сумцова [Сумцов 1881; Сумцов 1885], Ф.К. Вовка [Вовк], М.С. Грушевського [Грушевський ІУЛ], Є.Г. Кагарова [Кагаров], В.К. Борисенко [Борисенко 1998; Борисенко 2010], Й.І. Лозинського [Лозинський], А.П. Пономарьова [Пономарьов].   

На думку М.С. Грушевського, український весільний обряд, у його різних варіантах, об’єднує і до певної міри примиряє в собі мотиви двох категорій – родово-родинної і військово-дружинної. Категорія військово-дружинна постає в назві її учасників, де спостерігаємо вживання військової термінології різних часових проміжків. М.С. Грушевський реконструює плавний перехід двох родів, спочатку чужих та ворожих один одному (на перших двох етапах весілля), до їхнього примирення та родичання, і зазначає: «... різні ідеї, які кореняться в релігійних поняттях, зв’язаних з родом як культовою групою, змушують родичів розглядати вихід дівчини з роду матері й перехід її до роду молодого як акт насильний, котрий ставсь без їхньої волі і згоди, так що при всіх дійсних прикметах добровільності заключеного подружжя або обидві сторони з роду молодої і молодого, або тільки одна – а саме рід молодої – мусять стимулювати свій гнів, своє бажання помсти за довершене насильство і т. д.». Така ключова ідея протягом тривалого часу виявляла себе у більшості весільно-обрядових дій, які, у свою чергу, підтримували функціонування відповідних словесних текстів. Дослідник підкреслює, що у весіллі розігрують символічні торги, полювання, крадіжку, борню, зраду на користь ворогів тощо, тобто все те, що свідчить про небажання молодої прилучатися до нового роду. У домі молодого церемонія зустрічі невістки спирається на дії, мета яких – захистити дім від появи «чужої» особи, а з нею і «злих» сил. У весільно-пісенних творах, зокрема, «чужий» рід символічно зображено як ворожий; одруження подане як уполювання здобичі, як віроломний чужинський напад, де трофеєм є молода, через картини купівлі-продажу дівчини, викрадення її тощо [Грушевський, 263-264]. Отримання молодої в результаті військового нападу засвідчене (нехай у зредукованій порівняно зі справжніми бойовими діями символічній формі) весільною піснею: Вийшов Палазин батенько, // Вийшов за воротечка, // Глянув оченьками, сплеснув рученьками: // – Он до мене та война їде, // Хотять мене воювати, // Хотять у мене дитя взяти (Весілля 1, с. 403).    

Як підкреслює Ф.К. Вовк, весільні обряди незрівнянно численніші та складніші, ніж обряди родильні. Дослідник зазначав, що звичаї народу, зберігаючи консервативний дух, властивий ритмічній літературі та пісні, переходив од одної релігії до іншої, від одного соціального ладу до іншого, мають на собі відбиток усіх етапів його розвитку. Етнографові вдалося простежити еволюцію весільного обряду, виявивши риси давніх суспільних формацій, указавши на сліди впливу історико-економічних обставин, розкривши нашарування давніх міфологічних, етикетних, побутових норм українців. Проте, як він підкреслює, під тиском часу риси «колишніх поколінь» утрачають свої яскраві барви та поступово зовсім зникають, що відповідно змінює зміст та форму весільної драми. Зміни в ідейно-світоглядній серцевині весільного ритуалу коригують обрядове наповнення українського весілля, що, у свою чергу, впливає на його словесність. Помітні зрушення в ідейно-світоглядній основі українського весілля автор фіксує головно в ХІХ ст. [Вовк]. Зрозуміло, що впродовж ХХ ст такі зміни були ще істотнішими.  

Слід звернути увагу на еволюційне визначення весілля в «Енциклопедії українознавства»: «Весільні обряди виходять за рамки родинного свята й охоплюють усю громаду. Вони зберегли в собі багато старих передісторичних елементів, виявляють велику одноцільність і традиційність. Українське весілля – складна обрядова суміш, де перехрещуються релігійно-містичні й історично-суспільні елементи і впливи новіших суспільно-економічних умов. Воно є відгомоном старого весілля, змішанням родового культу з грецько-візантійськими та християнськими елементами» [ЕУ, 240].

В.К. Борисенко зазначає, що для визначення типологічних особливостей весілля мають бути вибрані ознаки, що дозволяють побачити в ньому не тільки місцеві особливості, а її стадіальні відмінності, пов’язані з розвитком обряду. До таких ознак у першу чергу дослідниця відносить добродії санкціонувального характеру, дислокацію їх у місці проведення, пережиткові елементи матри- і патрилокального розселення сім'ї [Борисенко].

Н.І. Здоровега слідом за М.Ф. Сумцовим визначає витоки терміна весілля. На думку згаданих дослідників, термін походить від назви язичницького свята на честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлювало для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов'ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння, кожну пору року відповідними обрядами. Найбільш урочистими були обряди, пов'язані з весняним рівноденням, коли збільшувалася тривалість дня. Свята давніх слов’ян на честь бога сонця, сповнені веселощів, танців, хороводів, драматичних сцен, на­зивалися веселія. Саме в дні великих торжеств, які знаменували собою перемогу Дажбога над Чорнобогом, що підтверджувалося збільшенням тривалості дня, наближенням літнього сонцестояння, оживленням і розквітом природи, люди одружувалися. Дуже своєрідне пояснення цьому дав М.Ф. Сумцов: святкуючи оновлення й запліднення землі, землероб-язичник і сам відчував стремління до кохання, одруження, заснування сім’ї [Здоровега; Сумцов].

Третій напрям досліджень весільного обряду представлено працями з фольклористики [Потебня; Грица; Лановик; Телеуця]. Так, переважна більшість обсягу книги О.О. Потебни «Объяснения малорусских и сродных народных песен» [Потебня 1883] присвячена тетнолінгвістичній і лінгвофольклористичній інтерпретації ключових вербалізаторів концептів в українських весільних піснях у контексті фольклору інших слов’янських народів (детальніше див. нижче).     

Наприклад, М.Б. Лановик і З.Б. Лановик підкреслюють, що весільна обрядовість є однією з найархаїчніших форм, адже вона формувалась упродовж століть, має тривалу передісторію виникнення, що безпосередньо пов’язана з різними етапами становлення дослов’янських та праслов’янських племен на території сучасної України. Відповідно весільну обрядовість дослідники визначають як систему драматично-ритуальних дій та пов’язаних із ними пісенно-поетичних текстів, котрі виконували з нагоди шлюбу хлопця та дівчини як початку їх спільного життя з метою створення сім’ї [Лановик].

В.В. Телеуця відзначає, що традиційний український весільний обряд – це зразок давньої культури, який нині набув нового звучання в формі весільної гри, зі своїми правилами, учасниками, поетичними текстами. Фольклорист відзначає, що в Подунав’ї весільна обрядовість інших етнічних спільнот (болгар, гагаузів, молдован та ін.) порівняно з українською зберегла більше традиційних стереотипів і архетипів етічного буття [Телеуця].

С.Й. Грица, досліджуючи фольклор у весільній обрядовості, звертає увагу, зокрема, на традиційні українські символи, як-от рута (рута-м’ята), калина, барвінок, васильок (цнотливість дівчини), явір (здоров’я, сила, молодість парубка) [Грица].

Теоретичні аспекти традиційного українського весільного обряду розглядає С.К. Росовецький. Дослідник підкреслює, що стереотипне повторення ритуалів мало забезпечити щастя молодим і добробут новій родині. І хоч багато що на весіллі діялося вже бездумно, неусвідомлено, саме ця вимога чіткого відтворення традиційних обрядів була ясною та зрозумілою всім їхнім учасникам, а зміст її сформульований в етикетному діалозі: «Як у людей, щоб і у нас було» [Росовецький 2008, с. 477]. Вирізняють чотири регіональні варіанти українського весілля – поліський, карпатський, південноукраїнський та наддніпрянський, серед яких останній, як уважають, найвиразніше втілює національну специфіку українського обряду. Критикуючи позиції Ф.К. Вовка і Д.К. Зеленіна, С.К. Росовецький підкреслює, що потрійне повторення деяких обрядових дій упродовж весільного дійства все ще потребує пояснення. На його власну думку потрійний ритуал може походити з об’єднання декількох ритуалів сусідніх громад. Підкреслено, що такого потроєння немає, наприклад, у білорусів [Росовецький 2008, с. 477-478].

Сучасні дослідники з увагою ставляться до гіпотези М.С. Грушевського про наявність у минулому двох форм укладення шлюбу. По-перше, це порозуміння, угода родів молодої і молодого, які укладають старости двох родів. По-друге, це насильницька дружинна воєнна форма здобування дівчини. Уже під час сватання як першої дії весільної драми в різних регіонах України на перше місце виходить або перша, або друга форма укладення шлюбу. Мирну форму втілюють неспішні етикетні переговори сватів, що грають роль мисливців, розповідають байки про пошуки куниці. Воєнна форма виявляється в тих варіантах, де за вимогою ритуалу старости, знайшовши у дворі дівчину, тягнуть її до хати, удаючи, ніби захопили її силою. Перев’язування сватів рушниками здобуває в тексті весільного обряду пояснення як символізація їх арешту. Дружинницька форма здобування дівчини реалізується передусім у тому воєнному поході проти роду молодої, який розігрують у день власне весілля, як правило, після вінчання. Виходить, що молоду треба було добувати, уже прийнявши перед Богом шлюб із нею. Родичі молодого – дружина – отримують весільні чини, а саме тисяцького (старший воєвода за князівської доби), хорунжого (пізніший чин, назва якого походить від корогва). Дружко виступає як старший боярин, молодий – як князь. За старим звичаєм феодальної або громадянської війни, щоб відрізнити в сутичці «своїх» від «чужих», чи нам дружини пришивають особливі позначки – квітки. Добиваючись до хати батьків молодої, дружина має подолати застави, де треба відкуплятися грошима або горілкою, а самий двір знаходить укріпленим і з готовою до бою залогою з родичів молодої: вони також озброєні киями, інколи відстрілюються з рущниць (пострілами вгору). Бойові дії описані й у весільних піснях. Діставшись після переговорів до хати, молодий бачить поруч із молодою її брата з мечем (прутом). І має викупляти або з боєм здобувати собі місце за столом. Кульмінацію весілля вбачають в «оргія стичному елементі» (визначення М.С. Грушевського) – «У веселій і вільній від буденних табу реакції обох родів на «комору» й особливо – на акт дефлорації нареченої в щасливому для її роду варіанті». Підкреслено, що цей аспект весілля вивчений недостатньо, за словами Ф.К. Вовка, не тільки через «сором’язливість етнографів», а й через «суворість російської цензури, що була ще сором’язливіша за етнографів» [Росовецький 2008, с. 479-482].  

Н.А. Лисюк наголошує, що обряди й обрядова поезія – найменш досліджена галузь фольклористики. Однак традиції пошуків міфологічної основи обрядів, закладені українськими дослідниками фольклору ХІХ – першої третини ХХ ст., у радянський період майже не розвивалися. Значна зруйнованість цілісної архаїчної світоглядної системи викликає необхідність реконструкції глибинних основ фольклорної спадщини з метою зробити набутки національної культури невіддільною складовою сучасного життя. Дослідниця ставить собі за мету виявлекння містерійної природи української народної поезії й обрядів, виявлення символіки священного шлюбу як міфологічної універсалії та її національної своєрідності. Підкреслено, що зв’язки («генетично-структурну спорідненість») весільного обряду з купальським (що теж, на думку дослідниці, утілює весільний сюжет), а останнього – з чарівною казкою не були предметом спеціального дослідження. Виявляється, що це три реалізації ініціаційно-теогамічного сюжету, серед яких купальський обряд – феміноцентричний, весілля – біцентричне, а чарівна казка – героєцентрична. Слідом за позицією енциклопедії «Міфи народів світу», дослідниця розглядає весілля як ритуальний еквівалент чарівної казки. Відзначено, що традиційний поділ народних обрядів на календарні і родинні суперечить дохристиянському світобаченню, що не розчленовувало світ на природу і суспільство: єдність людини зі всесвітом – ядро міфологічної космоцентричної моделі світу. Календарні обряди включають родинні елементи, родинні містять космічно-природні мотиви. Значної ваги набуває методологічний принцип зруйнування перепон між науками, які вивчають той самий об’єкт. Інші методологічні принципи дослідження весілля пропонує ритуально-функціональна школа етнологій й фольклористики Дж.Дж. Фрезера й А. ван Геннепа. Виявлено, що соціальним субстратом весільного сюжету є інститут дівочої ініціації, відбиток якого був збережений у найбільш цілісній формі в купальському обряді й отримав певне відображення в інваріантах містерійних сюжетів весільного обряду та чарівної казки. Теогамія розглянута як універсальна міфологічна ідея. Психологічний субстрат шлюу – архетип повторного народження. Весільне гільце і купальське дерево інтерпретовані як ізоморфні втілення світового дерева. Розглянуте поняття (у термінах лінгвоконцептології – концепт) ВЕСІЛЬНЕ БОЖЕСТВО, з яким контактує наречена – вступає у священний шлюб із божеством-предком. Купальсьтке свято інтерпретоване як обряд групового екзогамного шлюбу доби матріархату. У цілому містерійна природа весільного сюжету досліджена як ініціація / смерть і шлюб / воскресіння через перехід скарального простору і поєднання з однією з іпостасей архаїчного божества [Лисюк]. Див. також: [Лисюк 1993].              

Важливі теоретичні ідеї щодо інтерпретації весільного обряду висловив А. ван Геннеп як автор теорії «обрядів переходу», що включають три фази – відділення (прелімінальну), проміжну (лімінальну) та включення (постлімінальну). Відбувається обрядове відділення не тільки від власної родини або роду (зокрема й родинних або родових сакральних предметів), а й, що не менш важливо, від групи ровесників. Весільна церемонія, поряд із обрядами переходу, містить і обряди родючості та захисту. Дослідник відзначає наявність у весільний період і певний час після нього низки табу – наприклад, у башкирів наречений не може показуватися своїй майбутній тещі й не має бачити обличчя нареченої, тому приходить до неї вночі, а молода дружина більше року не може показувати обличчя свекрові. Іноді наречений не може бачити наречену певний період перед весіллям. У деяких племен Індії детально розроблені церемонії заручин і весілля тривають більше трьох років, в Африці відомі кількарічні заручини. У деяких народів Африки ще до заручин потенційний наречений виконує низку робіт для родини нареченої, проходячи своєрідну ініціацію працею, а після шлюбу батько двічі забирає дочку від чоловіка на декілька місяців. У деяких інших африканських племен група дівчат і група хлопців з певного віку мешкають у лісових будинках, відділені від решти племені до шлюбу. Весілля – церемонія включення до тотемістичного роду, що пояснює, зокрема, такі елементи весільного обряду деяких народів, як «шлюб із деревом». Через те весільні церемонії подібні до усиновлення або зведення на трон, однак можуть включати й елементи відродження. Говорячи про витоки весільного обряду, етнограф уважає первісний проміскуїтет за чисту фантазію, а викрадення та примусове захоплення дівчат – за поодинокі винятки, а не архаїчні правила укладання шлюбу [Геннеп 1999].        

Таким чином, фольклористично-етнографічне дослідження традиційного українського весілля істотно доповнює лінгвістичний аспект його вивчення і визначає його позамовну основу.   

 

 Література

  1. Бігусяк М.В. Із спостережень над весільною лексикою гуцульського говору / М.В. Бігусяк // Гуцульські говірки. Лінгвістичні та етнолінгвістичні дослідження. – Львів : Інститут українознавства ім. І.П. Крип’якевича НАН України, 2000. – С. 125–149.
  2. Бігусяк М.В. Лексика традиційних сімейних обрядів у гуцульському говорі: Автореф. дис. … канд. філол. наук / М.В. Бігусяк; Прикарпатський університет ім. В. Стефаника. – Івано-Франківськ, 1997. – 17 с.
  3. Борисенко В.К. Нариси історії української етнології 1920–1930 р. / В.К. Борисенко // Центр українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – К. : Вид. центр «Київський університет», 2002. – 212 с.
  4. Борисенко В.К. Нова весільна обрядовість у сучасному селі / В.К. Борисенко. – К. : Наукова думка. – 1979. – 356 с.
  5. Борисенко В.К. Українське весілля: Традиції і сучасність / В.К. Борисенко. – К.: Стилос, 2010. – 136 с.
  6. Вовк Ф.К. Студії з української етнографії та антропології / Федір Кіндратович Вовк. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.
  7. Геннеп А. ван. Обряды перехода. Систематическое изучение обрядов / А. ван Геннеп. – М : Издательская фирма «Восточная литература» РАН, 1999. – 198 с.
  8. Грица С.Й. Фольклор у просторі та часі : Вибрані статті / С.Й. Грица. – Тернопіль : Астон, 2000. – 226 с.
  9. Грозовська Н.А. Термінологія обрядових дій післявесільного періоду Середньонаддніпрянського регіону / Н.А. Грозовська // Вісник Запорізького державного університету: Філологічні науки. – 1999. – № 2 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://web.znu.edu.ua/herald/issues/archive/articles/1440.pdfДроботенко
  10. Грозовська Н.А. Термінологія весільного обряду середньонаддніпрянського регіону (Київська, Полтавська, Черкаська області): Автореф. дис. … канд. філол. наук / Н.А. Грозовська. – Запоріжжя, 1998. – 17 с.
  11. Грушевський М.С. Історія України-Руси / М.С. Грушевський. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1.
  12. Грушевський М.С. Історія української літератури / Михайло Грушевський / Упоряд. В.В. Яременко. – К. : Либідь, 1993. – Т. 1. – 392 с.
  13. Жвава О.А. Лексика родинних обрядів подільсько-буковинсько-наддністрянського суміжжя / Ольга Анатоліївна Жвава: автореф. дис. … канд. філол. наук: 10.02.01 – українська мова; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. – 2010. – 22 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?Z21ID=&I21DBN=ARD&P21DBN=ARD&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=fullwebr&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=A=&S21COLORTERMS=1&S21STR=%D0%96%D0%B2%D0%B0%D0%B2%D0%B0%20%D0%9E.%20%D0%90.$
  14. Лановик М.Б. Українська усна народна творчість / Мар’яна Лановик, Зоряна Лановик. – 4-те вид., стер. – К. : Знання – Прес, 2006. – 591 с.
  15. Лисюк Н.А. Весілля як містерія безсмертя / Н.А. Лисюк // Collegium. – 1993. – № 2. – С. 60–69.
  16. Лисюк Н.А. Динаміка весільного сюжету та образів (спроба реконструкції): дис. … канд. філол. наук: 10.01.07 – фольклористика / Наталія Анатоліївна Лисюк; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 1995. – 197 с.
  17. Магрицька І.В. Весільний обряд на Східній Слобожанщині / І.В. Магрицька. – Луганськ : СПД Рєзніков В.С., 2011. – 44 с.
  18. Магрицька І.В. Словник весільної лексики українських східнослобожанських говірок (Луганська область) / І.В. Магрицька. – Луганськ : Знання, 2003. – 172 с.
  19. Магрицька І.В. Весільна лексика українських східнослобожанських говірок: Автореф. дис. … канд. філол. наук / І.В. Магрицька. – Запоріжжя, 2000. – 23 с.
  20. Магрицька І.В. Назви передвесільних і передшлюбних обрядів в українських східнослобожанських говірках / І.В. Магрицька // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. – Донецьк, 2003. – Т. 4. – С. 178–186.
  21. Магрицька І.В. Семантична структура і культурна мотивація весільних фразеологізмів у східнослобожанських говірках / І.В. Магрицька // Діалектологічні студії 2 : Мова і культура. – Львів, 2003. – С. 182–193.
  22. Петрова Н.О. Форми дошлюбного спілкування українців Одещини (весняно-літній календарний цикл) / Н.О. Петрова // Записки історичного факультету: Збірник наукових праць. – Одеса: 2006. – № 17 – С. 88-96. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://dspace.onu.edu.ua:8080/bitstream/123456789/849/1/Zap_ist_17_88-96%2B.pdf
  23. Петрова Н.О. Деякі передшлюбні дійства українського весілля Одещини (коровайні обряди, запросини, дівич-вечір) / Н.О. Петрова // Записки исторического факультета. – Одесса: Друк, 1998. – Вып. 7. – С.25-34. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zif.onu.edu.ua/article/view/80307/75966
  24. Петрова Н.О. Українська традиційна весільна обрядовість Одещини (20–80-ті рр. ХХ ст.): автореф. дис. … канд. істор. наук. / Н.О. Петрова; Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАН України. – К., 2004. – 20 с.
  25. ПономарьовО.П. Сім’я і родинна обрядовість / О.П. Пономарьов // Культура і побут  населення України. – К. : Наукова думка, 1991. – 327 с.
  26. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий / Александр Афанасьевич Потебня. – М., 1865. – 310 с.
  27. Потебня А.А. Объяснения малорусских и сродных народных песен / А.А. Потебня. – Варшава: Тип. М. Земкевича и В. Ноаковского, 1883.
  28. Потебня А.А. Слово и миф / Александр Потебня. – М. : Правда, 1989. – 624 с.
  29. Потебня А.А. Мысль и язык / А.А. Потебня // Потебня А.А. Эстетика и поэтика. – М. : Искусство, 1976. – С. 35–220.
  30. Романюк П.Ф. Лексика весільного обряду правобережного Полісся : Матеріали до «Лексичного атласу української мови» / П.Ф. Романюк // Дослідження з української діалектології. – К., 1991. – С. 225–251.
  31. Романюк П.Ф. Поліське весілля : обряд і лексика / П.Ф. Романюк // Полісся : мова, культура, історія. – К. : Наукове видання, 1996. – С. 110–114.
  32. РоманюкП.Ф. Лексика некалендарных обрядов Правобережного Полесья (на материале свадебного обряда): Автореф. дис. … канд. филол. наук: 10.02.02 – украинский язык / П.Ф. Романюк. – К., 1984. – 23 с.   
  33. Росовецький С.К. Український фольклор у теоретичному висвітленні / С.К. Росовецький. – К.: Вид.-полігр. центр «Київський університет», 2008. – 624 с.
  34. Руснак Ю.М. Лексика родинних обрядів у буковинському діалекті: автореф. дис. … канд. філол. наук / Ю.М.Руснак. – Чернівці, 2010. – 20 с.
  35. Сумцов Н.Ф. О свадебных обрядах, преимущественно русских / Н.Ф. Сумцов. – Х.: Тип. И.В. Ионова, 1881. – 219 с.
  36. Сумцов Н.Ф. Религиозно-мифическое значение малоруской свадьбы / Н.Ф. Сумцов. – К. : Изд. Ред. «Кіевской Старины», 1885. – 20 с.
  37. Телеуця В.В. Народопоетична творчість Подунав’я: проблеми регіональної специфіки / В.В. Телеуця. – Ізмаїл : СМИЛ, 2010. – Ч. І. – 236 с.
  38. Телеуця В.В. Весільний обряд українців Придунавʼя / В.В.Телеуця // Інститут культурної антропології. Фольклористичні зошити. – Вип. 11. – 2008. – С. 71–84.  
  39. Хібеба Н. Реалізація семантичних рядів “викуп” та “подарунки” у весільній лексиці бойківських говірок / Н.Хібеба // Вісник Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника. – Серія: Філологія. – Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2007. – Вип. ХV-XVIII. – С. 698- 704.
  40. Хібеба Н.В. Номінація музичного оформлення весільного обряду в бойківських говірках / Н.Хібеба // Науковий часопис національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. – Серія 10: Проблеми граматики і лексикології української мови: Збірник наукових праць. – К.: НПУ ім. М.П.Драгоманова, 2007. – Вип. 3. – Кн. 2. – С. 136-145.
  41. Хібеба Н.В. Структурно-семантична організація весільної лексики бойківських говірок : Автореф. дис. … канд. філол. наук / Н.В. Хібеба; Львівськ. нац. ун-т ім. І. Франка. – Л., 2007. – 20 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://referatu.net.ua/referats/7569/170653 Чайка 2008
  42. Шевченко В.Т. Назви весільного обряду та деяких його елементів / В.Т.Шевченко // Мовознавство. – 1996. – № 6. – С. 30-38.
  43. Шевченко В.Т. Походження та семантичний розвиток української лексики, пов’язаної з весіллям: Автореф. дис. … канд. філол. наук / Вікторія Тарасівна Шевченко; Інститут мовознавства ім. О.О. Потебні. – К., 1998. – 17 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://cheloveknauka.com/proishozhdenie-i-semanticheskoe-razvitie-ukrainskoy-leksiki-svyazannoy-so-svadboy

 Текстові джерела

Весілля 1–2 – Весілля: у двох кн. / упор., прим. М.М. Шубравської. – К.: Наукова думка, 1970. – Кн. 1–2.